допомоги. Хіба що…
— Як гадаєш, Беа, — запитав він, — те твоє видіння, коли в тебе відбирали тіло, воно не було
— Я певна, що ні. Мої відчуття тоді були аж надто реальні, такі… такі пронизливі. Той чоловік і обидва хлопці не витвір моєї уяви, вони існують насправді. Інша річ — хто вони й звідки. Навряд чи з земного світу. І вже тим більше не з Нижнього. Залишається тільки Вишній… Проте нам казали, що Вишні не втручаються в справи людські.
—
Сестра трохи подумала, потім сказала:
— Мабуть, твоя правда. Вони просто не пустили мене до свого світу, змусили повернутися, а оскільки моє тіло вже захопила викрадачка, я вселилася в твоє. Можливо, це сталося само по собі, через наш тісний зв’язок. Нам дали шанс урятуватися, і тепер… — На секунду Беатриса розгублено замовкла. — Ну чому, чому той хлопець не висловився ясніше? Чому не сказав прямо: чи шукати нам чарівного лева, чи чекати на появу чаклуна, якого звати Лев? А може, тут щось інше…
*
Надвечір Марк сходив на могилу, де було поховано Ребеку разом з принесеним у жертву немовлям. Невеликий пагорок свіжої землі знаходився неподалік замку, в довгому ряду інших, старіших пагорків, під якими, вочевидь, лежали рештки попередніх жертв зграї МакҐреґора. За словами Беатриси, спершу вона хотіла поховати сестру на узліссі, але потім побачила біля фортечного муру вже готову могилу — поза сумнівом, призначену для Ребеки, немовляти, а може, й для Марка, — і відмовилася від попереднього наміру. Тверезо оцінивши свої сили, вона збагнула, що не здолає самотужки викопати досить глибоку яму, тому вирішила скористатися тією, яку напередодні приготували розбійники.
Марк майже годину просидів біля пагорка, з тугою та сумом думав про Ребеку і знай заливався сльозами. Раніше він ніколи так багато не плакав — але ж раніше він не втрачав близьких йому людей, а крім того, раніше в його тілі не жила Беатриса, яка, бувши дівчиною, не звикла стримувати сльози…
Коли нижній край сонця торкнувся маківок дерев, Марк попрощався з могилою меншої сестри і рушив до замку. Вони з Беатрисою таки вирішили переховуватися в лісі, допоки в Марка відновляться чаклунські здібності, але спершу слід було підготуватися до тривалого перебування серед дикої природи — взяти з собою якомога більше харчів, теплі речі, міцну тканину для спорудження намету, різне кухонне начиння тощо.
Тримаючи напоготові кинджал, Марк сторожко ввійшов до вежі й повільно піднявся кам’яними сходами на другий поверх, у простору обідню залу. Раптом Беатриса перехопила контроль над його вільною лівою рукою і вказала на темну пляму на підлозі біля столу.
— Ой, глянь! — злякано озвалася вона. — МакҐреґор зник!…
На ці слова Марк відреагував миттєво — негайно кинувся до найближчої стіни, притиснувся до неї спиною і, виставивши перед собою кинджал, обвів швидким поглядом усе приміщення. Зала була порожня — в тому сенсі, що ніде в іншому місці тіло не лежало. Маркове серце загупало в грудях, на лобі виступив холодний піт, а внизу живота неприємно залоскотало. Першим його поривом, продиктованим панікою, було стрімголов побігти до сходів, а ними — вниз, до виходу, проте він стримав себе, вчасно збагнувши, що повсталий з метрвих МакҐреґор цілком міг зачаїтися на нижньому поверсі вежі, де розташовувалися комори та інші господарські приміщення… А також вхід до підземелля, де лежали тіла ще шести розбійників!
— Він точно був там, Беа? — з останньою надією запитав Марк. — Ти не помилилася?
— Ні, Марку, я точно пам’ятаю. Він лежав біля столу, там лишилася пляма від крові, ти ж сам бачиш… — У сестриних думках виразно вчувалися жах і каяття. — Боже, яка я дурна! Як могла забути шкільні уроки! Нас бо ж навчали, що тіла чорних чаклунів і одержимих треба знищувати, щоб вони не перетворилися на зомбі. Найменше, що я мусила зробити, це відтягти тіло МакҐреґора в підземелля, до решти розбійників, і там їх замкнути. А я навіть не подумала про це, я…
— Вгамуйся, Беа, — різко урвав Марк сестру, відчуваючи, як її відчай передається йому. — Не карайся так, цим ти нічого не зміниш. Зрештою, кожен може помилитися. Я, до речі, теж гарний — мені й на думку не спало запитати, чи подбала ти про тіла розбійників.
