потекла густа темна кров, обпалюючи мою долоню. Женесове тіло обм’якло і всією вагою навалилося на мене, кров залила мені руки та груди. Я гидливо відсахнувся, лишивши кинджал у його животі.
Женес упав навколішки. Його водянисті сірі очі тьмяніли, губи смикалися в судомах болю, потім на них з’явилася червона піна, і цівки крові потекли від кутів рота до підборіддя. Він повалився боком на підлогу і вже в передсмертних конвульсіях стягнув з пальця перстень…
Цієї миті я знову відчув присутність сил. Женес щось пробурмотів і з тихим стогоном витягнув з рани кинджал. Його оточувало рубіново-червоне світло, що чимдалі ставало яскравішим і, водночас, ще лиховіснішим. Загримів грім. Женес повільно підвівся з підлоги й сів. Його очі знову запалали диявольським вогнем.
Я вихопив з піхов меча і вдарив Женесові в серце…
Дзеньк!!!
В усі боки посипались іскри, і вістря меча зупинилося в якомусь сантиметрі від грудей, ніби наштовхнулося на міцну броню. Я замахнувся для нового удару, а Інна тим часом спрямувала на Женеса хвилю блакитного сяйва.
Мій клинок майнув срібною блискавкою, легко пробив „броню“ супротивника і встромився точнісінько в його серце…
Спалах!!!
Тіло Женеса миттю скарлючилося й розлилося вогняною жижею біля наших ніг. Ми з Інною відступили на крок. Повітря наповнилося жахливим смородом. Викликаний нами вітер розігнав клуби зеленого диму, підхопив сірий попіл і поніс його геть від замку — туди, де години дві тому сідало сонце…
Долаючи відразу, я нахилився і взяв з підлоги різьблену палицю з чорного дерева та перстень з невеличким зеленкувато-жовтим камінцем, схожим на хризоліт. До мене підбіг Леопольд і потерся об мою ногу.
— Здорово ми його, еге ж?
На відповідь мені забракло сил. Я легенько почухав кота за вухом, потім випростався й поклав перстень до кишені, а палицю сунув під пахву. Ліва рука боліла, але не дуже сильно. Я міг вільно згинати й розгинати пальці та зап’ясток, не відчуваючи при цьому пекучого болю.
Я кинув останній погляд на конічну вирву і повернувся до герцоґа. Той мовчки дивився на мене, вигляд мав похмурий, проте його обличчя виражало невимовне полегшення. Штепан хрестився й шепотів молитву.
Інна торкнулася мого плеча.
— Ходімо, Владе, — тихо сказала вона.
— Атож, — кивнув я. — Ходімо.
Ми рушили до виходу. Ґарен де Бресі та Штепан ішли слідом. Внизу на сходах і біля входу до вежі нас чекали воїни та слуги. Вони позирали на нас з цікавістю й хвилюванням, проте, зустрівшись із суворим поглядом герцоґа, мовчки розступалися і ні про що не питали.
Коли ми опинилися на подвір’ї, я відчув, як палиця завібрувала. Вона ніби оживала, наближаючись до якоїсь цілі. Інна мовчки вказала на церкву. Поклавшись на жінчину інтуїцію, я ступив у той бік. Вібрація посилилася.
— Її щось тягне до церкви, — сказав я.
— То давай глянемо, що їй потрібно.
Я в нерішучості переступив з ноги на ногу і з сумнівом мовив:
— А чи варто?…
— Гадаю, варто. Адже з якоїсь причини ти взяв перстень та палицю.
— Щоб не залишати їх без нагляду.
— Згодна. І це також. Але… Зрештою, чого нам боятися? Якщо ми подолали Женеса з палицею, то вже якось упораємося з палицею без Женеса.
Я зітхнув:
— Гаразд.
І ми поступилися вимогам палиці. Герцоґ та Штепан пішли за нами. Що ближче ми підходили до церкви, то дужчала вібрація, і я вже насилу втримував палицю в руках. Її тягло вперед, ніби магнітом.
