кійком та люлькою веде позаду 2-й запорізький полк, «дорошенківець» радісно усміхнувся і звернувся до товаришів: — Наші...
Отаман віддав наказ здіймати лаву з позиції і післати зв'язки до сусідніх сіл, щоб заспокоїлися, бо йдуть свої — українці...
Кілометрів через три зустрічаю п'ять кіннотчиків на міцних невисоких «степняках». Два в місцевих, козацького крою чорних киреях, три в чорних довгих жупанах з грубого сукна, з під яких видно широкі, теж чорні штани. На всіх баранячі шапки з чорними оксамитовими верхами. У кожного рушниця, шабля, револьвер. До сідел приторочені ручні гранати. Приймаю їх спочатку за наших «чорношличників».
Під'їжджають спокійно, видно, вже знають, з ким мають зустрінутися.
Зупиняю: — Якої частини?
— Гайдамацького полку Холодного Яру.
— Багато у вас козаків тепер?
Глянули один на одного... Видно, не знають, чи відповідати.
— А хто його знає?! — По домам зараз усі... Одні бурлаки та частина кінноти в монастирі.— Відповідає немолодий вже козак.
— А штаб де у вас, в манастирі?
Хитро усміхнувся:
— Поїдете, то побачите... як треба буде...
— А ви ж куди це — в розвідку?
— Ні... Додому. Чого байдики бити, як нема з ким битися... Хто далекий, то вже мусить з черницями «душу спасати», а нам — як треба буде — осідлав коня, та й за дві годині в сотні.
Під'їжджаємо до села Матвіївки. Перед селом, коло дороги, на високому місці висока могила-курган. Злажу з коня і вдираюся на неї. На верху просторе заглиблення, оточене вінком валу з виходом у бік села. Немає сумніву — це старий козацький дозорчий курган. Видно з нього далеко. З боку, звідки йдемо, і праворуч видніються ліси; ліворуч, в напрямку Чигирина, теж смуга лісу, а посередині гола рівнина — широкий вихід у степи.
Думка мимоволі вертає до часів, коли з цього кургану виглядала козацька сторожа «гостей» — татарських загонів із степу.
При в'їзді в село зустрічаємо групу селян з рушницями. Приязно здоровкаються з нами. В селі теж зустрічаємо озброєних.
Виділяю «квартирієрів» — треба розмітити квартири для полку. Питаю двох молодиць, де живе староста.
— Немає у нас старости.
— Ну — голова, чи «придсідатель»...
Молодиці переглядаються і потискають плечима:
— Нема ні голови, ні предсідателя...
— Ну, а хто ж над вами в селі старший?
— Отаман є!
Козаки сміються.
Веселий козак з числа «квартирієрів» повернув конем і нахилившися, жартівливо обняв здорову, гарну молодицю:
— Над такими козаками то й я поотаманував би... Та молодиця несподівано вибила йому з стремена ногу і під загальний сміх перекинула з сідла на другий бік. Молодиці теж сміються:
— Бач, бісової віри козак — на коні не всидить, а в отамани лізе...
Розпитую, як найти отамана, та ще по дорозі зустрічаємо групу селян, між якими був і отаман, немолодий вже селянин. За плечем у нього німецький карабін, на поясі револьвер і дві ручні гранати.
Привітався приязно.
— А, запоріжці!... Тут уже ваші проходили...
Питаю його, як краще розставити полк, головне, щоб було чим погодувати коней.
— Розміщайтеся, як вам подобається. Як у кого не буде вівса чи сіна — принесем від других.
Селяни, що йшли з ним, гостинно запрошують до себе, хто двох, хто чотирьох козаків з кіньми. Один, трошки «під мухою», запрошує всіх до себе на хрестини. Нема тих недовірливих, або й ворожих поглядів, які нерідко доводилося зустрічати на Поділлю і навіть на Херсонщині. Ні вони наших, ні ми їх рушниць не боїмося. Відчувається, що вони розуміють нас і щиро співчувають справі, за яку ми боремося і це наповнює душу якоюсь щімливою радістю. Оглядаю добре вивчені за час боротьби обличчя козаків і бачу, що вони відчувають те саме.
Виявляється, що село є частиною бойової організації Холодного Яру, центр якої в с. Мельниках, кілометрах у дванадцяти. В своїй організації село ділиться на «дієву сотню», яка при першій потребі робить бойову збірку і виступає на об'єднання з дієвими сотнями сусідніх сіл і «резервову сотню», яка виступає на підмогу, або разом з дієвою, як треба більше сил. Збираються по дзвону з церкви: два вдари підряд — дієва, три — обі разом.
В селі завжди є озброєна варта і вартовий, почувши дзвін в сусідньому селі, передає його для свого і дальших.
Безперервний, тривожний дзвін подається лише лід час великої небезпеки, або загального повстання і тоді повинні збиратися усі, хто має зброю.
Недалеке ж село Івківці, розположені на схід, за лісом, Чигирин, Суботів, Новоселиця, хуторі в їх районі, деякі села за Тясмином, — це вже володіння «батька» Коцура.
У тому районі, минулого 1919 року, зорганізувався був большевицький Чигиринський полк, який під проводом бувшого каторжанина Коцура прилучився до червоної армії і приймав участь в боях з армією У. Н. Р.
Але розчарувавшися скоро в большевиках, полк самочинно вернувся до Чигирина і заклав там самостійну «республіку» під червоними прапорами. Большевики боялися совати носа до «радянського» Чигирина, погодившися в силу обставин того часу з тим, що там порядкує «революційний комітет», який складався в більшості із свідомих націоналістів українців, що попали під вплив «батька» Коцура. Коли Україну захопили деникінці, «чигиринська республіка» вдержалася завдяки тому, що місцевости боронила також і широко розвинена бойова організація Холодного Яру під проводом отамана Василя Чучупаки, де цілковито панували українські націоналістичні настрої.
В той час як «чигиринці» були у червоній армії, «холодноярці» були окремою частиною в українській армії. Під час відступу її у 1919 році закордон, пробилися в свої околиці і засіли в них.
Між селами цих двох орієнтацій всякі зв'язки перервані. Ще недавно між ними бували збройні сутички, які завжди викликали Коцурівці, та під цей час «Чигиринська республіка», озброєна «до зубів», сидить тихо і вижидає подій.
Декілька хлопців із Матвіївки, які відзначалися «кривим оком на чужу кишеню», служать у «гвардії» Коцура в Чигирині й до свого села не показуються, бо тут їх чекає короткий суд і куля в чоло.
У вечері виник маленький «конфлікт». Отаман і селяни образилися, що ми хочемо виставляти застави: — Ви-ж помучені... Спіть спокійно. Охороняємо себе — охоронимо і вас.
Погодилися на тому, що вони несуть варту під селом, а наша кінота роз'їздами.
Вночі коцурівці роззброїли заставу наших Чорноморців, виставлену на хутір в бік Чигирина. Забрали кулемет.
Матвіївські селяни, страшно обурені, натякають, що добре булоби зараз, спільними силами зліквідувати Коцура, але у «дідуся» пляни інші і група посувається дальше.
Короткий переїзд до Головківки роблю на кулеметній бричці, бо ще на Херсонщині, під час довгого нічного переходу, пересівши з коня на цю саму бричку відпочити, заснув і приморозив собі пальці на правій нозі. Нога розпухла і не можна взутися. В Головківці почуваю себе дуже погано і лежу в селянській хаті, оточений сердешною опікою господарів.
Приходять старшини, оповідають, що з краю села дуже гарний краєвид. Видно Медведівку, Тясмин і побережжя Дніпра, видно копулу Мотриного манастиря над лісами. Місцевість — маленький Кавказ: гори, яри, все вкрите лісом. Оповідають, що до штабу групи приїхали післанці просити отамана і всіх старшин на весілля до отамана Богдана, десь під Олександрівкою; що «дідусь» відпустив декілька старшин, щоб погуляли і розвідали, що треба. Про зухвалі наскоки Богдана на большевиків і денікінців нам оповідали ще в Матвіївці. Розпитуємо про нього нашого господаря. Господар, колишній гусарський вахмістер, добре орієнтується у військових справах, охоче оповідає.
— Що це — Богдан — прізвище його, чи псевдонім? - питає один старшина.
— Бачте.. Він байстрюк. Мати дівчиною-сиротою принесла його з наймів із Чигирина... А як люди питали, де взяла, казала — Бог дав... Через те кажуть і прозвали його Богданом.
Виросло у злиднях в орла-парубка... Пішов на війну і вернувся відзначеним підстаршиною, а як почалася отут у нас боротьба, Богдан і почав «коники викидати». Тай заливав же він горячого сала за шкуру москалям! Пішла слава: отаман Богдан — отаман Богдан!... А воно всього війська: сам отаман, візник — теж добрий хлопець, та пара добрих коней у тачанці. На тачанці у нього кулемет «Кольт», а до крила прив'язаний легкий німецький міномет.
У візника ручний кулемет «Люїс». І ото під'їжджає було в ночі під яку станцію заповнену потягами та військом, найбільш, коли відступали большевики, а потім денікінці, і пішов «воювати»! Лівою рукою стріляє з «Кольта», а правою одягає на міномет міни і пускає їх. Візник з «Люїса» строчить... Ті собі стріляти в темноту, не знаючи по кому, і підійметься такий «бій» — як би зійшлося дві дивізії...
Звичайно — паніка...
Покидають все і тікають, хто потягом, хто пішки, а Богдан заїде на покинуту станцію і їде до найближчого села. Побудить кулеметом дядьків і посилає, щоб забрали собі майно та зброю.
Звичайно, як хоче зробити якийсь напад, де треба більше людей, то тільки передасть одному другому і до нього збіжиться півсотні добрих верхівців, — наших хлопців на це діло два рази запрошувати не треба, — але більше любить сам.
А стріляє бісова кров — аж чудно!
Як нема з ким битися, виїде з нудьги у степ і б'є з кулемета зайців.
Так ото і живе «на колесах»... Рідко до своєї пустки-хати повертає.
Де ніч застала — там ночує. Всюди пошана йому за відвагу: і нагодують, і чарку дадуть, і дівчата не цураються, а оце — женитися задумав... Та бач — «губа не дура» — хоче, щоб генерали у нього на весіллі гуляли...
З дальшої розмови довідуємося, що «байстрюк» Богдан покохався з дочкою першого господаря у своїм же селі, але батько і слухати не хотів про шлюб і «випросив» Богданових сватів з хати. Заявив, що віддасть свою одиначку тільки за поважного господаря, а не за «голодранця», у якого одна хата та й та з
