— Штаб сьогодні мав туди перейти.
— Але попереджую, товаришу комполка, що ви без потреби нас розшифровуєте і напевно будете за це покарані.
— Я маю наказ. Прошу сказати відділові, щоб здали зброю, бо накажу роззброїти силою.
Наша лава вже щільно оточила відділ і тримала рушниці напоготівлі. Алов дав наказ скласти зброю.
Поки наші хлопці злізали з коней, відбирали зброю і обшукували чекістів, питаю Алова, як він, росіянин з прізвища, такі промови у селах по «хахлацьки» висмалював.
— То вас нічого не обходить. Я для вас Алов — і тільки. У мене всі хлопці, — додав по хвилині, — по українські говорять. Тут, товаришу, самий «цвіт«! З цілої України ВУЧЕКА найвірніших комуністів позбирала. Матроси... Шахтарі...
Чекісти вже були роззброєні. Хмара попросив у Алова зброю. Зняв козацьку шаблю, витягнув із-за зеленого широкого пояса поверх жупана мавзер. Витягнув із кишені бравнінг, Хмара крикнув до хлопців, щоб пов'язали всім руки. Алов скипів:
— Пощо?! Що, ви думаєте нас пішки гнати, чи що?!
— Ні. На коні вас висадимо. Ви арештовані — прошу підпорядковуватися! Руки назад!
Спробував було сперечатися, та побачивши під носом дула револьверів, дав зв'язати руки.
— Ви ще пожалієте... — Просичав багровий від злости.
— Можливо — буркнув Андрій, стягаючи руки агентові, що вів переговори. — Ну — готово! Вивести набік добровольців і розв'язати їм руки! — крикнув вже по-українському.
Алов зніяковів.
— Тож бандити!
— Для кого бандити — для нас свої.
— Що за дурні жарти?!
— Звичайні собі партизанські жарти. Маємо честь представитися, «батьку Вернигора«: Хмара... Загородній... Чорнота... Залізняк... Давно за тобою полюємо... Але ж і пошився ти сьогодні в дурні.
Козачня зареготалася. Алов глянув по обличчях і, нарешті зрозумів, зблід. Потім закинув назад голову й істерично зареготався.
Добровольці розгублено розглядалися, не переваривши ще в головах, що діється. Як віддали їм зброю і пояснили, що їх чекало — раділи як діти.
При загоні чекістів було дві тачанки з кулеметами і два вози під добровольців. На одному возі були й інструменти, що ними потім закопували вбитих хлопців. В кобурі Алова були грубі записники, де були позанотовувані всі, ще живі, «петлюрівські контрреволюціонери» і із сіл, що в них «батько Вернигора» Петлюрі «дорогу промощував».
Зв'язаних по парі чекістів повели лісом до ріки. Прорубали три ополонки в льоду. Роздягнули, не розв'язуючи, шаблями та кінджалами жупани й широкі штани.
По-одному підводили до ополонок і, розрубавши шаблею череп, пускали під лід. Останнім шуснув у Гнилий Тикач «батько Вернигора».
У лісі розклали вогнища й спалили на них жупани, шаравари і шлики. Прапор зняли із списа й заховали на тачанці. Придасться.
Із кишень Алова перемандрували в мою «адьютантську» сумку штамп та кругла печатка: «Всєукраїнская чрезвичайная комісія. Особая група по борьбє с політіческім бандітізмом». Теж пригодиться.
Переходимо Тикач й іншими шляхами йдемо у свояси. Треба одягнути в червону уніформу добровольців, що пішли до «батька Вернигори» з мріями про жупани і шаравари, треба заповнити вільні сідла своїми хлопцями. Поповнення по дорозі не приймали і свойого правдивого обличчя не зраджували. Зрідка траплявся випадок, що на стоянці з'являлося до нас пара-кілька хлопців, що мали бажання на охотника в червоній кінноті послужити. Та ми за прикладом Алова не йшли і просто наганяли їх в зашию із штабу. Зрештою, можна було і помилитися: могли хлопці на охотника йти, щоб потім з конями і зброєю утекти до ліса.
Зрідка зникав з поверхні землі якийсь представник червоної власті, що нефортунно попався під руки на дорозі, або тайний агент чека, що приходив до штабу з доносом на «бандитів«, або міліціонер, що замість злодіїв пильнувати, у «політику» носа встромляв. Вибраних у селах сельрад та комнезамів не зачіпали. Були, бо мусіли бути, а розбиратися хто із вибраних душею із Лєніном, а хто із Петлюрою — забагато мороки.
У великому селі поблизу Умані — не пригадую як називалося — стали на відпочинок по сусідству з 135 полком червоної піхоти. Полк недавно прибув із польського фронту і стояв гарнізоном у цукроварні, щоб охоронити її від повстанців. Мав коло чотирьохсот червоноармійців і... два кулемети.
Район був неспокійний, часто тряплялися у селах випадки кровавих «непорозумінь» з червоними, та полк умиротворювати й роззброювати села чомусь не спішився.
Стаєм у центрі села, штаб примістився в школі. На блянкеті «особой групи ВУЧЕКА» пишу до комполка 135 записку, щоб негайно прибув із воєнкомом до нашого штабу для устійнення співпраці в операціях проти петлюрівської банди Хмари, що з'явилася в околицях. Підписую — Алов, ставлю в ріжку таємну «формулку«. Повіз записку до червоного штабу сам один «Дайош«.
