Перелічили мені без мене загинувших холодноярців. Не багато, а всеж серце стискалося.
Увечері вісім хлопців під проводом Тіни пішли полювати на Крамаренка. Виправа удалася. Зрадника захопили в хаті його спільника якраз в час, коли вони писали до чека звіт про місцевих повстанців, що переховувалися у лісах. Група чека, при якій був Крамаренко, пішла виконувати якесь завдання під Ставидла, залишивши його розвідати про нас.
Рано багно проковтнуло ще двох, але вже живими.
Слідуючого вечера уся група вирушила з «Городка» під Соснівку. Запас харчів віддали по дорозі на сховок лісникові. За провідника була Тіна.
Пройшовши кілометрів з десять лісом та полями, підійшли до кількох хат поблизу моста. Тіна розглянулася в темноті.
— Ота, найбільша хата під бляхою. Господарів вигнали — поміщаються самі. Псів нема ні в одній хаті — вистріляли всіх. Вартовий або на ґанку сидить, або ходить коло хати. Плота нема кругом — спалили. Тепер якраз добре. О дванадцятій годині зміну варти на мості зробили і певно сплять усі. Як би вартового без галасу забрати, то можна б просто до хати ускочити і не дати їм опам'ятатися. Стрівайте... Хто зо мною піде у трьох — зараз вартовий буде наш. А решта най ляже і чекає. Як сірника запалимо, тоді просто до хати.
Здогадуючися про плян Тіни, штовхаю ліктем Отаманенка:
— Ходім.
Коли підійшли до ожереду соломи позаді вартівні, Тіна, наблизивши своє лице до наших, шепнула:
— Заховайтеся за солому і чекайте. Я його зараз приведу сюди. Як трохи забарюся — то нічого. Я з ним поромансую і запрошу перейтися кругом хати. Але ви хапайте відразу за горло, щоб не крикнув.
Тіна зникла в темряві.
Через якийсь час від хати в нашому напрямі стала наближатися приглушена московська розмова.
— Слишь, ти только тіше, штоб начальнік не услишал... Слишь, я тібя відал, как ти вчера к нам масло на соль менять пріносила, начальник всьо к тебе подсипался... Ти, слиш, єму не вєрь — йон жонатой. Я вот как увідал тібя — так сразу палюбіл, вот ей-богу — палюбіл. Пайдьом, слиш, пасідім на соломкє...
Тіна, соромливо відмовляючись, простувала до соломи. Дійшовши до ожереду, червоноармієць потягнув її сідати, але вона шарпнулася, щоб підвести ближче до рогу, за яким ми притаїлися. Подумавши певно, що хоче тікати, «таваріщ» кинув рушницю і вхопив Тіну поперек, жбурнув нею на солому.
— Малчі, стєрва, а то заколю!..
Поки він, розпалений, «готовився до наступу», Отаманенко зашморгнув на його шиї пояса.
Тіна, зірвавшися з соломи, вихопила мислівський ніж, що висів на моїм поясі, і тричі прошила ним груди червоноармійця.
— Вот єй-богу, я тібя сразу палюбіла!.. — прошепотіла з люттю і, віддавши мені ніж, витягла із-за пазухи револьвер.
— Світіть сірника і йдем до дверей, щоб не вискочив на двір ніхто. Зійшовши на ґанок, стаємо по обох боках відчинених дверей у сіни. З хати чути храп сонних. Нечутними тінями замаячіли коло хати постаті хлопців.
Через пару хвилин в хаті, попід стіни сиділо двадцять сім обезброєних червоноармійців. Двадцять хлопців з Отаманенком побігли на долину до моста, на якому стояла варта — три чоловіки з кулеметом.
На мості розляглася стрілянина. Зібравши своїх плонених, виходимо через залізницю в поле.
Коло мосту стихло. Значить усе в порядку.
