— Я не вийду на люди в білизні! Я не можу, як вам ще пояснити?
Юрій уособлював відчай та приреченість. Вірніше, це була така відчайдушна приреченість.
— Де ти бачиш білизну?
— Труси. Я не вийду на поле в трусах. Я по квартирі не ходжу в трусах.
— Це —
— Ходжу.
— Тоді вважай, що це — такі шорти.
— Але це — не шорти! Це труси! Я в школі на фізкультуру ходив у штанах, у спортивках, мені мама довідку від лікаря діставала!
— Твою маму! — не витримав Санчо. — Ти ж якось купаєшся на пляжі влітку! Ти в шортах купаєшся, ботан? У шортах?
— Я взагалі не купаюся, — промимрив Юрій. — Мені шкодить пряме сонячне проміння, ми з дружиною в гори їздимо, там можна не виходити без штанів на люди…
Подумки Санчо порахував до десяти. Потім — ще до двадцяти.
— Це — спортивна форма нашої команди, — сказав він, тримаючись із останніх сил. — Це
— Чому я не можу захищати їх не в трусах? Володимире Миколайовичу, я не розумію — чому я не можу, чому не маю права вдягнути звичайні спортивні штани? Я вже погодився стояти на воротах, ви витратили на мене кілька днів вашого дорогоцінного, я зовсім не перебільшую — дорогоцінного часу! Я можу захищати ворота, я спробую це зробити, я гратиму в футбол! Але я не можу виходити на люди
— Це — спортивна форма! Ти не голий!
— Це —
— Не гребе.
— Гребе! Гребе, Володимире Миколайовичу! Для мене це все одно, що ходити голим, як ви не можете цього зрозуміти! Як я зможу захищати ворота, коли сам, розумієте —
Юрій відкинув пакет із формою в куток. Він стоятиме на смерть, у цьому Вова Дудко на прізвисько Санчо, який справді досить добре вивчив людську породу, був у цьому переконаний.
Все.
Досить.
Санчо націлив на Юрія пістолет, палець легенько пестив гачок спуску.
— Зараз ми побачимо, козел, як ти вмієш захищати інших. Свою родину, наприклад. Жінку свою, Юлю, здається. Правильно, Юлю?
— Юлю… — Системний адміністратор пополотнів.
— Зараз я привезу її сюди, — Санчо сам дивувався власному спокою. — Тебе я не маю права пальцем зачепити. Так карта лягла, що ти, мудак, мусиш грати в нашій футбольній команді, хоча ані тобі, ані мені, ані шефу цього не хочеться. Але до завтра, до самого кінця матчу, твоя Юля сидітиме тут. З нею залишиться один мій колега, з пістолетом у одній руці і телефоном — у другій. Якщо ти не вийдеш на поле — в ось цій спортивній формі, в
Юрій повільно стягнув із носа окуляри, акуратно склав дужки, відклав їх набік.
— Ви не зробите цього, — твердо сказав він. — Ви не зробите так, Володимире Миколайовичу!
— Зроблю! Я ще не таке робив, ясно тобі? Я не хочу цього робити — але я зроблю так! Бо ти повинен вийти на поле і грати в футбол, і якщо тебе інакше не можна до цього змусити…
— Футбол цього не вартий! — викрикнув Юрій. — Жоден футбол такого не вартий! Це ж лише гра у м’яч, Володимире Миколайовичу!
— Це — життя, чувак. Футбол — життя. Без нього — смерть. І для того, щоб життя тривало, я піду на все. Ти навіть уявити в своїй мудрій голові не можеш, як далеко я можу зайти для того, аби ти вийшов завтра на поле і грав із нами в футбол!
Санчо хотів ще щось сказати. Юрій бачив — його несе, він уже не здатен зупинитися, і навіть був готовий до того, що в один момент його тренер натисне спуск, закінчивши цю марну марудну справу.
Та втрутився телефонний дзвінок — мелодія з якоїсь пісні Євгенія Кемеровського.
Не опускаючи озброєної правиці, лівою Вова Дудка витягнув із кишені штанів трубку, приклав до вуха.
— Алло. Я. Так, — коротка пауза, вираз обличчя раптово змінився, рука з пістолетом поволі почала опускатися. — Хто? — пауза. — Коли? — пауза. — Давайте, зараз їду.
Закінчивши цю коротку й незрозумілу розмову, Санчо подивився на телефон, потім опустив і ліву руку, і тепер стояв над ошалілим системним адміністратором, стискаючи в одній опущеній руці зброю, в іншій — трубку.
— Що? — обережно запитав Юрій, не впізнаючи власного, враз захриплого голосу.
— Все, — Санчо кумедно розвів руками. — Все, Юрець.
— Тобто — все?
— Зовсім усе. Грохнули.
— Грохнули? В смислі — вбили? Кого вбили?
— Дрона вбили. Стародубцева. Бомба під машиною, зараз там шматки збирають. Є підозра, що це хтось із тих, хто бабло йому торчить. Дрон же за них круто взявся, це з нами він ще по-людськи, по- пацанячому… Ну, догрався…
— Значить… футболу завтра не буде?
— А з ким тепер грати?
Нічого більше не пояснюючи — та він і сам дуже мало знав насправді, — Володимир Дудка на прізвисько Санчо повернувся, сховав пістолет у кишеню, пішов геть, не обертаючись.
Навіть не бачачи, зовсім не зважаючи на те, як Юрій, осівши на бетонну підлогу складу, плакав серед імпортної побутової техніки, не соромлячись зовсім нечоловічих сліз і навіть намагаючись витерти очі якоюсь одежиною, витягнутою з кинутого пакета.
Це були спортивні труси. Форма його команди.
ОЛЕГ КОЦАРЕВ
ТАК РОБЛЯТЬ УСІ ПЕРЕМОЖЦІ
Повільно і широко пливла весна. У порожній актовій залі N-ського університету за сценою дівчата ув’язнювали свої не такі великі, як хотілось би, але надзвичайно пружні бюсти у вузькі нарядні сукні. Заступниця декана з виховної роботи збиралася розпочинати репетицію. Адже за якісь півтора тижні мало відбутися свято — День філологічного факультету. Під стелею крутились у ніжних протягах прикріплені до світильників кораблики, які, певно, мали б символізувати безмежність морів філології.
Студентка Аліна на одному зі святкових перфоменсів повинна була зіграти роль циганської ворожки. У відповідному костюмі, котрий доволі дивно поєднувався з світлим кучерявим волоссям, але все одно робив її якоюсь чарівною та повітряною, наче безе, Аліну вже встигли побачити двоє університетських прихильників — викладач Сергій Іванович Леоненко та студент із паралельної групи Ярослав Бик. Чесно кажучи, вони обидва не давали їй проходу, використовували будь-яку нагоду, щоб покласти біля неї руку на трохи нерівне поруччя сходів і щось довго говорити.
Подружки казали:
