Всі Грані Світу

каптан поверх шовкової сорочки та ошатний синій берет — напрочуд вдало підкреслював її природну привабливість…

„Вгамуйся, Владе!“ — сердито осмикнула мене Інна.

Її невдоволення викликав зовсім не захват, з яким я дивився на дівчину, а вже згадані мною думки, що безконтрольно промайнули в моїй голові й надто відверто відбилися на обличчі. Такі вияви чоловічої зверхності з мого боку дуже дратували Інну, і щоразу вона давала їм рішучу відсіч. А що ж до мого захоплення красою дівчини, то вона вважала це цілком природним і ніскілечки не гнівалася, коли я заглядався на гарних дівчат. Інна була щиро переконана, що жіноча врода для того й існує, щоб нею милувалися. На відміну від багатьох жінок, моїй дружині не було властиве почуття ревнощів до чужої краси, і вона нітрохи не боялась опинитися в тіні іншої жінки. Бувши в міру гарною та привабливою, Інна не заздрила дуже вродливим жінкам, а радше співчувала їм — так само, як і негарним. Вона вважала, що й тим й іншим у житті доводиться непереливки, і казала в таких випадках: „Co za duzo, to nie zdrowo“.

Отож, ми з Інною дивилися на дівчину, а дівчина дивилась на нас — захоплено і навіть приголомшено. Я відчув, як вона обережно, мало не боязко, вивчає нашу ауру. Скориставшись цим, як запрошенням, я в свою чергу „промацав“ її. Маґічні ресурси нашої гості були добре організовані, можна сказати, розкладені по поличках, на кожен був наклеєний свій ярличок — одно слово, все видавало в ній навчену чаклунку. Та попри це, її дар був незрівнянно слабший за той, що його ми з Інною відчували одне в одному. З іншого ж боку, за своєю своєю силою дівчина на багато порядків переважала сільських відунів, яких ми зустрічали на Ланс-Оелі. Інших зразків для порівняння я не мав: Женес де Фарамон закривався від нас, ми з ним билися на смерть, а не гралися в квача, старший герцоґів син, як тепер я розумів, застосовував проти нас не так свою природну маґію, як силу, отриману від Нижнього Світу, а от зазирнути в ауру Рівала де Каердена я просто не наважився…

„Зате я наважилась,“ — відгукнулася на мою думку Інна. — „Коли ми втрьох відбивали натиск Женеса.“

„Ну і як?“

„Ця дівчина лише трохи слабша за нього. А потенційно, може, і сильніша — адже вона ще така молоденька. В кожнім разі, її маґія на рівні інквізитора… Ах, Владе! То хто ж тоді ми?…“

Питання було суто риторичним, і я не став нічого відповідати. Та й не знав відповіді.

Тим часом старший інквізитор, на якого попервах ми кинули лише побіжний погляд, продовжував спокійно роздивлятися нас. На відміну від своєї супутниці, він не робив спроб вивчити нашу ауру, а оскільки він був набагато старший за нас, я не наважився зробити це першим.

Герцоґ не втручався в цю німу сцену й чекав. Нарешті інквізитор, задовольнившись оглядом, запитливо зиркнув на герцоґа. Той швидко кивнув і, звертаючись до нас, промовив:

— Пане ґрафе, пані ґрафине, дозвольте представити вам високоповажного Віштванатана Сідха, лейтенанта-командора Інквізиції.

Віштванатан Сідх підступив до нас, енергійно потиснув мені руку, а Інні ґречно вклонився.

— Моя шанування, вельможна пані, монсеньйоре, — сказав він швидше французькою, аніж ґалійською. — Вельми радий нашому знайомству.

Ми з Інною запевнили його, що теж раді, — і нітрохи не покривили душею. Ми обоє почували величезне полегшення на думку про те, що вже не самі, що тепер нам є до кого звернутися за допомогою та порадою. І хоч я й надалі був переконаний, що наші пригоди тільки починаються, все ж тепер міг дивитися в майбутнє з оптимізмом. Найнеприємнішим у нашому становищі була його невизначеність, ми не мали жодного уявлення про те, що коїлося з нами й навколо нас, ми блукали в сутінках власного неуцтва, плутаючись у найелементарніших речах і щосекунди ризикуючи заподіяти шкоди і собі, й іншим. Я щиро сподівався, що старий досвідчений Віштванатан Сідх, який просто-таки промінився мудрістю і спокійною впевненістю, убереже нас від нових помилок і допоможе нам упоратися з нашою могутністю. Інна цілком поділяла мої сподівання…

„Зверни увагу, Владе,“ — сказала вона. — „Герцоґ представив нам інквізитора, а не нас інквізиторові, хоча той старший за віком і, судячи зі звання, обіймає далеко не останню посаду в ордені. Погодься, це досить дивно.“

„Атож, „ — погодився я. — „І Сідх, як мені здається, зовсім не образився.“

Герцоґ озирнувся на дівчину, запрошуючи її підійти. Та несміливо виступила зі свого кутка й наблизилася до нас.

