обов’язок, старанно боронять Основу, і дарма деякі гарячі голови звинувачують їх у бездіяльності.
— А хіба Аґріс вони не охороняють?
Наш співрозмовник знову зітхнув і похитав головою:
— Таких провінційних Граней, як наша, сила-силенна. А Основа одна, і її треба оберігати. Якщо згине Аґріс, то світ втратить лише одну незначну Грань. Якщо ж нечисть захопить Основу, то це буде кінець людської цивілізації, загибель усього людства… Всі це чудово розуміють, та від розуміння легше не стає. Як не крути, а своя сорочка ближча до тіла. Ніхто не хоче вмирати, а поготів — потрапляти під владу Нижнього Світу. Тому зараз так багато нарікань на Інквізицію.
„Інно,“ — подумки озвався я. — „Схоже, ми припустилися великої помилки.“
„Що залишили Ланс-Оелі?“ — миттю збагнула вона.
„Атож. Не знаю, з якої причини, та Контр-Основа, на відміну від решти Граней, виявилася неприступною для лихих істот, на зразок того псевдо-монаха…“
„Кажи прямо: для нечисті. Чи ти боїшся цього слова?“
„Ну… гаразд. Нечисть, то нечисть,“ — неохоче поступився я. (Інна мала рацію: слово „нечисть“ мене бентежило. За моєю логікою, визнати Чорного Емісара та йому подібних істот не просто лихими, ворожими людям створіннями, а пекельними вилупками, означало визнати існування диявола, а отже, й Бога; я ж у душі залишався людиною невіруючою… в усякому разі, не релігійною.) — „Так от. Тепер я вважаю, що Метр мав вагомі підстави помістити нас у замкнений світ Контр-Основи, де ми могли вільно розвивати свої здібності, не ризикуючи натрапити на всіляку нечисть.“
„А тут вона аж кишить.“
„Отож-бо. За цих обставин наші неконтрольована маґія стає ще небезпечнішою. Не наважусь передбачити, як це може вплинути на тутешню напружену ситуацію, та підозрюю, що не найкращим чином. А якщо Штепан не помилився в своїх здогадах, і Чорний Емісар з’явився не випадково, а через нас, то виходить, що з перших же кроків на Аґрісі ми привернули до себе увагу.“
„Цікаво, чому?“
„Хтозна. Може, тому що ми ненавчені чаклуни і з нами легко впоратися. Певно, ці злі сили, хай звідки вони походять, визнали нас потенційними ворогами і не хочуть, щоб ми опанували свою силу… Втім, це тільки припущення, проте я боюся, що воно дуже близьке до істини. Так чи інакше, а Метр знав, що робив, коли запрограмував Леопольда перенести нас на Ланс-Оелі.“
„А ми були такі дурні й нетерплячі, що втекли звідти,“ — резюмувала Інна. — „З райських кущів у самісіньке пекло. Адам та Єва втратили місце в Едемі з необачності, вони навіть гадки не мали, що їх чекає така страшна кара. Ми ж з тобою покинули наш Едем з власної волі… Ти пропонуєш повернутися?“
„З допомогою Леопольда? Ні, красно дякую! Краще пошукаємо інквізиторів. Після всього почутого від барона я вже схиляюся до думки, що їм і так клопотів вистачає, а для повного щастя бракує тільки двох чаклунів-недоуків. Найпевніше, вони просто повернуть нас на Ланс-Оелі. Можливо, вище керівництво Інквізиції від самого початку знало про нас і вважало, що все йде нормально. А може, так було задумано давно: в ці скрутні часи використовувати Контр-Основу як дитячий садок для юних чаклунів.“
„Якщо навіть так,“ — зауважила Інна, — „то все одно нас не можна звинуватити в тому, що ми виявилися неслухняними і невдячними вихованцями. І Метр, і Ференц Карой, і решта, хто мав стосунок до цього задуму, самі винні. Треба було відразу все пояснити, дати змогу попрощатися з рідними… Словом, Владе, не журися. Ми не даремно здійснимо цю подорож. Хоч там як, а ми доб’ємося свого і змусимо цих добродіїв улаштувати нам зустріч з батьками, чи, в крайньому разі, передати їм від нас звістку.“
„Звичайно,“ — погодився я.
