— А що ви мали на думці, коли казали, що то звична річ?
А-а… то, бачите, яка справа… це місце дивне… Тут не раз щось пропадало, а натомість вигулькувало якесь старе луб’я… Таке враження, що хтось робить заміну, привласнює щось новіше, а викидає непотріб… Не в одних вас тут м’ячі пропадали, але вам ще повезло, бо вам викинули м’яча, яким ще можна грати, а бувало, що викидали саме дрантя від м’яча… Або скине хтось вбрання та повісить на дереві коло муру, потім прийде — а висить подерта стара хламида. Чи мешти замінять на дерев’яні гупанці.
— Та йдіть! — здивувався Ревакович. — Мені оце вперше така пригода. Але хто ж то може бути?
— Та хто ж — вони… — дід кивнув на зелений квадрат. — Не спиться їм, не лежиться… Кажу ж — мучаться душі їхні…
— А звідки ви про усе так добре знаєте?
— О-ой, прошу пана, то все на моїх очах було. Я тоді в бурсі був за сторожа… Коли енкаведисти приїхали, я на даху сидів, латав діру. Перед тим дощ лив і в одному місці дах протікав, от я дочекався, що випогодиться, сонце трішки дах підсушило, я й поліз. Дірка була маленька, я хутко справився, аж тут авто загуркотіли. Я завмер і сидів там, як щур. Вони мене й не помітили.
Ревакович підійшов ближче до місця розстрілу і уважно придивився до трави. Здавалося, вона була мертва, хоч і не була сухою. Якийсь стриконик, що досі весело сюркотів неподалік, стрибнув посеред квадрата, вчепився лапками за стебло пирію, хвильку погойдався і раптом, наче підстрелений, звалився на землю, сіпнувся кілька разів і завмер. Ніщо у тій траві не ворушилося, не зумкотіло і не зблискувало крильцями.
Коли повернувся до хлопців, діда уже не було.
— Куди він подівся?
— Пішов у ті руїни.
Капітан КГБ Ігор Королюк дивився на учителя, примруживши очі, злегка засліплені сонячним промінням, що лилося з вікна, і думав про те, що знову йому доручили справу, яка не завершиться нічим добрим. Ось сидить перед ним цей учитель, який за інших обставин міг бути професором в університеті, і розповідає якісь байки. Хоча… м’яч…
— Той м’яч у вас? — перебив він учителя.
— Так, прошу пана.
— Не називайте мене «прошу пана». Звертайтеся до мене «товариш слідчий».
— Так, товаришу слідчий.
— Завтра принесете його сюди. І що було далі, коли ви зайшли у будівлю за тим старим?
— Я його не знайшов. Він зник. Я обійшов усі закапелки, але — жодного сліду.
— Хіба там не було других дверей?
— Були і не одні, але геть завалені цеглою і дошками. Він би не міг через них вибратися.
Капітан закурив і поглянув на годинника: уже дві години триває ця розмова, а кінця нема.
— І як ви це пояснюєте — запитав утомлено.
— Ніяк.
— Далі.
— Я зібрав дітей, ми ще трохи понишпорили за нашим м’ячем, але так його й не знайшли. А коли вийшли на стадіон, то виявили, що у двох хлопців пропали кеди, а на їхньому місці опинилися старі стоптані мешти… Правда, фірми «Ваt’а»…
— Як-як ви кажете? Можете написати?.. Отак — з апострофом?
— Так. То були мешти славетної довоєнної чеської фірми. Я сам у таких ходив. Але по війні фірму націоналізували, і вона вже випускала взуття під іншою назвою… Здається, «Svit»… А власник фірми Ян Батя, який очолив її по трагічній смерті брата Томаша, емігрував до Канади і там уже заснував фірму «Bata Shoes». Без апострофа.
— І ті мешти, само собою зрозуміло, є у вас?
— То були мешти для гри у футбол. Я подумав, може, варто створити у школі музей спорту…
Капітан примружив очі ще дужче і подивився на учителя таким пронизливим поглядом, що в того сіпнулися вуста.