— Кадет Сандра Торічеллі, — вже не так церемонно, як Сідха, представив її герцоґ. — Прошу любити й шанувати.

Якщо Віштванатан Сідх вітав Інну на східний манер — низьким поклоном, приклавши руки до грудей, то я, як європеєць, висловив свою повагу до Сандри в прийнятнішій для мене формі — поцілувавши її руку. Раніше бліді щоки дівчини негайно спалахнули яскравим рум’янцем; вона явно була улещена таким знаком уваги.

А Інна по-дружньому обняла Сандру і сказала:

— Днями я вже чула прізвище Торічеллі. Якщо не помиляюся, від пана де Каердена.

— Мабуть, дядько Рівал говорив про мого батька, — відповіла Сандра. У неї був приємний оксамитовий голос, в якому виразно бриніли сумні нотки.

Герцоґ визнав за потрібне пояснити:

— Сандри батько, Віченцо Торічеллі, є прецептором Лемоського командорства Інквізиції. Вони з Рівалом були старі друзі. До речі, Сандра — хрещениця Рівала.

— Ах! — сказала Інна, співчутливо поглянувши на Сандру. — Прийміть наші щирі співчуття. Пан де Каерден був чудовою людиною.

Дівчина схилила голову.

— Дякую вам.

Скориставшись паузою, герцоґ запросив нас до столу, сервірованого на п’ять персон. Мені це було вельми до речі: зазвичай зранку в мене погано працює голова, аж поки не поїм, і тому я не полюбляю серйозних розмов до сніданку.

Влаштувавшись за столом, ми взялися до їжі. Якийсь час ми їли мовчки, вгамовуючи голод, потім Віштванатан Сідх, у відповідь на ввічливе Іннине запитання: „Сподіваюся, ви щасливо добралися?“ — заходився багатослівно, у властивій йому неквапній манері, пояснювати причини своєї затримки в дорозі.

Виявляється, почасти в цьому завинила Сандра. Вона була присутня під час батькової розмови з Рівалом де Каерденом і знала як про нашу появу на Аґрісі, так і про Женесів намір штурмувати Шато-Бокер. Остання звістка неабияк стурбувала дівчину: вона вкрай рідко бачила свого хрещеного, а проте була прив’язана до нього й дуже переживала. Десь за годину по тому Сандра з власної ініціативи спробувала зв’язатися з ним і дізнатися, чим закінчився штурм, але він уже не відповідав — ні на її виклики, ні на виклики її батька.

Вкрай схвильована і сповнена поганих передчуттів, Сандра вирішила з’їздити в Шато-Бокер і на місці розібратися, що ж там сталося. Однак, побоюючись, що батько не відпустить її, вона нічого йому не сказала і потай вирушила услід за Сідхом, якого командор Торічеллі відрядив на Аґріс, щоб той забрав нас до Лемоса і з’ясував причину мовчанки де Каердена.

На відміну від Сандри, яка протягом останніх двох років чотири рази відвідувала з батьком хрещеного на Аґрісі, Сідх ніколи тут не був, а тому, спираючись лише на загальні орієнтири, вибрав не найкоротший шлях через Грані. Виявивши це і переконавшись, що вони від’їхали вже досить далеко від Лемоса, Сандра перестала ховатися і відкрила свою присутність.

Її розрахунок виявився вірним: дарма що Сідх негайно повідомив про неї командорові Торічеллі, той уже не міг нічого вдіяти і мусив змиритися з черговим доччиним вибриком. Отримавши таким чином батькову згоду на поїздку в Шато-Бокер, Сандра запропонувала Сідхові свої послуги провідника. Інквізитор не став заперечувати проти того, щоб скоротити шлях, і в результаті вони опинилися на Грані Брохвін, що була відсутня в попередньому маршруті Сідха.

А незадовго до цього на Брохвіні стався потужний регіональний Прорив у районі розташування трактового шляху. Існувала реальна загроза проникнення нечисті на сусідні Грані, і Сідх з Сандрою, як