цьому світі зовсім небагато людей, котрі принесли б мені аж стільки найщасливіших моментів. Я не здатний полічити забитих ним на моїх очах голів. Я тільки знаю, що їх близько двох сотень. Це означає, що завдяки йому я близько двох сотень разів підстрибував до стелі.
І три з них він забив у тих суперкубкових матчах проти «Баварії». Того разу їй не допомогли ні Майєр, ні Шварценбекк. Та навіть і Беккенбауер їй не допоміг.
Якщо 1975-й — це перший злет, то 1976-й — перше падіння. І, до речі, дуже болісне.
76-го було програно все. Не сезон, а кошмар.
Що б там не казали, а я своє знаю: це через те, що ще в березні, у чвертьфіналі Кубка Чемпіонів, Блохін, вийшовши сам на сам із воротарем, не забив «Сент-Етьєннові». Щойно це сталося — і «Сент-Етьєнн» забив динамівцям. Золоте футбольне правило «Не забиваєш ти — забивають тобі» чомусь підло спрацьовує лише щодо команди, за яку вболіваємо. Суперникам від нього нічого поганого не стається.
У додатковий час «Сент-Етьєнн» забив третій м’яч, і «Динамо» вилетіло з чвертьфіналу. А збиралося ж узяти Кубок, бо слушно вважало себе фаворитом! І виграло ж перший матч 2:0, чого ще бажати. І трималося ж у матчі-відповіді начебто цілком незле фактично до кінця другого тайму. І тут Блохін вийшов сам на сам, і от якби він забив (а як він міг не забити?!), то й увесь сезон-76 був би такий же переможний, як і роком раніше.
Але Блохін не забив — і все пішло шкереберть.
Нічого, казали ми, нічого. Зате у збірній вони всім накидають по саму зав’язку і стануть чемпіонами Європи. Та де там! У чвертьфіналі (знову чвертьфінал!) вони програли Чехословаччині на її полі 0:2 і ледве звели внічию відповідь у Києві — 2:2. Виліт!
Нічого, казали ми, нічого. Це навіть на краще. Тепер вони трохи відпочинуть від нелюдських навантажень і блискуче виграють Олімпіаду в Монреалі. Та де там! У Монреалі вони мляво виграли в канадців, китайців та іранців — теж мені суперники. А потім у півфіналі провалилися з НДР 1:2. «Та що таке ця НДР! — кричав один дядько на вухо іншому посеред одеського пляжу наступного після тієї поразки дня. — Це як Молдавія, уявляєш? Молдавія взяла — і виграла в нас, така маленька Молдавія!»
На цьому можна було казати «до побачення», і перемога над аматорами з Бразилії в матчі за третє місце нічого вже не підсолодила.
Москва закипіла праведним гнівом — от і віддавай після цього найдорожче, що в нас є, футбольну збірну, якимось хохлам! Обох учорашніх геніїв, Лобана і Базиля, було з тріском, наче викритих містечкових шарлатанів, повержено з п’єдесталу. Під тріском я маю на увазі тональність офіційних заяв: «Надалі вважати недоцільним…» — ну, і так далі. Володимир Васильович Щербицький, могутній київський патрон і зверхник, злякано набрав повен рот чогось.
На додачу «Динамо» програло ще й обидва одноколові чемпіонати СРСР. Перший, щоправда, дублем, бо основу навесні ізолювали від гри заради перемог збірної.
Усе розсипалося вдрузки. Після такого докупи зазвичай не збираються.
Базиль так і вчинив — більше ніколи не зібрався. Він пішов з «Динамо» ще того ж сезону. За великим рахунком він уже ніколи й нічого не досягнув. Найцікавіше, що можна про нього розповісти з цього часу — це трагедія ташкентського «Пахтакору», який він саме взявся тренувати у 1979 році. Тоді майже вся команда загинула в авіакатастрофі, Базиль же випадково залишився серед живих, позаяк добирався на матч у Мінську іншим рейсом. Ось і все, що можна згадати.
Не згадувати ж його цілком провальне тренування у збірній України 1993–94 років!
А от Лобан позбирався. Можливо, їх, рудих, наділено особливою впертістю?
Щоправда, і він змінювався. Під тиском невблаганних обставин, що їхнє ім’я «недосягнуті результати», він переставав бути містичним і безапеляційним. Над його чолом переставав сяяти вогняний німб. Поступово вщухали розмови про футбол по-науковому і кипучу діяльність НДІ при «Динамо». Здається, саме в ті роки він поволі навчився пояснювати черговий програш неприпустимою за раніших часів банальністю: «Це — футбол. Це — гра. М’яч круглий, а поле велике». Це був усе ще він?! Той, що не тільки повірив у непохитну точність розрахунку, але й змусив повірити в неї мільйони інших?
Це був усе ще він. Спалахами, фрагментами — але він і ніхто інший. 1977-го він вивів «Динамо» у півфінал Кубка Чемпіонів, вибивши з нього «Баварію». Півфінал із «Боруссією» був так само абсолютно гідний суперкоманди. 1983-го знову керована ним збірна фантастично перемогла у Москві Португалію — 5:0. А через кілька місяців і дуже сильну Польщу — 2:0. Двічі поспіль, у 1980 і 81-му, «Динамо» знову забирало радянське футбольне золото. Так, дива, великі й менші, все ще траплялися.
Але в той же час почастішали і провали. Наприклад, поразка 0:1 від тієї ж Португалії ще того ж року і як наслідок — невихід до фіналів Чемпіонату Європи-84. У будь-якому разі нас потроху опановувало відчуття, що феномен Лобановського завис у минулому — головним чином у неймовірному 1975 році. Світової слави унікум перетворювався на нормального хорошого тренера, яких десятки. У просто хорошого тренера, від якого завжди очікуєш досягнень, але вже не очікуєш зірваних із неба зірок.
Які там зірки! 1984 року київське «Динамо» зганьбилося в першості СРСР: десяте місце. Кажуть, ніби Лобана ледве ублагали залишитися в демонтованій команді.
Усе здавалось ясним як Божий день. Але настав 1985 рік — і раптом нізвідки, з нічого почався другий динамівський злет. Протягом одного сезону Лобан зумів створити цілком нову, проте живу, цікаву, трохи згодом блискучу, а ще згодом і супер-класну команду. Зі старого зіркового складу в ній залишався лише 33- річний Блохін. Усі інші були оптимальною сумішшю двох наступних поколінь. Старші — народжені наприкінці 1950-х (Чанов, Михайлов, Безсонов, Балтача, Баль, Євтушенко), молодші (Кузнецов, Яковенко, Рац, Яремчук, Заваров, Бєланов) — на початку 60-х. Середній вік тієї команди дорівнював моєму тодішньому вікові. Я любив їх уже й за те, що ми ровесники.
Нова команда здавалася переважно нижчою зростом, зате ще рухливішою. 1985 рік вона пройшла бездоганно, забравши легко і Чемпіонат СРСР, і Кубок, а в Кубку володарів Кубків красиво і з величезним запасом вибила голландський «Утрехт» і румунську «Університатю». Навесні ж 86-го вона, ні в кого не питаючи дозволу, знову випірнула серед вершків європейської еліти. Влаштувавши абсолютний розгром віденському «Рапідові» та дещо стриманіший празькій «Дуклі», «Динамо» щойно у фіналі зійшлося з гіднішим себе суперником. «Атлетико» з Мадрида — звісно, не «Реал» і не «Барса», але клуб цілком пристойний, здатний зібратися на гру будь-якого рівня і будь-кого покарати.
Тим ціннішою була та неймовірно видовищна динамівська перемога 3:0 у французькому Ліоні. Якщо хтось призабув, нагадаю, що то був спектакль із надзвичайно напруженим дійством. Забивши на самому початку швидкий гол (Заваров), «Динамо» наче дало зрозуміти, що гра буде їхньою. Надалі воно дуже успішно блокувало всі зусилля «Атлетико» в атаці й таки дочекалося своїх нагод у контрах наприкінці матчу (Блохін, Євтушенко).
«Одинадцять років по тому» — так можна було б усе це назвати. Особливо це стосувалося Блохіна, який забив і у фіналі 75-го, і тепер.
Матч у фіналі Кубка Кубків є однією з вершин того другого злету. Іншою є виступ збірної на Чемпіонаті Світу в Мексиці.
Москва покликала Лобана очолити збірну просто-таки напередодні. Усі зненацька зауважили, що він знову невідомо як створив екстра-рівень. І що він таки найкращий. І що треба чимшвидше гнати геть білоруського вискочня Малофеєва, розформовувати його збірну і збирати нову.
Збирати наново нічого не довелося. До Мексики поїхали повним складом кияни плюс кілька гравців московського «Спартака» і мінського «Динамо». Запрацював інший уболівальницький жарт, що його можна розглядати логічним продовженням того, 20-літньої давності, де «Мунтян, Поркуян і ще дев’ять київлян». Цього разу було так: «Що таке збірна СРСР? Це київське „Динамо“, ослаблене кількома гравцями інших клубів».
Ослаблене «Динамо», здавалося, дійде як мінімум до півфіналу. Після розгрому угорців 6:0 та абсолютно рівної нічиєї з командою Платіні 1:1 здавалося, що мало кому дано все це зупинити. Але в одній восьмій усе це зупинив шведський суддя. Він дозволив бельгійцям двічі забити з офсайду. Команда повернулася додому значно раніше сподіваного строку. Проте її не критикували навіть у Москві, навпаки —