За десять-п'ятнадцять хвилин з долини стали наближатися постаті наших. В цей час розлігся вибух. В короткому блиску світла промайнула арка мосту. Вийшовши на дорогу і відвівши по ній захоплених, у протилежний від нашого маршу бік, скидаємо у рів двадцять сім трупів. На мості одного убили, а двох втекло, покинувши кулемет. Отаманенко турбується, чи добре вдався вибух, бо трохи поспішили при закладанні міни.
Прощаємося з дідом Шевченком та Тіною, які йдуть до дому і вирушаємо в напрямку Бовтиша.
Дід стоїть на рові, махаючи нам шапкою:
— Бувайте, хлопці! Як завітаєте ще в наші краї — сповістіть зараз же. Буду знову годувати вас — чим Бог пошле. А якщо той... то ми вас з дочкою і в Холодному Яру знайдемо!
Коли ми відійшли вже три-чотири кілометри, на залізниці розляглося кілька гарматних стрілів. Просвистіло в бік лісу і розірвалося, десь далеко, кілька стрілен. Почулася приглушена віддаллю кулеметна стрілянина. Здогадуємося, що то вартовий панцирник, який кружляв у ночі і супроводжував потяги на цілій лінії, підійшовши до підірваного моста, відкрив навмання вогонь по невидимому ворогові.
Ідемо якийсь час попід лісом. Дійшовши до рова, де границя лісу круто завертала вправо, посилаємо трьох хлопців розшукати в Бовтиші другу групу «лісовиків» і передати їм наказ отамана. Самі рушаємо дальше полевою дорогою. Коли переходили одну балку, Отаманенко показав мені рукою на височенну могилу, яка залишилася праворуч від нас.
— Читав, або чув може пісні та перекази про запорожця-«характерника» Харька? — Так ото його могила. Добру насипали. Як гетьманові якому...
По дорозі оповів кілька переказів про фантастичні чини козака-«характерника», який і «кулі від себе відвертав», і «шаблі заговорював», і з сотнями ворогів сам у бій вступав та побивав їх»...
Вже починало світати, коли ми пройшли полями між селами Іван-городом та Бовтишкою і полем взяли напрямок на Бондурівський ліс. Зайшовши по дорозі до одного із лісників, дістаємо домашню «адресу» Квашиної групи лісовиків. Провідника не треба було, бо Отаманенко й цей ліс знав, як своїх п'ять пальців.
Поснідавши коло лісничівки хлібом і салом, які мали з собою, ідемо розшукувати «дуб, на якому минулого року трьох большевицьких комісарів лісовики повісили». За інформаціями лісника, Кваша переніс вчора свій табір в його околиці. Через годину ходу лісом Отаманенко зупинив нас.
— Полежіть трохи тут, а я піду сам, бо хлопці, чого доброго, зпросоння ще кулями привітають.
Через кільканадцять хвилин трохи в бік від напрямку, взятого Отаманенком, розляглося бекання диких цапів. Ще через кілька хвилин між деревами показався Отаманенко і Кваша, в накинутій на опашки студентській шинелі. (Кваша був студентом агрономічної школи).
За якийсь час ми були вже в таборі Кваші, що був розположений між деревами в старому, зарослому дрібними корчами, лісі. Група ця налічувала коло тридцяти чоловік. Розположуємося поруч неї. Хлопці поділилися з нами запасом продуктів на обід. Відра ми мали з собою. Запалали вогнища.
Один із Квашиних козаків приніс нам дикого цапа, якого застрілив на світанку. Мене здивувала надзвичайна фізична сила хлопця, що ніс величезного цапа, якби то був заяць. Розбалакалися. Хлопець був одним із тих старих лісовиків, що від 1918 року більше прожили в лісах, як в хатах. Звали його всі «бугаєм», а яке було його правдиве прізвище — нікого не цікавило. Він на цей досить немилозвучний «псевдонім» зовсім не ображався. Коли я запитав, чи це його прізвище, то «бугай» з усмішкою потиснув медвежими плечами, й добродушно махнув рукою.
— Та ні! Це братва мене так прозвала. А мені що! Як бугай, то бугай, — аби большевиком не назвали.
