«пидоры гнойные», после чего затих, пока все они опять не разобиделись и еще чего-нибудь не поменяли. А если б и обиделись, то все инструкции он им уже рассказал: шли бы они на хуй. Всем, сука, гамузом.
— Малый, слышь, то ты мячик здавав?
— Шо?
— Та разбуркайся ты уже!
И снова кто-то давит ногу, твари зверские, они шо, зговорылися?
— Ой!
— Ты гля на нього, прокинься уже, скока ж можна тебе шукать тут, бльяха!
Пистон вынырнул из липкого кокона, в котором можно было при желании переждать и более глупый сон.
— Забирай свий мяч та додому валяй. Нема шо мени робити, шоб тебя шукать по всий территории.
Пистон поймал мяч, поискал заплатку и не нашел.
— Не, он ишо провиряит, а! Подивиться на нього.
Матвеич был злой и на педагогику не настроен:
— Шо ты там сотришь? Давай, три пиисят с тебя.
— Ой, а у меня тока двадцать пять…
Пистон достал четвертак из кармана и засветил в подтверждение.
— Та шо ж мени за горе с тобой, а?…
Матвеич махнул рукой, будто объясняя свое поведение людям, которые наблюдают за ним издалека, покрутился вокруг своей оси и придумал:
— Ладна, занесешь в понедельник, я как тебя искал, Йосю встретил, так он сказал, шо ты на лавочках и шо на просмотр тебя береть. Тока смотри, обязательно, а то я ж тебе найду!
— Я занесу, в два часа, обязательно.
— Тока оботрися, а то в юшке весь.
На том и расстались.
Пистон, как тока увидал, шо параша на месте, так ему сразу стало легко и спокойно. Заскочил вовнутрь, проверил, все ли на месте, ссыкнул и побежал к метро. Шо было, то было, главное, что теперь он с починенным мячом, надо ехать домой, а то уже совсем темно и родыки волнуются.
На «Спортивной» было пусто, Пистон толкнул пятак в узкое дуло автомата и поднял мячик повыше, чтобы створками случайно не прижало. На входе в вагон он сделал контрольную «улитку»[39] — людей было мало, можно садиться.
Завалился, развалился, не сдержался и нюхнул разок потерпевшего — пахло клеем, сладко, но не так, как в любимом «адидасе». Завтра утром на кроссе Николаша утрется, мячик будет, шо новый из «Чемпиона», а «Танго» в понедельник можно взять с собой на «Металл», для пущего форсу.
Пистон закутался в локти, кегли подтянул да прикемарил, настраивая себя на приятные мысли: вы, сука, все сильно пожалеете, когда я буду жить в самом центре, на Пушкинской, под высоким потолком, и буду пахнуть строго импортным одеколоном. Николаша, падло, тот вообще заплачет слезьми горькими, да будет поздно. Да, вот так и будет.
На заводе Малышева Пистон на всякий случай разодрал уставшие глаза, пробил по вагону, но тетки с сумками уже, мабуть, спали накануне базара. Напротив сидел какой-то штымп с газетой нараспашку, с Пистоновой стороны большими буквами было написано: «Апрельский пленум: назрели перемены!» Короче, про футбол ничего не было, и он снова закемарил. Но не так, чтобы до конца, вполсилы, чтобы не проспать станцию имени Советской Армии.
P. S. Гвоздь, надеюсь, не обидится, а от тренера Сергея Николаевича Барилко взято только отчество и прозвище. Он у нас был настоящий интеллигент, работал параллельно барменом в крутейшем кабаке «Старе Місто», очень хороший человек. Прошу учесть.
P. P. S. Спасибо Олегу Тимченко, Алексею Жуковину, Олегу Литвинову и Артему Франкову за исторические консультации, Максиму Вихотю и Завену Баблояну за вдумчивую вычитку.
