— Поїмо внизу, — відповів я, потираючи заспані очі. — Якщо, звісно, там небагато людей.
— Ні, монсеньйоре, небагато. Семеро загірських лицарів та мандрівний монах — оце й усі мої клієнти.
— Гаразд. Тільки стіл накривайте не за півгодини, а за три чверті, не раніше. Ми хотіли б помитися — це можна влаштувати?
— О, прошу! — трактирник указав на невеликі дверцята в кутку кімнати. — Наш гостиний двір не якась там задрипана нічліжка. До ваших послуг, ласкаві панове, купальня з водогоном… Гм, вибачайте, гарячої води нема, знову щось зіпсувалося. Ніяк не знайду путящого відуна, щоб навів стійкі чари. Якщо забажаєте, негайно розпоряджуся, щоб для вас нагріли воду на вогнищі.
— Не варто, — відмахнувся я. — Ми з цим швидше впораємося.
Трактирник з розумінням кивнув, згадавши, либонь, як я без будь-яких замовлянь перетворив коней на котів.
— До речі, господарю, — озвалась Інна, — що з нашими котами?
— З ними все гаразд, пані. Поспали, потім поїли, а зараз побігли гуляти. Леопольд просив переказати вам, щоб за них не турбувалися.
— Добре, — кивнув я. — За чверть… ні, рівно о першій ми прийдемо обідати.
— Чекатиму на ваші світлості. — Трактирник уклонився і вийшов.
Не гаючи часу, ми вибралися з ліжка і ввійшли до купальні. Я наповнив водою велику, схожу на продовгуватий чан, ванну і застосував один із 73 способів зменшення ентропії, наведених у довіднику „Демони Максвела“. А Інна тим часом виловлювала з ванни й кидала в раковину умивальника шматки криги, за рахунок утворення яких розігрівалася решта води.
Приготувавши таким чином теплу купіль, ми помилися і рівно о першій, посвіжілі, збадьорені й одягнені в усе чисте, зійшли донизу, де на нас чекав обід. Про всяк випадок я пристебнув до пояса меч, хоча й не думав, що він знадобиться. Просто мені сподобалося носити при собі зброю.
За годину, що минула після нашого пробудження, континґент відвідувачів трактиру не змінився.
У кутку, за великим столом, розмістилося шестеро молодих людей у повному військовому спорядженні. Найстаршому з них було років двадцять шість, решті — від вісімнадцяти до двадцяти двох. Вони вже пообідали і зараз мовчки пили вино; їхні обличчя були похмурі, а погляди — стомлені й невеселі.
Сьомий воїн, вусатий, але безбородий, на вигляд трохи старший тридцяти, судячи з багатого вбрання та владного вигляду — очільник цього нечисленного загону, сидів окремо від своїх підлеглих, за одним столом з худорлявим літнім чоловіком у чернецькій сутані з відкинутим каптуром. Монах перебирав чотки і щось тихо говорив своєму молодому співрозмовникові. Той уважно слухав його і згідно кивав.
Трактирник провів нас до сусіднього столу, заставленого різними наїдками. Вони пахли так смачно, що ще дужче розбурхали мій і без того вовчий апетит.
— Прошу пригощатися, ласкаві панове, — сказав хазяїн. — Як буде щось потрібно, покличте мене.
З цими словами він відійшов, а ми влаштувалися за столом і поважно, як це й личить знатним вельможам, узялися до їжі.
Якийсь час наші сусіди мовчали, зацікавлено поглядаючи на нас. Зрештою їхня розмова поновилася.
— Та вже ж, бароне, — повів монах рівним, безбарвним голосом, — скрутні часи нині настали. Тепер і на землях Імперії кепські справи. Проривів, утім, ще не було, Бог милував, та останнім часом чимраз більше нечисті стало проникати через тракти, незважаючи на посилення їх охорони. А про сатанистів і говорити годі. Навіть у Вічному Місті можна зустріти псевдо-пророків, що провіщають близький Кінець Світу… І якби ж то вони сповідували якусь нову єресь чи бодай камуфлювали свої погляди під єресь. Де там! Вони прямо кажуть: скоро буде Кінець Світу, а по тому настане царство Сатани — тож шануйте свого майбутнього володаря.
— А що Інквізиція? — запитав той, кого називали бароном. Як і монах, він говорив з виразним акцентом, і я зрозумів, що вони обоє чужоземці.
— А що Інквізиція, — повторив монах, але з іншою інтонацією, ніби казав: „А що вона може, та Інквізиція?“ — Спалювати їй цих диявольських прихвоснів, як у старі добрі часи, чи що?… А втім, якби це якось зарадило, вона б таки відродила практику аутодафе.
— Наш король, — зауважив барон, — ухвалив едикт про негайний арешт і допит запідозрених у зв’язках з темними силами. У нас, у Загір’ї, з прислужниками диявола не панькаються — саджають на кіл або четвертують. А от у вас, в Імперії, надто вже ліберальні порядки.
— Це у вас, пане бароне, вони надто жорстокі, — заперечив монах. — Страчувати винних — це правильно, тут я цілком згоден з вами; мені також не до вподоби благодушність імперського уряду. Але допит — не найкращий спосіб з’ясування істини. Під тортурами й невинний зізнається в злочині.
Барон зніяковів.
— А ще у нас регулярно влаштовують нічні облави, — додав він, ніби виправдовуючись. — Виловлюємо розстриг-ченців, що справляють чорні меси, та їхню „паству“. От з ними нема чого розводити церемоній — зразу ж усіх на шибеницю. А під час однієї з облав, у яких я брав участь, ми заскочили сатанистів якраз тоді, коли їм явився Чорний Емісар. Порубали цього пекельного вилупка срібними мечами, і на наших очах його мерзенна плоть спалахнула й перетворилася на попіл.
— Оце ви правильно вчинили, бароне, — схвалив монах. — У простих людей є лише один спосіб протистояти Нечистому — праведна віра, і лише один засіб боротьби з його слугами — срібна зброя.
— Ну, щодо зброї, то з цим у нас ніяких проблем, — барон поплескав рукою по ефесу свого меча. — Хоча шестеро моїх людей та я — це все, що можу запропонувати до послуг короля Ґуннара, усі ми споряджені як годиться.
Монах кивнув:
— Нехай вам щастить, бароне. Хай буде з вами Господь у вашій боротьбі за Правду і проти Кривди. Хоча ми з вами трохи по-різному віримо в Бога, та Він у нас один і Він — на нашому боці. Він не зоставить вірних чад своїх на поталу Нижньому Світові… Так, направду скрутні часи нині настали — але не тому, що багато людей потрапили в обійми Сатани, радше якраз навпаки: слуги диявола вкрай знахабніли саме тому, що настали скрутні часи. Тут ви плутаєте причину з наслідком. Ну, а скрутні часи… Що й казати, ви ж бо все знаєте. Хто зараз на троні верховного короля? Ференц Карой, великий інквізитор — звичайна людина, хай він і наймогутніший з нині сущих чаклунів. А торік верховним королем іще був Метр — Великий. За часів моєї молодості великим інквізитором також був Великий, а триста літ тому семеро найвищих керівників Інквізиції були Великі. Тепер немає жодного Великого, нікому боронити нас у Нічиї Літа — тому й настали скрутні часи.
Їхня розмова так зацікавила нас, що ми з Інною навіть забули про їжу. Зрештою я не стерпів, устав з- за столу й підійшов до наших сусідів.
— Перепрошую, панове, що турбую вас, та ми з дружиною випадково почули уривок з вашої бесіди. Ви розмовляєте про дуже цікаві, хоч і не надто веселі речі.
— Ну то й що? — мовив барон, неприязно дивлячись на мене.
— Чи не дозволите нам приєднатися до вашого товариства?
Барон запитливо глянув на монаха.
— Я не заперечую, — сказав той.
— Що ж, прошу, панове, — неохоче відповів барон.
Без видимих зусиль ми з Інною підняли наш важкий дубовий стіл і приставили його впритул до їхнього столу. Монах та барон здивовано перезирнулися, однак промовчали.
— У тому, про що ми розмовляємо, — сказав монах, коли ми повсідалися, — немає нічого цікавого, ласкаві панове… Даруйте, я не знаю, як належить до вас звертатися.
Ми представилися. Назву Ланс-Оелі наші нові знайомі, мабуть, чули вперше, але ґрафські титули справили на них неабияке враження.
— Так от, пане ґрафе, пані ґрафине, — продовжив монах, — усе це зовсім нецікаво, це апокаліптично, що ви, гадаю, цілком усвідомлюєте.
— Можливо, — не стала заперечувати Інна. — В нашій країні також є люди, які поклоняються