В розмові довідуюся, що то він минулого року повішав на дубі трьох комісарів.
Оба табори змішалися. Хлопці ділилися новинами і вражіннями. Бородатий лісовик оповідав, що минулого тижня робила на них облаву ворожа кіннота.
— Вони ще тільки рано в ліс збиралися, а нам уночі вже передали. Два полки їх, значить... Отаман каже — ну, хлопці, роби гнізда на старих дубах! Як місяць зійшов, ми й пішли отуди під Кучургани. Дуби там старі, високі та гилясті. Вибрав собі кожний дуба, щоб густий був та до гиляк високо, а тоді Бугай шнура на гиляку закине і підсадить кожного. Він у нас, бач, завжди з шнуром ходить — каже — щасливий, бо вже одинадцять «товаришів» на йому повішав, а ні разу не увірвався.
Слухачі глянули на Бугая, що стояв коло мене. Той добродушно усміхнувся і погладив рукою міцного льняного шнура, який був намотаний наукіс через плече і груди.
— Та воно, дядьку Петре, шнур — штука хороша. Чи в господарстві, чи в лісі — завжди пригодиться.
— Та хіба я кажу, що нехороша! Так ото кожний виліз на самий вершок, посплітав гиляки і ліг собі як дитина в колиску. Лежиш — тільки вітрець тобою погойдає. А навкруги тільки й видно, що небо та море зелене. Ані тобі у низ, ані тебе знизу — ні чорта не видно. Раненько «товариші» лавами у ліс. Свистять, кричать, стріляють, — як би хто заяців полохати наняв їх. Звісно — кацапня дурна — думали, «хахли» від однієї лави на другу тікати будуть. А воно тут ще баландинських хлопців сім по лісі плуталися. Почули, тай полягали у тернину густу. Туди конем не поїдеш. Лава перейшла, а хлопці руки в кишені тай пішли собі у протилежний бік.
Попід наші дуби із сотня перейшла. Кричать:
— Го-го-го! Сдавайся бандіти! — А ми собі лежимо та пуза на сонці вигріваєм.
Один «товаріш» відстав від лави тай сів під деревом, по «своїй надобності» значить... Та на нещастя своє, попав під Бугаїв дуб. Сидить значить, коня в руках держить за повід, кавалок газети читає і «яблучко» поспівує. А Бугай слухав-слухав, та тихенько спустився на нижчі гиляки, зашморгнув «товаріша» своїм шнуром за шию і потягнув на дуба як яструб курча.
Слухачі засміялися.
— То штука ризиковна. А як би був промахнувся?! — відізвався один із наших.
— Хто? Бугай промахнеться?! Він у нас майстер арканом орудувати! Каже, як війни вже не буде, піду до міста і запишуся у гицлі — собак ловить на «смичок».
Хлопці вибухнули реготом.
Бугай соромливо зачервонівся.
— Не видумуйте, дядьку! Я тоді оженюся і господарювати буду.
До Отаманенка, який лежав під деревом, підійшов Кваша з середніх літ чоловіком, одягненим у захисне вбрання і сиву смушову шапку. Підходжу до них. Кваша представляє свого товариша.
— Це наш «кошовий» поет — пан Чайченко. Все поеми пише про лісову братію.
Лягаємо усі на траву.
У Чайченка, як і личить поетові, мрійні сірі очі, якими він закохано оглядає нас.
— Знаєте, дійсно... Миж, тиняючися тепер по лісах, робимо велике діло для визволення Батьківщини від ворога. Та коли ми досягнемо свого, то одні вже загинуть, другі підуть на мирну працю, невідомі нікому, і визволена Україна навіть не буде знати імен своїх лісових лицарів. Я, знаєте, поставив собі за ціль писати поеми, в яких фіксую прізвища учасників, характерні риски кожного, події, в яких він брав участь чи відзначився... Це, знаєте, для майбутньої історії визвольної боротьби буде дуже важливим матеріялом.
Я усміхнувся,
