— Цього не знає ніхто. Певно одне: тепер людям стане непереливки. Можна не сумніватися, що Хаос спробує вирватися з ув’язнення, і якщо ми не зможемо зупинити його, він знищить увесь земний світ. Тоді Вищий Розум знову вступить у боротьбу зі Злом, знову переможе його і створить для нього нову в’язницю, новий Світовий Кристал. Цілком можливо, що він виявиться точною копією нашого — але там не буде місця нам і нашим нащадкам.
Нікоран довго терпів це богохульство, та врешті не стримався.
— Господь відкликав з земного світу всіх Великих, бо вирішив піддати людство суворому випробуванню, — переконано мовив він. — Скоро почнеться Армагедон, і люди мусять самі, без сторонньої допомоги, довести своє право на існування.
— Ну-ну! — невесело посміхнувся герцоґ. — Коли так, то чому ж ти чекаєш нового пришестя Великих? Хочеш уникнути випробування?
Нікоран відповів йому ніяковою усмішкою:
— Надія помирає останньою, монсеньйоре. Як кажуть, cum spiro spero… [9]
Хоча ми нещодавно прокинулися, вже близько півночі нас знову почало хилити на сон. Завваживши це, наші співрозмовники побажали нам на добраніч і негайно пішли, а ми без зволікання повернулись у спальню. Тут до нас причепився Леопольд з явним наміром скласти нам товариство — чи, як він сам висловився, охороняти наш сон. Проте ми з Інною мали на цю ніч інші плани, що не передбачали присутності в спальні балакучих котів. А оскільки Леопольд навідсіч відмовлявся розуміти наші досить прозорі натяки, то мені довелося витягти його з-під ліжка і без зайвих церемоній виставити за двері.
Позбувшись нашого славного, але дуже настирливого кота, я поспіхом скинув одяг і приєднався до Інни, яка вже лежала в ліжку. Вона міцно пригорнулася до мене, заховала обличчя на моїх грудях і прошепотіла:
— Знаєш, Владику, я так злякалася…
— Я теж злякався, — сказав я, з насолодою вдихаючи п’янкий аромат її волосся. — Це було б жахливо. Яке щастя, що ми не Великі!
— Але я боюся… боюся, що ми можемо ними стати. А що, як Нікоран має рацію? Може, Дух
— Ні! — Я повернув до себе Іннине лице й зазирнув у лагідну блакить її очей. — Ми з тобою люди і завжди будемо людьми. Всупереч усім Вищим Розумам та Вселенським Духам. Ніщо не примусить нас зректися своєї людськості, відмовитися від великого щастя кохати одне одного. А майбуття світу та всього людства… В одному я цілком згоден з Нікораном: люди мусять самі довести своє право на життя. І ми разом з усіма.
Цієї ночі ми активно надолужували втрачене за останні дні, любилися до знемоги і заснули лише після першої, втомлені, але щасливі…
Розділ 11
Наступного дня вранці я прокинувся від того, що хтось легесенько шарпав мене за плече. Протерши заспані очі, я побачив нашу служницю, яка не гаяла марно часу і вже будила Інну. Я поглянув на годинника — було лише двадцять на десяту — і якраз збирався у ввічливій, але жорсткій формі висловити всю глибину свого незадоволення тим, що нас розбудили так рано, проте Інна випередила мене:
— Що сталося, Ніколето? — спитала вона, солодко позіхнувши. — Сподіваюся, до нас не завітав мстивий син Женеса?
Не уловивши іронії в її словах, покоївка поспіхом зробила знак від навроки і цілком серйозно відповіла:
— На щастя, ні, пані, Бог милував.
— То в чому ж річ?
— Нещодавно в Шато-Бокер прибуло два інквізитори. Вони бажають якомога швидше зустрітися з вашими світлостями.
На цю звістку я замалим не вистрибнув з ліжка і лише останньої миті стримався, згадавши, що на мені немає навіть мінімуму білизни.