— А ви, часом, не жартуєте? Щось дуже підозрілі збіги… І м’яч, яким ви грали, і мешти, які ви носили… Хочу нагадати, що жартувати з нами не варто.
— Я це знаю.
— Авжеж, що знаєте. Хоча тоді ви теж пожартували, визнавши, що працювали на американську розвідку.
— Якби вас протримали босим на зимній кам’яній підлозі три доби без їжі, не дозволяючи ні лягти, ні сісти, ви б і не в такому призналися.
— То були інші часи. Зараз ми з вами розмовляємо у затишному кабінеті. Бачите — на вікнах навіть ґрат нема.
Капітан підвівся, розправив плечі і пройшовся по кабінету, затягуючись димом. Потім зупинився і запитав:
— Скажіть мені… навіщо ви у це все вплутали дітей? Чому ви не поговорили з тим божевільним на самоті? Невже конче було, щоб і діти слухали?
— Я не помітив, як вони підійшли ближче і стали за моєю спиною. Я їх не кликав.
— Ну ви їм пояснили, що усе це маячня? Що ніхто нікого не розстрілював?
— Так. Я сказав їм, щоб нікому про це не розповідали.
— Ні, ви повинні були попередити їх, що це брєд сивої кобили! — капітан підвищив голос. — Розумієте? Брєд! А що ми маємо зараз? — капітан розкрив папку. — Ось. Учень восьмого класу Ковальчук Петро, який чув той брєд, розповів про почуте учневі дев’ятого класу Корпану Орестові, а Корпан Орест переповів це однокласникові Стрільціву Романові… І так далі, й тому подібне… Ви розумієте, яка ланцюгова реакція вже пішла? Та мало того! Учень того ж таки восьмого класу Грицик Богдан поцікавився в учителя історії про долю семінаристів, які мали свій учбовий заклад на Кортумовій горі… А коли учитель відповів, що нічого про це не чув, учень Грицик Богдан розповів про матч смерті. Він так це і назвав «матч смерті»! І це тоді, коли нам відомо лише про один матч смерті — у Києві. Коли німці розстріляли «динамівців».
— Ви ж знаєте, що це неправда, — сказав тихим голосом учитель.
— Що — неправда?
— Ну, той київський матч. Була ж публікація в пресі, що насправді нікого після матчу не розстріляли.
— Я знаю. То була помилкова публікація. Тим більше, що уже знято фільм, встановлено пам’ятники і раптом… Це ж неправильно. В житті мусить бути місце і для легенди. Але не у вашому випадку. Ви не попередили учнів, що про зустріч із тим божевільним не слід поширюватися. І ось маємо…
— Я не думав, що це їх настільки зацікавить.
— А ви знаєте, що ваші учні уже організували екскурсію на те місце? Знаєте? І повели туди інших старшокласників. Ви завдали нам зайвої роботи і клопоту. — Капітан закрив папку, потім узяв якогось папірця і розписався. — Все на сьогодні. Завтра о п’ятнадцятій чекаю вас. Принесете м’яча і мешти. Ось перепустка, покажете на виході.
Ревакович вийшов із приміщення КГБ на Дзержинського втомлений і вичавлений, востаннє це з ним було багато років тому, але тоді він був молодий, а зараз — то вже інша справа. Жив на околиці в маленькій старій хатині, що складалася з кімнати і кухні. Кілька років тому дружина, з якою він познайомився у таборах, померла, але учитель не занедбав городу і саду, щороку висаджував квіти й городину, сам собі куховарив, а у вільний час читав. Коли за Хрущова війнуло відлигою, він заходився писати спогади про табори, але відлига незабаром змінилася новим приморозком. Переживши у своєму житті вже один обшук, учитель задумався про долю своїх спогадів. А що як їх знайдуть? Вони ж тепер у будь-яку хвилину можуть прийти.
Вдома його зустрів сірий кіт, вибіг назустріч з кімнати, тримаючи у зубах мишу.
— От, який ти молодець, — похвалив його учитель, відібрав мишу і викинув її у смітник. — Ходи, дам тобі молочка.