P. P. P. S. Писано в пабе «Гиннесс», за столиком в уголку, посреди харьковского гетто. В тот уикенд, когда Боруссия на выезде попетала Баварию. С любовью к Родине.
АРТЕМ ЧЕХ
ОСТАННІЙ НОКАУТ
Якби його запитали, ким він є насправді, Валерій Семенович Бруханда навряд чи зміг би відповісти.
У Бруханди друзів не було. Хіба що — старий, заморочений хворобами дід Паша, котрий працював нічним сторожем у секонд-хенді. Два велетенські пеналоподібні павільйони, де ще за радянських часів містилася овочева база, були тепер завалені нескоримими горами зношеного вгодованими європейцями одягу. Що ж стосовно діда Паші, то він був не просто сторожем чи, скажімо солідніше, охоронцем цих текстильних гір; він був хранителем, ключарем — вірним і непохитним. До самого ганчір’я дід Паша ставився, щоправда, бридливо: не носив, говорив, що то все з мертвяків; проте другу своєму, Валерію Семеновичу, підшукати якісь зручні треніки дозволяв.
Бруханда до павільйонів навідувався частенько. Вдвох із дідом, немов буддійські мудреці, вони могли цілу ніч сидіти на бавовняних чи якихось там шкіряних вершинах і безперервно говорити, згадувати бувальщину, юність, інші місця — Самарканд, Владивосток, Кишинів. Серед іншого дід Паша всякчас скаржився на доньку та онука, яких вважав неповноцінними через те, що років десять тому, здавалося б, нормальний чоловік (його зять) втік від них до іншої сім’ї.
— Це Людка його вигнала. Ідіотка, — казав дід Паша. — Тепер мучиться, а Гриша без батька росте, в нього повадкі як в урки, а сам же — дохлік, сколіознік, турнік тільки в телевізорі бачив.
Бруханда, натомість, цієї думки діда Паші не поділяв: Гриша, навпаки, здавався йому досить чемним та привітним хлопчиком. Дохлік — можливо, але точно не урка.
Валерій Семенович Бруханда жив на третьому поверсі в другому під’їзді. Жив він тихо, спокійно, й аж настільки, що мешканцям його будинку часом здавалося, ніби навіть глухоніма та паралізована тьотя Рита з першого під’їзду була голоснішою за Бруханду. Проте, Бруханда пив. Про це знали всі, але пив він культурно, а значить — тихо. Тож ніхто не міг і слова сказати Бруханді. Ні, ніхто не міг дорікнути йому, мовляв, ей ти, Бруханда, тобто Валерію Семеновичу, тихіше не можна? Або так іще: я все розумію, дядя Валера, але в мене маленька дитина, не могли б ви поводитись скромніше?
Ні, такого не було. Ніхто так не говорив. Ніколи.
Щодня він прокидався близько сьомої, взував свої в’язані тапочки і рушав на кухню. Відчиняв змащені машинним маслом дверцята шафки, діставав звідти штоф, склянку, потім сідав на залізний табурет, наливав, випивав і повертався до ліжка. А вже о десятій починалося повноцінне існування Валерія Бруханди. Тоді він виходив на вулицю, намотував кілька кіл навколо овочевої бази, сидів у дворі під старою тополею і дивився на будинок, у котрому минуло його дитинство. Просидівши із півгодини, або навіть з годину, що іноді з ним траплялося, Валерій Семенович повертався додому, де знову випивав і тихесенько мурликав пісні своєї буремної молодості. Так мурликав він, певно, до обіду, після чого снідав, випивав і йшов блукати містом. Варто визнати, це він любив більше за все. Якраз у цей час на вулиці міста виповзало багато всілякої потолочі, за якою Бруханда міг довго спостерігати з великим задоволенням. Подумки він при цьому відзначав, що для нього є добро, а що зло, що варте уваги, а що — ні. На відміну від багатьох пенсіонерів, Валерій Семенович не відчував до себе жалю. Він жив повноцінним життям. Принаймні так він хотів думати і,