Коли ми ввійшли до церкви, палиця різко смикнулася й вирвалася з моїх рук. Інна спробувала впіймати її, та вхопила лише повітря. Палиця попливла між рядами лавок і зупинилася біля вівтаря, перед тілами герцоґових синів. Вона засяяла багряним світлом, що поступово перейшло в блакитне, а потім раптово впала на підлогу. Кам’яна плита в тому місці розжарилася до червоного, а посередині навіть розплавилася, і палиця вгрузла в неї на кілька сантиметрів.
Від тіл Сіґурда та Ґійома відокремилися дві примарні постаті й піднялися над вівтарем. Вони сумно дивились на нас і всміхалися; від них в усі боки розходилося золотаве сяйво. Герцоґ вражено прошепотів їхні імена. Постаті помахали нам на прощання руками, відтак піднеслися до склепінчастої стелі церкви і там розтанули…
— Господи всемогутній! — у святобливому захваті промовив Штепан, стаючи навколішки. — Прости мене, грішного, що часом я сумнівався в Твоєму існуванні…
Сказати по правді, тієї миті я й сам мало не повірив у Бога.
Розділ 9
Ми з Інною стояли попід стіною біля сповідальні й дивилися поверх голів присутніх на три тіла перед вівтарем. Звістка про диво миттю облетіла весь замок, і щохвилини сюди приходили нові й нові люди, кваплячись приєднатися до імпровізованого подячного молебню за порятунок і звільнення від зла невинно загублених душ. Блакитне світло від палиці й далі розливалося під склепінням церкви і мовби огортало все довкола, що надавало дійству відтінок містерії.
„А знаєш,“ — звернувся я до Інни, кинувши сторожкий погляд у стелю. — „Якби зараз ми були десь у лісі просто неба, я почувався б набагато безпечніше, ніж тут. Маю таке враження, що кожна стіна в цьому замку приховує загрозу… А ще мені не дає спокою думка, що ми пропустили щось дуже важливе. Ніяк не збагну, що саме, — і це мене бентежить.“
„Я теж про це думаю,“ — відповіла Інна. — „І також збентежена. Але, з іншого боку, все, що лишилося після Женеса, це перстень та палиця. Навряд чи вони становлять серйозну загрозу; принаймні не більшу, ніж сам Женес. Щоправда, ми досі не знаємо, щo це за предмети і як вони діють, а незнання часто-густо породжує неусвідомлене відчуття небезпеки… У тебе є якісь міркування з цього приводу?“
„Ну, про палицю нічого певного сказати не можу — ясна річ, за винятком того очевидного факту, що з її допомогою нам вдалося звільнити душі герцоґових дітей… вірніше, вона сама їх звільнила, за нашого пасивного сприяння. А от щодо персня маю здогади. Схоже, це той самий талісман, що колись захистив Бодуена де Бресі від маґії Женеса. Пам’ятаєш, у листі йшлося про якийсь перстень, знайдений прапрадідом герцоґа при реконструкції церкви?“
„Атож. Гадаєш, він?“
„У цьому я майже не сумніваюся. Очевидно, під час будівельних робіт гробницю було пошкоджено, і таким чином перстень потрапив до рук нащадків Бодуена де Бресі, а один із них, герцоґ Олаф, необачно подарував його кровному ворогові своєї сім’ї. Женес вдався до його допомоги, коли зрозумів, що поступається нам у поєдинку. Судячи з усього, надітий на середній палець правої руки, перстень нейтралізує будь-який маґічний вплив на людину.“
„Й одночасно перекриває їй доступ до сил,“ — додала Інна. — „Женес мусив зняти персня, щоб знову вдатися до маґії… хоча це його не врятувало. Можливо, саме перстень допоміг Женесові вціліти після удару ‘мортири’ де Каердена. Вочевидь, він тримав його напоготові і встиг надіти, коли впала брама.“
„Все це дуже цікаво,“ — погодився я. — „Та зараз мене турбує не перстень і навіть не палиця. Щось інше. Щось, пов’язане не так з конкретними предметами, як з обставинами — місця, часу, дії…“
