дияволові й відправляють чорні меси. Проте в нас це не набуло такого розмаху, щоб драматизувати ситуацію й казати про скрутні часи в тому розумінні, яке його ви вкладаєте в ці слова.
— І до речі, — додав я, — про які Нічиї Літа ви говорили?
Монах насторожився.
— Видно, ви з далеких країв, — обережно мовив він. — Ґалійською ви розмовляєте правильно, але я певен, що ця мова для вас чужа.
— Ви не помиляєтеся, панотче, — відповів я.
„Владе,“ — підказала Інна, — „в ґалійській мові є слово ‘склавон’, що означає ‘слов’янин’.“
„Атож, згадав… Гм, дивним видається це ‘згадав’, якщо ніколи не вчив.“
„Ще б пак!“ — погодилась Інна, а вголос промовила:
— За походженням ми слов’яни.
— O?! — здивовано вигукнув барон. — Jeste sloviny hospodary moi?
Ми з Інною обмінялися швидкими поглядами.
— То ви слов’янин? — запитав я.
— Tak, tak, jesm slovin, — енергійно закивав барон. — Slovin-zahorian zo vladarstva Zahorie. Stepan je moje zvisko. Stepan Simic, gazda z Jablonicev. A hospodary, kakovi jeste sloviny? — Тут барон збагнув, що монах не розуміє нас, і додав ґалійською: — А ви, панове, які саме слов’яни?
— Я полька, — відповіла Інна. — А мій чоловік українець.
Барон Штепан Сіміч похитав головою:
— Ні, не чув про таких.
— Ми з Києва, — про всяк випадок додав я. В глибині душі був певен, що коли навіть сноби- американці, які не бачать далі свого носа, чули про Київ (здебільшого через Чорнобиль та котлети по- київськи), то вже на Аґрісі й поготів мають про нього знати.
Очі барона зблиснули.
— Кийов? — перепитав він.
— Ага! — зрадів я. — Вам знайома ця назва?
— Так, знайома. У нас побутують леґенди,
— Грецький Владарград? — пожвавився монах.
— Царгород, Візантій, Константинополь, — пояснив я. — Зараз це місто називається Стамбул. Точніше, Істанбул.
— Але ж воно на Основі!
Я знизав плечима:
— Так, справді, на Основі. І Київ на Основі. І ми родом з Основи. А що тут такого?
З несподіваною для свого віку спритністю монах скочив на ноги, схопив розп’яття, що висіло в нього на грудях, і спрямував на нас.
— Диявол хитрий, підступний, але дурний! — погрозливо-урочисто виголосив він. — Йому не ошукати чесних людей.
— Що це означає? — запитав Штепан, встаючи з-за столу. — Нічого не розумію.
— Бо ви тугодум, бароне! Чули, що він сказав? — старий кивнув у мій бік. — Що вони з Основи. А з Основи на Грані можуть переходити лише справжні чаклуни.
Барон пильно подивився на мене.
— Ану ж як вони справді чаклуни? Чи, може…
— Що „може“, дурню! Якби вони були чаклуни, то не казали б таких дурниць. І не розпитували б про Нічиї Літа.
В Штепанових очах майнули блискавки, що не зичили нам нічого доброго. З останньою надією він сказав:
— А якщо вони потрапили на Грані випадково? Як предок герцоґа Бокерського.
— Дурниці! — вперто заперечив монах. — З настанням Нічиїх Літ інквізитори стережуть Основу як зіницю ока. Вони б неодмінно перехопили їх.
— Що правда, то правда, — мусив погодитися барон. — Якщо тільки пан ґраф і пані ґрафиня не набагато старші, ніж здаються, то…
— Ніякі вони не ґраф та ґрафиня, — урвав його монах. — Вони не слов’яни і взагалі не люди. Це діти Сатани. Вбийте їх, бароне!
Все ще вагаючись, Штепан узявся за меча й гукнув до своїх підлеглих:
— K zbroje!
Ми відступили до стіни. Загірські воїни з мечами напоготові оточили нас півколом.
„Я можу підпалити їхній одяг,“ — подумки озвалась Інна. — „Але щось не хочеться.“
„Я теж не хочу завдавати їм шкоди. Хіба вони вороги нам? Аж ніяк! До того ж брати-слов’яни. Цей монах — дурисвіт, щоб його покорчило…“
„Ми теж гарні. Нащо було розпускати язики… Втечемо через стіну?“
„Мабуть, доведеться. Пограємо в кота-мишки, поки знайдемо наших котів,“ — невдало скаламбурив я. — „Але спершу…“
Я вихопив з піхов свого меча і сказав:
— Стривайте, панове лицарі, і ви, панотче. Сталося прикре непорозуміння.
— Jeho mic je zo srebla! — вражено промовив один із загорян.
— Це диявольська манa! — знавісніло вигукнув монах, що стояв ліворуч барона. — Не дозволяйте їм ошукати вас!
До нас підбіг трактирник.
— Що тут діється, панове? — він став між нами та Штепаном. — Припиніть негайно! Законами королівства Ліон поєдинки на гостиних дворах заборонено. Крім того, дуелі в нас суворо реґламентовані, дозволено лише двобої в присутності секундантів та повноважного представника місцевої префектури. Це вам не королівство Загірське, пане бароне.
— Велебний отець стверджує, — пояснив йому Штепан, — що пан ґраф та пані ґрафиня — пекельні вилупки.
— Це істинна правда, — притакнув монах.
Трактирник аж очі вирячив з подиву.
— Таж це несусвітня дурниця! — вигукнув він. — Ви з глузду з’їхали, панотче, даруйте за відвертість. Пан та пані — шановні чаклуни, вони мають справжніх котів-перевертнів, один із яких самець…
— Брехня! — заверещав монах, бризкаючи слиною. — І цей продався дияволу! Zabijce ich! Trech usestkich zabijce! Natymesce!
Барон замахнувся мечем.
„Лишенько!“ — вигукнула Інна. — „Владе, він же вб’є невинного чоловіка! Що робити?“
„Не знаю, Інно, не…“ — Я аж зомлів, стрівшись поглядом з очима монаха, які сяяли диявольською радістю. — „Боже мій! Невже…“
Раптом Штепан повернувся вліво і щосили рубонув навідліг — такому сильному й прицільному удару, напевно, позаздрив би сам безсмертний горець Дункан МакЛауд. Охоплена їдким зеленим полум’ям голова монаха перелетіла через сусідній стіл і покотилася проходом, розсипаючи довкола снопи іскор. Його безголове тіло впало на підлогу й також запалало зеленим вогнем.
Інна зойкнула й напівзомліла почепилась мені на шию. Не випускаючи з рук меча, я міцно обійняв її й пригорнув до себе.
Баронові воїни, що спершу були остовпіли від несподіванки, за кілька секунд оговталися, гуртом накинулись на „монаха“ і стали завзято рубати його тіло на клапті. Від цього видовища мене замлоїло.
Трактирник та його слуги побігли відчиняти вікна та двері, щоб вивітрити ядучий дим, який швидко заповнював приміщення. Задихаючись та кашляючи, загоряни, однак, не припиняли шматувати „монаха“. Нарешті я збагнув: вони роблять це не задля розваги, а щоб уникнути пожежі в трактирі.
Якийсь час Штепан спостерігав за діями своїх підлеглих, потім повернувся до нас і винувато промовив:
