готовий закластися на свою червону спідницю, що до двох «шварцльозів» у них немає ні одного набоя. «Кольт» у них із розсадженим дулом, запасового не мають. До останніх чотирьох «Максимів» набоїв їм вистарчить не більше, як на півгодини легенького бою, а поповнити вистріляний запас вони можуть тільки у Бобринській або Знам'янці.
— Не до чотирьох «Максимів» — тільки до п'яти! Кулеметів рішуче було вісім!
— Ну, так... Восьмий був... «Зінгера»...
Оля розкрила уста, щоби «віддячитися», та в цей мент за нашими плечима почувся тупіт коней.
Оглядаюся й серце тривожно здрігнулося. Нас здоганяло повною риссю сім кіннотчиків. Про те, щоби це була погоня за нами — не могло бути мови. Просто розвідчий роз'їзд.
Та була інша небезпека. Нічого дивного, як червоноармійцям забагнеться «пожартувати» з двома дівчатами серед поля...
Оля відгадала мою думку. Зганяючи з обличчя тривогу, глянула на мене з веселою посмішкою.
— Юрасю! А що буде, як вони захочуть пожартувати і побачать твої сині штани?
Тупіт зближався.
Заклавши руки в кишені, відводжу безпечники у «кольтів». За пазухою Олі тихенько ляснув безпечник бравнінга.
— Олю, як би що — слідкуй за мною. Як тільки вихоплю револьвери — стріляй у найближчого до себе і відразу старайся сісти на кращого коня.
Догнавши нас, кіннотчики стримали коні.
— Добридень, дівчата! Куди поспішаєте? — запитав по московськи рябий «кацапчук» — начальник роз'їзду.
— До Ставидел йдемо, до тітки,— відповіла веселим голосом Оля.
Заїхавши перед нас, старий уважно оглянув по черзі Олю й мене, затримавши на хвилину погляд на моїх, випнятих із під свитки «персах».
Віддавши наказ, щоби чотири їхали вперед, закомандував злазити з коней.
Повіддя усіх трьох коней взяв якийсь башкир або калмик в обрізаному по коліна жидівському футрі й повів їх, притоптуючи змерзлими ногами. Старший, з другим, підійшли до нас. Зайшовши з мого боку, старший якийсь час потупотів ногами, потім, обхопивши мене лівою рукою за плече, згріб у праву жменю праву половину моїх «дівочих принад», при самісенькій гранаті!
— Ех, мілашка! нагрей нємношко!
Не випускаючи з рук револьверів, «соромливо» відштовхую його ліктем.
— Та йдіть-собі! Хіба так можна?! — «борюся» штучно стонченим і дійсно зхвильованим голосом.
— Ха-ха-ха! Нам всьо можна! Ми за свабодную любовь боремся!
Вхопивши мене руками за шию й бороду, скрутив мою голову до себе і вп'явся губами в уста. Сморід самогонного перегару і квасної капусти із цибулею забив мені віддих. Маючи заняті руки, без спротиву приймаю поцілунок. Очевидно, задоволений цим, він пустив мене й пішов поруч, важко дихаючи, обдумуючи плян «дальших операцій».
Похапцем орієнтуємося в положенні.
Ті чотири, що поїхали вперед, сховалися вже за горбок. Калмик із кіньми був на п'ять-шість кроків від нас. Рушниці в усіх за плечима. Три-чотири постріли — й будемо з Олею на конях. Хотів вже дати Олі знак, та у цей мент другий червоноармієць, медведуватий, понурий кацапило, що мовчки йшов, важко сапаючи коло неї з другого боку, здобувся на слово.
— А чи ви, дівчата, бандитів часом не зустрічали? Якась думка блиснуда в моїм мозку, та Оля попередила:
— А хто його розбере чи воно бандити, чи не бандити! От над'їжджало якихось із десять на конях назустріч. Старший насторожився.
— Як були одягнені?
— І в шинелях, і в чумарках, на шапках чорні верхи мали.
— А куди поїхали?
— Спитали нас, чи є хто у Бондуровій, тай погнали назад на Ставидла.
— А ви що сказали?
— Сказали, що є наші, красновірмейці. Старший загнув у наш бік семиповерхового матюка і тривожно глянув на дорогу, вслід чотирьох червоноармійців, що зникли за горбом.
— Давай коні — гукнув на калмика. — А ви завертайте назад у Бондурову!
— Та ж ми до тітки, на хрестини! — запевняю його «дівочим» голосом, сміючися в душі з такого повороту справи.
Старший, що йому від нашої «новинки» про близість партизанів відразу відбагнулося «свабодной любові», грізно вхопився за шаблю.
— Ось я вас похрещу зараз! Марш назад! Повертаємо й мовчки йдемо назад.
Коли позад нас став віддалятися стук копит, Оля глянула на мене й зайшлася веселим сміхом.
— Ну чого? Раденька, що дурненька?
— Ой, Юрасю! Не видержу! Як би ти бачив, що в тебе за дурненька міна була, коли він тебе поцілував!
— Добре тобі сміятися, як тобі такий вихований кавалер попався. Навіть ні разу не вщипнув тебе. А попробувала б ти була з моїм поцілуватися, коли йому із рота несло, як із бочки з закваскою на самогон.
Оля знову зареготалася.
— Це тобі, Юрасю, наука. А то ваш брат, як тільки наликається самогону — так зараз цілуватися лізе. Тепер вже знаєш, що то за приємність?
— Присягаю тобі, Олю, що як «наликаюся» — ні до кого цілуватися ніколи не полізу, але давай но в поле звертати, а то чорт ще нових аматорів наднесе.
Переконавшися, що наші «кавалери» сховалися вже за обрієм, звертаємо у поле і спустившися в одну із балок, берем знову напрямок на Ставидла.
Зробивши солідного «гака» полями, вийшли ми на хутори коло Ставидел.
Коротий зимовий день вже кінчився, коли ми зайшли до самітньої в полі садиби. Господарі були добрими знайомими Олі. Була це одна із вірних сховок, що ними вона послуговувалася підчас своїх розвідчих мандрівок. Прізвище господаря, зрештою, було знайоме і для мене, бо був це дуже добрий слюсар, який пару разів ремонтував нам попсовані кулемети.
Він тільки рік господарював, вернувшись до села після смерти жінчиних батьків. До того працював на фабриці в місті.
Господиня, миловидна чепурненька чорнявка, радісно привитала Олю.
Ще по дорозі ми з Олею умовилися, що не будемо виявляти, що я не дівчина. Мені хотілося перевірити, чи господарі здогадаються про те при ближчому обзнайомленні.
Оля представила мене, як свою товаришку-вчительку — Ніну. Найбільше радости справив, здається, Олін прихід дитині господарів, може шестилітній, симпатичній дівчинці — Дусі. Стоячи на рундуку, вона захоплено плескала рученятами.
— Тьотю Олю, тьотю Олю! — а мене тьотя Тіна ще одного віршика навчила!
Оля погладила кучеряву голівку.
— А ну кажи.
Дуся «стала в позу» і приготовилася до деклямації. Я сподівався почути якогось дитячого віршика, але мала з відважними жестами і з доброю інтонацією продеклямувала «Розриту могилу» Шевченка. Коли вона, нахиливши голівку, з чуттям проказала:
«Ех, як би то знайшли, що там поховали.
Не плакали б діти, мати б не ридала», — ми всі нагородили малу артистку бурхливими оплесками.
Оля пригорнула її й обернулася до господарів:
— Я вам казала, що вона, як виросте, буде поеткою, або знаменитою артисткою.
— Не хочу, не хочу! - запротестувала Дуся.
— А чим хочеш бути?
— Я буду отаманом!
Це бажання, висловлене надзвичайно поважним тоном, викликало в усіх сміх.
— Це вона побачила, як коло нас Маруся на коні свій загін вела, і з того часу завжди мріє отаманом стати, — пояснила господиня. Трохи збентежена сміхом, Дуся обхопила Олю за шию.
— Дай, дай тьотю Олю, я тебе поцілую! Оля відвернула набік уста.
— Не хочу. Не люблю. Іди до тьоті Ніни-вона любить цілуватися.
Мала перескочила на руки до мене і почала обціловувати.
Оля із господинею заходилися коло печі готовити їсти. Господар пішов у село розвідати, що там нового.
Ми з Дусею, тимчасом сівши у другій кімнаті на ліжку під теплою грубою, завели розмову, підчас якої я довідався багато «цікавих речей».
Вона знала прізвища всіх околішних отаманів та видатніших повстанців. Оповіла мені, що вони боряться за Україну, яку москалі «хочуть взяти до неволі». Знала імена поляглих та що за їх душі треба Бозі молитися. Що під Н-Миргородом чекісти вже три рази зрізували хрест на могилі вбитих повстанців, а хтось уночі закопував ще вищого. Мене дивувала і непокоїла ця рання обзнайомленість з такими справами.
— Дусю, але про це не можна з усіма розмовляти, бо прийдуть чекісти і заберуть батька і маму.
— Знаю, знаю! Це можна говорити тільки своїм. А ти називай мене не Дусею, а Дузею — як мама.
— А ти знаєш, що таке дузя?
— Це таке голубеня мале. Тьотю Ніно, а чому ти так грубо говориш?
— Я, Дузю, перестудився і...
— А чому ти кажеш — перестудився, а не перестудилася?
— Я хотів сказати — перестудилася, та...
— А ти знову кажеш — «хотів»...
Ця спостережливість малої «контр-розвідчиці» розвеселила мене. Притиснув її до грудей.
— Ай! Тьотю Ніно! У тебе там щось тверде!