— Ну, нарешті! — мовив я з полегшенням. — Де вони?
— Разом з паном герцоґом чекають на ваші світлості у вітальні.
— Гаразд, — сказала Інна і вибралася з ліжка, нітрохи не соромлячись перед Ніколетою своєї голизни. — Скажи йому, що ми зараз вийдемо. Лише вдягнемось і трохи причепуримося. Хай зачекає ще кілька хвилин.
— Слухаю, пані. — Служниця вклонилась і вийшла.
Щойно двері за нею зачинилися, я відкинув убік ковдру, квапливо сів і заходився вдягатися.
— Навіть не віриться, — схвильовано промовила Інна, натягуючи панчохи. Я помітив, що в неї тремтять руки. — Невже наші пригоди закінчилися?…
— Не думаю, — відповів я. — Гадаю, вони лише починаються. Але тепер, принаймні, ми будемо не самі.
Попервах я хотів обмежитися суто домашнім вбранням — штанами, сорочкою та м’якими капцями. Проте Інна твердо вирішила з’явитися перед гостями в усій своїй красі (ох, це жіноче кокетство!), тож і мені мимоволі довелося причепуритися; після деяких вагань я навіть причепив до пояса свого меча. В результаті, замість обіцяних Інною „кількох“ хвилин, ми поралися в спальні добрих чверть години — і це при тому, що квапилися, мов на пожежу.
У вітальні на нас чекало троє людей — два незнайомці та герцоґ Бокерський. Останній сидів у кріслі біля каміну. Коли ми увійшли, він підвівся і привітав нас, як старих знайомих, легким кивком і приязною усмішкою.
Один з гостей, старший за віком, стояв біля вікна, схрестивши на грудях руки, і задумливо дивився вдалечінь. Коли ми ввійшли, він неквапливо повернувся до нас.
Це був середнього зросту шістдесятирічний чоловік, кремезний, дуже смаглявий, майже чорношкірий, з виразними індоєвропейськими рисами обличчя. Він мав пишні вуса та густу, з сивиною, бороду. Його блискучі близько посаджені очі дивилися на нас зі спокійною допитливістю. Він був одягнений у просторе вбрання з червоного та синього шовку і зелений тюрбан, скріплений над лобом великою рубіновою брошкою, а на його широкому, шитому золотом поясі висіла крива шабля в розкішно інкрустованих піхвах.
Проте все це я відзначив побіжно, мимохідь, майже відразу зосередивши свою увагу на іншому гостеві — стрункій темноволосій дівчині, що скромно стояла трохи повіддалік. Зопалу я вирішив, що покоївка Ніколета обмовилася, коли сказала „два інквізитори“, а не „інквізитор з супутницею“. Я, звісно ж, знав, що в лавах Інквізиції служать і жінки, але знав це лише в теорії, з розповідей Шако та книжок, які читав у Кер- Маґні. А на практиці мені важко вірилося (а якщо чесно, то геть не вірилося), що таке юне й чарівне створення може бути інквізитором. Це мені далася взнаки майже подолана, але ще остаточно на викоренена впевненість, що чоловічими справами мають займатися винятково чоловіки, а місце жінки — на кухні та в ліжку. Я чудово розумів, що така життєва філософія давно вичерпала себе і їй місце на смітнику історії, але час від часу зі мною все ж траплялися рецидиви. Як от зараз.
Дівчині, супутниці інквізитора-індуса, на вигляд було років шістнадцять або сімнадцять, не більше. До того ж вона була надзвичайно вродлива — тією яскравою, досконалою вродою, яка на відстані зачаровує, а зблизька паралізує. Дівчина мала довге темно-каштанове волосся й великі карі очі, що дивилися на світ з милою дитячою безпосередністю. Її обличчя вражало бездоганною правильністю рис, а фігура — ідеальними формами. Дорожній костюм чарівної гості — червоні черевики, обтислі коричневі штани, довгополий зелений
