— Даруйте, вельможні панове. Цей вилупок замалим не змусив мене вбити вас.
— Пусте, — сказав я. — Однаково вам це не вдалося б.
Інна підвела голову.
— Зате ви любісінько могли вбити трактирника. Як ви здогадалися, бароне, що цей… оце… бр-р!… — її пересмикнуло з огиди.
— „Диявол хитрий, підступний, але дурний,“ — з усмішкою процитував Штепан слова „монаха“. — Та все ж не такий дурний, щоб з перших своїх слів накликaти на себе підозру. Логічніше було припустити, що ви кажете правду… чи брешете — але так наївно і невміло, що це свідчить про цілковиту відсутність страху перед можливим викриттям.
Я схвально гмикнув.
— А проте, — вів далі барон, — псевдомонах вимагав негайно вбити вас і надто вже поквапно оголосив господаря, який прийшов вам на виручку, диявольським прислужником. Він аж оскаженів від згадки про котів-перевертнів.
— І це вам здалося підозрілим?
— Ще б пак! Коти-перевертні дуже чутливі до будь-якої нечисті, і Чорний Емісар злякався, що коли ви покличете їх, його обман розкриється. Ну, а потім він остаточно зрадив себе, вигукнувши загорянською без найменшого акценту — хоча раніше казав мені, що не знає нашої мови. Оце вже справді: диявол хитрий, але дурний.
— Проте треба визнати, що до того він грав свою роль бездоганно, — зауважив я. — Ви дуже ризикували, пане Сіміч. Монах міг виявитися звичайнісіньким аґресивним параноїком.
— Ваша правда, монсеньйоре, я ризикував, — погодився Штепан. — Але іншого виходу не мав. Цієї ночі ми спали менше п’яти годин і вирушили в дорогу ще вдосвіта, щоб надвечір прибути до Хаседота. Ми вже добряче втомилися, до того ж випили, і Чорний Емісар міг легко взяти нас під свій контроль. По тому, як він метушився і як наполегливо вимагав убити вас, я зрозумів, що ви були його головною мішенню. Він би ні перед чим не зупинився, виконуючи своє завдання.
— Тоді чому він сам не напав на нас? — розгублено запитала Інна.
— Бо це був Чорний Емісар, — пояснив барон, здивований нашим невіглаством. — Пекельні істоти, що здатні вбити людину чи завдати їй тілесних ушкоджень, можуть з’явитися на світ або за викликом чорного чаклуна, або під час Прориву — і ніяк інакше. Тому цьому вилупкові довелося шукати посередників.
До нас сторожко підступив один із загорян, високий, кремезний юнак років вісімнадцяти, лицем дуже схожий на Штепана, тільки безвусий. У простягненій руці він тримав ланцюжка з хрестом, що належав „монахові“.
— Pohlian, bratko.
Штепан узяв хреста й уважно роздивився його з обох боків.
— Дивна річ, — промовив він. — На цьому хресті немає ніяких кабалістичних знаків, а проте його вільно носив Чорний Емісар.
— Не думаю, що розп’яття, як матеріальний предмет, само по собі має якусь силу, — зауважив я. — Принаймні в підручнику з ритуальної маґії сказано, що будь-який сакральний символ стає дієвим лише в поєднанні з людською волею.
— Зрозуміло, — з серйозною міною на обличчі відповів барон, але очі його лукаво всміхалися. Я збагнув, що він, скориставшись нагодою, вирішив перевірити, чи справді ми такі невігласи, яких вдаємо. І, схоже, дійшов висновку, що ми ведемо якусь хитру гру, прикидаючись наївними простачками.
Я збирався пояснити Штепанові, що він помиляється, та Інна випередила мене.
— Гадаю, — сказала вона, гидливо поморщивши носа, — нам краще продовжити розмову в іншому місці. Від цього смороду мене нудить.
Ми з бароном погодилися, що це розумна пропозиція.
Попросивши господаря негайно вислати когось на пошуки Леопольда й Лаури, ми втрьох піднялися на горішній поверх, до нашої з Інною кімнати. Дорогою Штепан прихопив пляшку вина та три чисті келихи — після всього пережитого це було аж ніяк не зайвим. І, ввійшовши до кімнати, ми передовсім трохи випили, щоб заспокоїти пошарпані нерви, потім я закурив сигарету, а Штепан — з Інниного дозволу — свою люльку.