— То що ж нам робити? Втікати?
— Боюся, вже запізно. Внизу нас напевно чекає засада.
— Але… Чому вони не накинулись, коли ти ввійшов?
— Бо тоді я ще міг утекти, адже зомбі — істоти незграбні. До того ж, вони не могли влаштувати засаду біля самих дверей, бо від них сильно тхне кладовищем, і цей сморід виказав би їх. Та тепер вони вже точно вибралися зі своєї схованки, перекрили вихід і чекають, що я, виявивши зникнення МакҐреґора, запанікую, дам драпака і потраплю в пастку. Коли ж вони зрозуміють… тобто, коли той, хто віддає їм накази, зрозуміє, що я не поспішаю повертатися, він надішле кількох зомбі прочісувати вежу.
— То що ж нам робити? — знову запитала сестра.
— Я думаю, Беа, — відповів Марк, гарячково пригадуючи все, що він знав про зомбі.
У школі їх навчали прийомам боротьби з цими інфернальними істотами, але зараз, позбавлений своєї чаклунської сили, він не міг удатися до жодного з доброї дюжини заклять, що послужливо спливли в його пам’яті. Що ж до немаґічних засобів, то вони були традиційні — вогонь та срібло, а за відсутності того й іншого, годилася зброя і зі звичайної сталі, якою рекомендувалося порубати нежить на шматки. З величезним полегшенням Марк згадав, що зомбі не володіють ні крихтою маґії — навіть якщо їхні тіла належали чаклунам.
— Беа, — запитав він, — ти… я маю сірники?
— Так. Здається, в лівій кишені.
Марк сунув руку в ліву кишеню куртки й видобув невеличкий металевий циліндр з коліщатком. Переконавшись, що кресало працює, він швидко перебіг до іншої стіни й зупинився поруч зі встромленим в іржаве кільце смолоскипом.
— До речі, Беа, — промовив Марк, взявши до рук смолоскипа, — де ти взяла кинджал?
— В одній з кімнат нагорі. Не на третьому поверсі, де спальні, а на четвертому.
— Де саме?
— Отут, — Беатриса показала в думках схематичну картинку горішнього поверху вежі, позначивши на ній найближчі до сходів двері. — Гадаю, це кабінет МакҐреґора.
Марк стиснув колінами держалко смолоскипа й переклав кинджал у ліву руку.
— А там не було срібного меча? — спитав він, запалюючи від кресала смоляне клоччя.
— Срібного меча? — здивувалася сетра. — У чорного чаклуна?!
— А що тут такого? Він же був людиною — хай і людиною, що продала душу дияволу, — а отже, срібло не могло завдати йому шкоди… За життя, певна річ. Зараз воно для нього так само небезпечне, як і для будь-якого іншого зомбі. Чимало чорних чаклунів носять із собою срібні мечі. По-перше, вони також не ґарантовані від нападу нечисті, яка часто-густо не розбирає, свій це чи чужий; а по-друге, срібло слугує їм гарним маскуванням — адже більшість людей щиро переконані, що такою зброєю не можуть володіти ті, хто пов’язаний з Нижнім Світом. Навіть ти так вважаєш.
— Я так не вважаю, — заперечила Беатриса. — Просто… просто я розгубилась і бовкнула, не подумавши… Я дуже боюся, Марку… А якийсь меч у кабінеті є, висить на стіні. Тільки не знаю, чи срібний. Він здався мені надто великим і важким, тому я його не чіпала.
— Що ж, подивимося, — сказав Марк.
Нарешті клоччя розгорілося. Він узяв смолоскипа в праву руку і, тримаючи його перед собою, рушив до сходів.
Знизу долинув якись шум. Марк затремтів.
— Беа, дорогенька, — попросив він. — Прошу, не лякайся так. Ти мені заважаєш.
— Вибач, братику. Я зараз… я постараюся…
Тремтіння припинилося.
— Це вже краще, — схвально мовив Марк і став підніматися сходами.