„І між іншим,“ — додала Інна. — „Нарешті я зрозуміла, чому так склалося, що на Гранях усі знають про Основу, а на Землі майже ніхто не чув про Грані.“
„І чому?“
„Річ в особливому статусі Основи. Ми й раніше знали, що вона злютовує весь Світовий Кристал, проте в світлі того, що ми з’ясували сьогодні, цей суто науковий факт набуває загрозливого звучання. Як видно, ті сили, що прагнуть знищити людство, також про це знають. І тоді стає зрозуміло, чому контакти Землі з рештою світу зведені до мінімуму. Це не чиясь забаганка, а сувора необхідність, це справа всесвітньої безпеки. Та якщо мешканцям Граней можна сказати: ‘Бувайте де завгодно, тільки не потикайтеся на Основу’, то стосовно до наших ‘земляків’ це був би чистісінький садизм: ‘Атож, у Всесвіті є багато населених світів, декотрі з них зовсім поруч, і потрапити туди неважко. Але для власного ж добра, ви, мешканці Основи, мусите сидіти в своєму рідному світі й нікуди не рипатися, бо інакше ми не зможемо контролювати орди нечисті, що прагнуть потрапити на Землю…’ Арґумент загалом переконливий, та я не думаю, що він утішив би мільярди людей, змушених тіснитися на одній, по суті, маленькій планеті. За нинішніх обставин це призвело б до такого потужного соціального вибуху, порівняно з яким усі світові й регіональні війни вкупі з усіма революціями видалися б дитячими пустощами. Втім, це зовсім не заперечує іншого: через природну ізольованість Основи кількість ‘землян’, яким вдалося побувати на Гранях, мізерна, і їхні розповіді про інші світи ніхто всерйоз не сприймає. Гадаю, обидва пояснення справедливі — і очевидцям мало хто вірить, і Інквізиція робить усе від неї залежне, щоб їх було якнайменше.“
„А чому б тоді взагалі не переселити всіх мешканців Основи на Грані?“ — спитав я. — „Чому це не зробили давно?“
„Гарне питання. Справді — чому? Можливо, річ в унікальності земної цивілізації.
Поки ми з Інною обмінювалися цими думками, Штепан заходився розповідати про мету своєї подорожі. Від нього ми дізналися, що після смерті Метра ситуація з нечистю на Аґрісі різко погіршилася, і кілька місяців тому молодий король Ліону Ґуннар VII закликав інших правителів Грані взяти посильну участь в охороні трактового шляху. На цей заклик відгукнулися геть усі королі та князі. Ніхто з них не ризикнув проіґнорувати звернення Ґуннара, під чиїм цілковитим контролем перебував єдиний тракт, що сполучав цю Грань з рештою світу. Штепанів сюзерен, король Загірський, окрім того, що надав у розпорядження Ґуннара роту своїх ґвардійців, ще й дозволив тим васалам, яким не сиділось на місці, стати на тимчасову службу до ліонської армії — але за умови, що ця служба буде пов’язана лише з охороною трактового шляху. Барон та його шестеро воїнів були вже третім загоном добровольців із Загір’я.
Позаяк ми також прямували до Альбіни, столиці Ліону, Штепан люб’язно запропонував їхати далі разом. Власне, ми були б тільки раді пристати на його пропозицію, але, судячи з останніх подій, наша присутність могла наразити на небезпеку всіх тих, хто супроводжуватиме нас у дорозі. Коли Інна виклала баронові ці міркування, він відповів:
— Я та мої люди не з боязких, пані, ми звичні до небезпеки. До того ж боротьба з нечистю — наш обов’язок як християн і просто як чесних людей. А ще нагадаю ваші ж слова про те, що ви зовсім нічого не тямите в багатьох очевидних речах. Через це можете мати великі неприємності не лише від нечисті, а й від усіляких фанатиків, які в кожному підозрілому незнайомцеві вбачають слугу Сатани.
— Мабуть, ваша правда, пане Сіміч, — погодився я. — Тільки зрозумійте нас правильно, нам навіть на думку не спадало, що вас і ваших людей може злякати небезпека. Просто ми не хочемо, щоб через нас постраждали інші люди.
— Я все розумію, монсеньйоре, — кивнув він. — І ще раз повторюю: вважаю за свій обов’язок допомогти вам.
— Це дуже мило з вашого боку, бароне, — ввічливо відповіла Інна. — Ми з удячністю приймаємо вашу пропозицію. Коли ви збираєтесь вирушати?
— Якомога швидше. Я й мої люди готові виїхати негайно. Отже, все залежить від вас.
Цієї миті за дверима почулося голосне нявчання, а відтак пролунав стурбований голос Леопольда:
— Інно, Владиславе, ви тут? Відчиніть. З вами все гаразд?
Я встав зі стільця й відчинив двері. Тут-таки до кімнати увірвався наїжачений Леопольд; за ним чимчикувала як завше незворушна Лаура. Змірявши нас прискіпливим поглядом і переконавшись, що ми цілі й неушкоджені, кіт трохи заспокоївся, підійшов до Інни й потерся об її ноги.
— От і добре, — мовив він з полегкістю. — Бачу, ви живі-здорові. А той телепень слуга дорогою такого наплів… Я дуже за вас хвилювався!
— Не турбуйся, котику, з нами все гаразд, — лагідно сказала Інна, взявши Леопольда на руки. —
