Тут i стає в пригодi картопля.
Так було й зо мною. За хатою недалеко - картопля, на пiдметi - коноплi. Сядеш собi: вiтер вiє, сонце грiє, картоплиння навiває думки.
I все думаєш, думаєш, думаєш...
Аж поки мати не крикне:
- Пiди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб
сорочки не закаляв. Хiба на них наперешся?!
З того ото й пiшло. З того й почав замислюватися. Сидиш i колупаєш перед собою ямку.
А мати, було, лається:
- Яка ото лиха година картоплю пiдриває? Ну, вже як i попаду!!
Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, - тодi сто ямки колупаєш, - то погирить тебе в
височiнь, на простiр, вгору кудись. Тодi лiзеш у клунi на бантину горобцiв драти або на вербу по
галенята.
Конституцiї я був нервової, вразливої змалку: як покаже, було, батько череска або восьмерика -
моментально пiд лiжко й тiпаюсь.
- Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нiчого. А то ж
покалiчишся, сукин ти сину!
А я лежу, було, пiд лiжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально:
'Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу?!'
Iз подiй мого раннього дитинства, що вплинули (подiї) на моє лiтературне майбутнє, твердо
врiзалася в пам'ять одна: упав я дуже з коня. Летiв верхи на полi, а собака з-за могили як вискочить, а
кiнь - убiк! А я - лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнiв зо три пiсля того
хворiв. I отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна
ворухнулася в мене тодi думка: мабуть, я для лiтератури потрiбний. Так i вийшло.
Отак мiж природою, з одного боку, та людьми - з другого, й промайнули першi кроки мого
дитинства золотого.
Потiм - оддали мене в школу.
Школа була не проста, а Мiнiстерства народного просвещенiя. Вчив мене хороший учитель Iван
Максимович, доброї душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас перед зеленими святами хати.
Учив вiн сумлiнно, бо сам вiн був ходяча совiсть людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив
я не тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо
така тодi 'система' була, i ходила вона завжди, коли було треба, i нiколи люто.
Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль лiтературний? Вона перша пройшлася по
руцi моїй, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. А чи писав би я взагалi, коли б не було Iвана
Максимовича, а в Iвана Максимовича та не було лiнiйки, що примушувала в книжку зазирати?
У цей саме час почала формуватися й моя класова свiдомiсть. Я вже знав, що то є пани, а що
то - не пани. Частенько-бо, було, батько посилає з чимось до баринi в горницi, а посилаючи, каже:
- Як увiйдеш же, то поцiлуєш баринi ручку.
'Велика, - думав я собi, - значить, бариня цабе, коли їй ручку цiлувати треба'.
Правда, неясна якась ще тодi була в мене класова свiдомiсть. З одного боку - цiлував баринi ручку, а з другого - клумби квiтковi їй толочив.
Чистий тобi лейборист. Мiж соцiалiзмом i королем вертiвся, як мокра миша.
Але вже й тодi добре затямив собi, що пани на свiтi є.
I як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залiзу пiд панську веранду та й
шепочу;
- Пожди, експлуататоршо! Я тобi покажу, як триста лiт iз нас... i т. д., i т. д.
Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, менi й шести лiт. Скiнчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:
