— А от це не конче, — заперечив Сандрин батько. — Його міг примусити один з ваших супутників. Або виманити хитрістю.
На якусь секунду я аж сторопів. Інна, що чула нашу розмову, теж була шокована. Досі нам обом навіть на думку не спадала така можливість. Штепанові та його людям ми цілком довіряли і швидше ладні були запідозрити у ворожих намірах Сідха чи навіть Сандру, аніж їх. Я добре пам’ятав, як Штепан зітнув голову Чорному Емісарові, що намагався нацькувати на нас його людей і майже досяг своєї мети; як блискавична реакція барона врятувала наші життя в мить нападу розбійників. Я пам’ятав, як помирав Йожеф зі стрілою в грудях; як Штепан не хотів залишати нас, коли ми билися з Женесом… Ні, я не міг повірити в зраду загорян!
— Розумію, вам неприємно думати про це, — озвався командор. — Ви багато пережили разом і почуваєте до цих людей щиру симпатію. Але спробуйте бути об’єктивним і неупередженим. Я в жоднім разі не стверджую, що
„За винятком того, що вона подобається нам,“ — подумки зауважила Інна. — „Краще вже підозрювати Сідха.“
„Атож. У цьому плані він найзручніший для нас підозрюваний,“ — погодився я, а вголос сказав:
— А як щодо лейтенанта-командора Сідха?
— Це моє друге припущення. Хоч я ніяк не доберу, навіщо тоді він зник. Просто не бачу в цьому сенсу. Був би він зрадником, то просто привів би вас у пастку і залишався б з вами до останньої миті, щоб не викликати підозр, а при першій зручній нагоді вдарити вам у спину. Зате тепер ви насторожі й заскочити вас зненацька буде ще важче.
— І взагалі, — додав я, — всі теорії про зраду грішать однією спільною вадою. Якщо весь цей час з нами був ворог, то він мав чимало можливостей убити нас. А проте ми досі живі.
— Ви занадто скромні, Владиславе, — не погодився зі мною Віченцо Торічеллі. — Судячи з усього, що я чув про вас, ви з дружиною маєте блискавичну реакцію й загострене відчуття небезпеки. Те, як ви хвацько подолали Женеса з його відточеною тисячоліттями майстерністю, є засторогою для кожного, хто прагне вашої смерті. Можливо, зрадник просто не міг наважитися на замах… А втім, ви маєте рацію. Я й сам не дуже вірю в існування зрадника. Найімовірнішим мені видається варіант, що Сідх став жертвою власної необережності. На користь цього свідчить і та обставина, що він залишив табір, не взявши з собою нічого, крім зброї. Отже, він просто вирушив прогулятися, а під час цієї прогулянки з ним сталося щось лихе. Що саме — ми можемо тільки гадати.
— У цього припущення, — зауважив я, — не менше слабин, ніж у всіх попередніх. Ще з першого дня Сідх наполягав, щоб після відбою ніхто не виходив за межі захисного купола. А він явно не належить до тих людей, які вважають правила обов’язковими для всіх, крім себе.
— Власне, я маю прийнятне пояснення такому вчинкові Сідха, — повільно заговорив командор, і з його тону я зрозумів, що йому трохи ніяково. — Якраз тому я й наполіг на розмові з вами віч-на-віч. Решті про це знати ні до чого.
— А саме?
— Річ у тім, що певні Сідхові уподобання… коротше, він гомосексуаліст.
— Ага… — тільки й сказав я.
У теорії я сповідував толерантне ставлення до сексуальних меншин, але на практиці не міг подолати своєї відрази то таких людей, особливо до чоловіків. На думку про те, що Сідх часто торкався до мене, плескав по плечу, я відчув легку нудоту. Одне втішало: мені не довелося спати в наметі поруч з інквізитором; я проводив усі ночі в товаристві двох чарівних дівчат.
„Знаєш,“ — озвалась Інна, — „я таки підозрювала, що Сідх є ґеєм. Нічого конкретного, а так, деякі натяки. В його манерах відчувалося щось жіночне.“
„А от для мене це повнісінька несподіванка. Я навіть подумати не міг…“
— У нашому ордені це не вважається злочином, — тим часом продовжував Торічеллі. — Проте більшість ставиться до таких людей з упередженням, тому Сідх, як про це свідчать записи в його особовій справі, завжди був обережний і ніколи не змішував своє особисте життя зі службою. Та, зрештою, він не залізний і міг піддатися слабкості. Якщо припустити, що між ним і кимось із вашого загону виник зв’язок, то цим можна пояснити, чому він знехтував своїми ж власними правилами і вночі залишив табір.
— Гадаєте, в нього було побачення?
— Цілком можливо. Якщо відкинути версію зі зрадником, то це єдине розумне пояснення.
— Тоді виходить, — промовив я, — що один з наших супутників приховує правду, бо боїться зізнатися в своїх гомосексуальних схильностях.
— Атож. Мені відомо чимало випадків, коли люди приховували життєво важливу інформацію зі страху, що разом з нею набудуть розголосу і деякі їхні дрібні грішки. Ви, часом, нічого такого не помічали? Вам не впадало в очі щось особливе в стосунках між Сідхом і одним з ваших людей?
Я відразу хотів сказати „ні“, проте Інна стримала мене:
„Не квапся, Владе, це ж серйозна справа. Розумію, що ти не хочеш думати про таку можливість — але
„Тобі легко говорити ‘не ухиляйся’. Якщо один з таких обов’язків полягає в тому, щоб постійно підозрювати своїх підлеглих… Ну, гаразд. Як на те пішло, то мені здається, що Сідх особливо відзначав серед загорян Младка.“
„І все? Більше нікого?“
„Ну… Ще, мабуть, Йожефа.“
„Це вже інша річ. Не можна знімати будь з кого підозри лише на тій підставі, що він тобі симпатичний.“
З важким серцем я назвав Сандриному батькові імена обох юнаків (їм було по вісімнадцять років), проте висловив своє переконання, що знаки уваги, які виказував їм Сідх були цілком невинними і особисто в мене не викликали жодних підозр. На це командор відповів:
— Я не маю наміру схиляти вас до тих або інших висновків, Владиславе. Ви ближче до подій, вам видніше, у вас своя голова на плечах. Я лише висловив свої міркування, а далі ви вже самі розбирайтеся, що до чого.
Потім він попросив знову покликати Сандру, Інну та Штепана і вже в їхній присутності продовжив:
— Негайно після нашої розмови я відряджу до вас загін з найнадійніших людей. Тоді зв’яжуся з Центральною Канцелярією і доповім Головному про останні події. Хоча не думаю, що в цій ситуації він зможе чимось зарадити. Найближчим до вас командорством Інквізиції досі залишається Лемос, тож найшвидше до вас добереться допомога звідси. А ви залишайтеся на місці й чекайте. Зміцніть табір, встановіть додатковий захист, спорудіть над основним ще один силовий купол — а краще два куполи. До речі, як у вас з харчами?
— Нормально, — відповіла Сандра. — Позавчора ми поповнили запаси м’яса, фруктів та овочів, і пан Сідх наклав на них чари. А круп, солі, масла, олії та спецій ми взяли з собою вдосталь.
— На тиждень вистачить?
— Має вистачити.
— А що з водою?
— Неподалік є джерело.
— Це добре. Зробіть останній купол водопроникним і встановіть його так, щоб він охоплював і джерело.
— Добре, тату. Хоча… — Сандра на мить зам’ялася. — Думаю, нам варто перебратися на іншу Грань.
— Навіщо? — запитав командор Торічеллі. — Якщо за вами стежать, то це не допоможе. Те ще не досить вправно орієнтуєшся на Рівнині, щоб заплутати сліди.
— Я розумію, але… — Вона помовчала в нерішучості, та врешті наважилася. — А що, як пан Сідх зрадник? Тоді нам краще не залишатися на тому місці, яке обрав він. Ми ж не знаємо, що це за Грань.