— Пане Сіміч, — промовив я. — Не подумайте, що ми хитруємо з вами, прикидаючись невігласами. Ми й справді в певному розумінні невігласи і нічого не тямимо в багатьох речах, які для вас цілком очевидні. Ми з дружиною потрапили в дуже заплутану історію і геть не розуміємо, що довкола коїться. Я це кажу, щоб ви не дивувалися нашим запитанням, хай якими дурними вони здаватимуться.
Перш ніж продовжити, я зробив коротку паузу. Штепан негайно скористався з цього, щоб з’ясувати один момент, який надзвичайно цікавив його:
— І все ж таки, монсеньйоре, ви з пані ґрафинею чаклуни?
— Ну-у… — невпевнено протягнув я і зиркнув на Інну. — Це залежить від того, що розуміти під словом „чаклун“. Так, ми маємо чаклунський хист, проте майже нічого не тямимо в практичній маґії. Часто-густо ми не контролюємо нашу силу, і це нас лякає. Розумієте, так склалося… — Я замовк, збагнувши, що починаю розповідати йому нашу історію, чого наразі не збирався робити. Спершу хотів прояснити ситуацію з „монахом“. — Та про це згодом. Передовсім розберімося з Чорним Емісаром. Як ви з ним познайомилися?
— Він уже був тут, коли ми приїхали, — почав свою розповідь Штепан. — Здавалося, він когось чекає. Ми влаштувалися за столом, замовили їжу й випивку, а „монах“ тим часом уважно придивлявся до нас. Врешті він підійшов до мене, назвався отцем Якобом, мандрівним проповідником, і запропонував мені розділити з ним трапезу. З поваги до його сану я не міг відмовитися, хоча побоювався, що він вмовлятиме навернутись до латинської церкви. Я вже мав справу з такими проповідниками, вони загалом нешкідливі, але дуже нав’язливі.
— Однак цей „проповідник“ говорив з вами про інше, — швидше не спитав, а констатував я.
— Атож, про інше, — кивнув Штепан. — Його цікавила ситуація з нечистю на моїй батьківщині, в Загір’ї. Тепер я розумію, що він завів цю розмову з певною метою — належним чином підготувати мене до зустрічі з вами… Гм, мушу визнати, йому це вдалося. Розмова з цим вилупком дуже засмутила мене, всюди ввижалися слуги диявола, і скажу вам відверто: хоча його арґументи стосовно вас були притягнені за вуха, я мало не повірив, що ви насправді сатанинське поріддя.
— Невже у вас в Загір’ї такі кепські справи? — співчутливо запитала Інна.
— У нас така сама ситуація, як і на всьому Аґрісі, — сумно відповів барон. — Тобто паскудна. І що далі, то гірше. Дияволопоклонців розвелося, як сарани, Чорні Емісари давно перестали бути дивовижею, вже тричі в Загір’ї траплялися Прориви, і на світ Божий з’являлася всіляка нечисть з найпохмуріших глибин пекла. Щоправда, на власні очі я цього не бачив, але розмовляв з багатьма очевидцями, і вони одностайно стверджували, що нічого жахливішого в їхньому житті ще не було. Під час останнього, найдужчого, Прориву, що стався в Кралеві, на півдні Загір’я, загинуло понад три сотні людей і майже стільки ж дістали тяжкі поранення. Та й два попередні завдали чимало лиха. — Штепан важко зітхнув. — А це ж були лише локальні, власне, незначні Прориви.
— Нівроку! — розгублено мовив я. — Триста загиблих, і ви називаєте Прорив незначним! Що ж тоді буває при
— Буває, що нечисть захоплює Грані повністю, — з цими словами Штепан квапливо перехрестився. — Вбережи нас Боже від такого Прориву.
— І давно почалися ці неподобства?
— Як і годиться, з початком Нічийного Сторіччя, — відповів барон з таким виглядом, ніби говорив про щось загальновідоме. Та, либонь, помітивши спантеличений вираз наших облич, пояснив: — Тобто від кінця шістдесят сьомого року; саме тоді почався відлік Нічиїх Літ на межі двох тисячоліть. Невже ви нічого не знаєте?
— Та ні, дещо знаємо, — сказала Інна. — У нас теж багато говорять про активізацію темних сил на межі тисячоліть. Проте ситуація з нечистю на Основі, видно, не така критична, як на Гранях. Принаймні, ми не чули, щоб десь траплялися Прориви, а Чорні Емісари у нас така велика рідкість, що до сьогодні ми навіть уявлення не мали про їхнє існування.
Штепан трохи подумав, потім невпевнено кивнув:
— Гадаю, в цьому немає нічого дивного. Вочевидь, інквізитори таки виконують свій найперший
