Коли за столом в отамановій келії засіли отаман, Чорнота, Ільченко, Семен Чучупака і я, чотири голоси доручили мені головувати на цьому посіданні, та голос забрав отаман.
— Маємо розглянути справу одного із членів нашої організації, який зрадив ворогові імена трьох інших членів організації. То були дорогі для національної справи люди. Чека їх розстріляла. Хочу знати твою думку, осауле, — якій карі він підлягає?
Я міг лише стиснути плечима:
— Мене дивує, отамане, що ти мене про це питаєш. Коли ми робили постанову про організаційний суд, то для всіх і на завжди було сказано, що такий член підлягає смерті хоч би зробив то несвідомо.
— Бачиш, Юрій... Ми всі тебе любимо і не хотіли би, після пережитого недавно тобою, завдавати тобі болю, але... є речі, що стоять вище від нашого хотіння...
Мене здивували ці «вступи», неначе тим підсудним мав стати я. Кажу про це з усмішкою товаришам.
Отаман тепло, але твердо глянув мені в очі.
— Це, Юрій, зробила Галя.
— Що? Це неможливе!
Присутні мовчки кивнули підтверджуюче головами.
Чорнота, що сидів поруч мене, обняв мене за плече.
— Ще до твого приходу наші хлопці із Телепинської міліції зв'язали і перепачкували вночі до Холодного Яру уповноважненого Кам'янської чека по боротьбі з «контрреволюцією», який приїхав був до Телепина для налагоджування агентурної сітки. Завдяки нотаткам знайденим у його портфелі та його признанням на допиті ми відкрили таємницю розстрілу наших людей у Кам'янці.
Член-секретар суду Ільченко розкрив і підсунув до мене обгортку з паперами. Переглядаю зізнання розстріляного уповноваженого чека, нотатки з його записної книжки, обговорюємо спільно справу і переді мною стає у цілий зріст страшна правда.
Коли Галя довідалася, що я «загинув», то від болю стратила зовсім голову. Поділилася своїм горем з товаришкою, яка в той час була вже тайною агенткою чека. Та оповіла все уповноважненому, додавши, що вона підозріває, що Галя знає хто у Кам'янці зв'язаний з Холодним Яром.
Коли єлісаветградська чека розіслала по різних чека світлину з мене і Зінкевича, розшукуючи зв'язків організації, той уповноважнений зручно використав це. Закликав до себе Галю і сказав їй, що я не загинув, а знаходжуся в арешті чека. Показав мою світлину з датою знимки. Розположивши до себе ласкавою співчутливою розмовою, запропонував їй, що коли вона видасть хто у Кам'янці зв'язаний з Холодним Яром, то він ручить їй, що забравши мене із справою до себе, не розстріляє, а вишле до якоїсь місцевости у центральній Московщині. Вона зможе поїхати зо мною, ніби не знаючи, чому мене звільняють.
Напівзбожеволіла від горя дівчина, що не могла у свому душевному стані розважати холодним розумом, повірила, що вирятує цим мені життя і видала всіх кого знала.
Чека, розстрілявши головніших, стежила за останніми до нового розвинення організації. Та хлопці занюхали небезпеку і повтікали. Галі не арештували. Той уповноважнений, діставши в лісі півсотні шомполів, признався, що про те, що Галя теж приймала активну участь в роботі, голові чека й другим чекістам не сказав, щоби не поспішили з її розстрілом. Мав замір використати її ще й просто як гарну дівчину, що подобалася йому. Розстріляні хлопці її не видали під час допитів і биття.
Суд відбувався сьогодні тому, що Ільченко довідався, що Галя, окружним шляхом, приїхала до тітки у Медведівку і збирається прийти до мене у манастир.
Серце стиснули залізні обценьки. Моя вимріяна Галя, думка про яку дала мені силу урятувати собі життя — мусить сьогодні померти... Не хочу! Цього не може бути!
Але чому? Тому, що вона зрадила з любови до мене? — Яке діло жорстоким законам боротьби до причин зради! Тому, що я її люблю? Що обходять ті невблаганні закони особисті почування їх рабів! Кожен із нас — за те саме — підлягає тій самій карі.
Підсуваю до себе написаний вже короткий вирок і, поклавши під ним перший підпис, виходжу із келії прибитий, змучений. Зайшовши у сад, падаю лицем в траву, пробитий наскрізь лезом однієї думки: Галя мусить вмерти.
Після обіду прийшла до манастиря Галя, змарніла, розгублена. Болюче спімнулися світлі мрії про цю зустріч... Сідаємо з нею на лавочці коло Компанійцевої могили.
— Тебе звільнили?
— Ні, я утік, як вели розстрілювати.
Груди їй рушив глухий стон.
— Я хотіла відібрати собі життя... А тепер я так хочу жити!.. для тебе...
Подумавши про щось, здрігнулася і припала всім тілом до мене.
— Я вже більше звідси не піду... буду з тобою...
Холодне, тупе лезо поверталося в грудях. При думці про те, що мало статися всі атоми тіла спалахнули буйним протестом. Не хочу! Цього не буде! Ще є час... Виберу собі у штабі добрі большевицькі документи, візьму із совітських грошей, що їх як осаул мав у свому розпорядженні, більшу суму і увечері, захопивши Галю, зникну з Холодного Яру. Замість неї — віддам на смерть свою честь.
Та хтось інший в мені суворо стиснув в кулак серце. Яке тут значіння має твоя честь?! Утікаючи з боротьби — чи не вбиваєш ти ножа в плечі справі, якої не маєш права ставити нижче свого особистого щастя!
Того самого дня, під вечір, вирок над Галею був виконаний. Зробив їй одну прислугу, яку міг зробити. Вмерла щасливо, несподівано, не знаючи, що її чекає. У лісі коло манастиря з'явилася маленька могила моїх великих мрій. Рано, глянувши у дзеркало — побачив на своїй голові сиві волосини. В душу вселилася пустка і холодна гадюка нудьги. Рука мимоволі тягнулася до револьвера. Та в критичну хвилину Чорнота, що стежив за мною — стиснув мені ззаді плече: — Не роби дурниць... Не маєш права. Життя твоє належить не тобі, а Холодному Ярові і Україні.
XI
До манастиря підпливала сила. Підлягаючі червоній мобілізації хлопці з дальших сіл, де існувала «совєтская власть», виходили із сіл групами, з червоними прапорами, до Черкас і Кам'янки, та... потім «збивалися з дороги» і йшли до Холодного Яру. Деякі групи привозили зі собою зв'язаних співробітників воєнкоматів, що переводили мобілізацію.
«Подарованих» 2-ою бригадою рушниць не вистарчить. Добули частину зброї із захованого в печерах під валами запасу.
Одного ранку прибув до манастиря отаман Петренко з трьомастами михайлівчан та прусівчан. Привів із собою п'ять кам'янських чекістів, яких його хлопці упіймали десь коло Райгорода. Після допиту в штабі, бачу з вікна келії, як Чорнота з козаками повів їх зв'язаних за вали. Виходжу без зброї і йду туди. Чекісти стоять в рові під валом, благаючи, щоби їх не вбивати. Дивлюся на їх зблідлі, скривлені від страху обличчя і цілого мене обхоплює палка ненависть. Це ж вони... вбивники Галі...
Андрій, уважно глянувши на мене, виняв і протягнув мені свій кинджал.
— На... Легше на серці стане...
Беру кинджал і підходжу до уповноважненого «по барбє с бандітізмом» — здоровенного москаля-матроса.
Скорчившись, благає подарувати йому життя. Клянеться, що поїде відразу до свого «радімого» Петрограду і ніколи на Україну більше не приїде.
Розмахнувшися, вбиваю кинджал у ліву кишеню френча на грудях. Впавши, чекіст судорожне чіпляється холодіючими пальцями за траву, неначе намагаючися цим затримати зникаюче життя. Дивлюся якийсь час на заслинений труп і усвідомлюю собі, що та ненависть в мене не до цієї неестетичної купи м'язів, а до цілости ворожої сили, яка руками цих тварин, що навіть померти як слід не вміють, прямує, не перебираючи в засобах, до своєї ціли. Та від того, скільки цеглинок ворожого муру проб'ємо лезами і кулями — залежить висновок боротьби. Пропхнувши кинджалом другого, з таким почуттям, як би то був мішок із половою, витираю і віддаю Андрієві кинджал. Останніх покололи козаки багнетами. Трупів їх не закопували. По ночах доносилося із за валів хрипле гавкання лисиць, що обглодували кістяки чекістів.
Одного дня після обіду сторожа зпід Грушківки привела до штабу селянина, що йшов з пакетом до штабу Холодного Яру від... кам'янської чека.
Був це бідний дядько, який під час нашого побуту в Кам'янці носив там жидам воду. Селянин оповів, що його послав сам «товариш начальник» із чека та наказав віддати самому отаманові і то обов'язково під розписку, інакше його розстріляють, коли повернеться. У пакеті відозва-наказ, підписаний повноважним представником Всеросійської чека на правобережній Україні, що очевидно приїхав до Кам'янки знайомитися з положенням на Чигиринщині. Зверху, звичайно по московськи, надруковано великими літерами: «Холодноярським бандитам — нещадний червоний терор!» Дальше йшов категоричний наказ до трьох днів здати зброю і зголоситися всім до чека. В такому разі «рабоче-крестьянская» власть помилує нас і дарує всім життя. Інакше всі будемо винищені, а непокірні села спалені.
Селянин, діставши «за службу» чарку і обід, озираючися, оповів нам, що сьогодні вранці чекісти настромили відрубані голови двох холодноярців із села Косар на списи і поставили їх на залізничному переїзді, на дорозі, що вела через Грушківку до Холодного Яру. На одному списі висить табличка: «Холодному Яру — нещадний червоний терор!» На другому: «Це чекає всіх бандитів!»
Здогадуємося, що це голови двох наших хлопців із села Косар, які три дні тому відпросилися провідати вночі батьків і не вернулися.
Видавши дядькові розписку з печаткою Холодного Яру, зав'язую йому знову в келії очі і відправляю до передової сторожі. Пізніше ми довідалися, що ця відозва була розліплена в довколишиих містах і доступних для червоних селах.
Штаб і повстанком, розлігшися в саду на траві, почали обсуджувати новинку. Отаман висловлює думку, що треба написати відповідну відповідь і, передавши її, для «більшого фасону» видрукувати до чигиринської друкарні, де ми мали своїх хлопців, передати її до чека та розповсюдити в містах. Голова повстанкому, лігши на живіт відразу-же захопився виготовленням тексту. За півгодини списав олівцем кільканадцять карток у своїй записній книжці і почав на голос читати написане. У тій відповіді Дігтяр таки добре загнуздав свого партійно-демократичного гнідого. Почавши від того, що большевики неправно розігнали всеросійські устанодавчі збори і зломали засади свободи, рівенства, братерства та права націй на самопреділення, закінчив палким закликом до москалів- червоноармійців, щоби вони не проливали невинної крови, а об'єдналися з українськими повстанцями, які борються за правдивий соціялізм, та повертали зброю