За чверть години командир полку і воєнком в супроводі двох червоноармійців приїхали верхи до школи.
В кімнатці учительки, що сама втекла від «будьоновців» у село, відразу роззброюєм червоне начальство. Воєнкома зв'язали, заткали йому рот і замкнули в комірчині, командира берем на допит. Довідуємося, що він змобілізований москаль-офіцер, про те тільки й мріяв, щоб звільнитися й поїхати до дому. Полк на польському фронті був розбитий, поповнився недавно змобілізованими українцями.
Червоноармійський склад не певний, не ховається навіть із своїми симпатіями до повстанців. Комуністів тільки й є, що воєнком та два ротні політруки. Зробили вже відповідне донесення, щоб полк «перечистити».
Словом чести гварантуємо командирові життя, якщо допоможе без бою роззброїти полк. В такому випадку матиме запевнений розстріл від своїх, але погоджується взяти від нас добрі документи на чуже прізвище й поїхати собі на чотири вітри. Документи вишукую йому серед запасу забраного у «батька Вернигори».
Командир пише записку до свого помішника, що залишився в цукроварні. Наказує негайно привести полк на площу коло школи. Відсилає записку одним із червоноармійців, що стояли з кіньми під школою.
За півгодини полк вишикований перед школою. Наші «будьонівці», ніби з цікавости, зібралися й оточили гуртами червоні шеренги.
Помішник командира полку, що зайшов доложити про виконання наказу, пішов зв'язаний до воєнкома. Викликали по одному ротних командирів та політруків, пов'язали і поскладали рядочком у комірчині.
Виходимо в супроводі командира полку на ґанок школи — «приймати парад». Хмара суворо глянув по червоних шерегах, подав по московському команду:
— Струнко! По порядку чисел — розлічись!
Червоноармійці послушно перелічилися і знову виструнилися.
— Покласти рушниці!
Із змішанням в обличчях червоноармійці поклали рушниці на землю.
— Обернись!
Обернулись.
— Вісім кроків — кроком руш!
Шереги відійшли вісім кроків і станули. Наші хлопці позбирали і віднесли на бік зброю. Хмара наказує червоноармійцям забрати в цукроварні свої речі й розійтися по домах — мовляв, такий маніфест від Троцького прийшов. Червоноармійців припрошувати до цього не треба. Селяне здивовано приглядалися до «демобілізації» та побачивши, що воєнкома і двох політруків зарубали шаблями біля ґанку школи, стали зголошуватися по відібрані у червоних рушниці. Роздали сотку, решту повезли із собою й роздали в дальших селах. Командирів вивезли із села й нагнали кожнього в інший бік.
Поблизу Капітонівки довідалися, що поки нас не було, сталася прикра історія. Найбільш зіпсувала вона настрій Загородньому, що на ньому лежала моральна відповідальність за те, що сталося. Він відстояв життя шоферові Спасибенкові й залишив його на хуторі під опікою своїх людей. Наказав, що правда, стерегти, але не крився з думкою, що по розмовах із шофером повірив йому, що то своя людина, до Чека попав випадково не по своїй волі, до большевизму відноситься в душі вороже. Повірили у це по «солодких» розмовах і хлопці, що мали стерегти шофера. А якщо «своя людина» — то не будеш за ним поп'ятах із рушницею ходити. Прикинувся, що занедужав важко, а в ночі утік. За пару днів привіз із Кам'янки відділ чекістів та міліціонерів. Забрали заховане в клуні авто, господаря застрілили, застрілили ще кількох, що не встигли утекти, спалили хутір. Шукали за трупами Козіцького і Соколова, та не знайшли. Пропала також і частина одіжі хлопців та будьоновських одностроїв, що були заховані на тому хуторі.
Загородній готов був застрілитися. Та примирився з фактом, давши клятву, що в майбутньому ніколи вже нерозсудно не пожаліє, хоч би звався навіть Шевченко, не тільки Спасибенко.
Поки Хмара поповнював полк у селах попід Чорним лісом, зв'язуємося з Холодним Яром. Там все по старому, за нами не плачуть, благословив Петренко гуляти дальше. Про історію з автом вже знав — була холодноярська розвідниця у Кам'янці, як тріюмфально верталися чекісти, волочучи за автом вбитих «бандитів». Спасибенко у Кам'янці — «герой дня«. Гримав Петренко у записці, що не відставили авта відразу до Холодного Яру. Шоферів між холодноярцями є декілька — можна було автом колись до Кам'янки ускочити і серед дня «сміху» наробити.
Обмундурувавши будьоновськими рештками «новобранців», йдемо на Херсонщину. Проходимо шляхом, що ним минулого року везли мене і Зінченка, зв'язаних, до єлісаветської Чека. Відшукали дальше і могилку трьох холодноярців, розстріляних тоді при шляху. Заспівали хлопцям «Заповіт«.
Одного дня довідалися, що в недалекому селі над Інгулом дере развйорству продовольча комісія із Єлісаветграду. Ночує там.
Робимо перехід і як тільки стемніло комісія сиділа вже пов'язана у сельраді. Як і звичайно у продовольчих справах — переважно молоді жидки. Ані в голову їм не прийшло боронитися або втікати від «будьонівців». Навпаки, комісар при нашому в'їзді до села чуло стиснув руку Хмарі й мені, пообіцяв дати вівса для коней та сала і яєць для «червоноармійців«. Ну, а ми за те поможемо здерти завтра з села, що належиться, бо... чортові хахли страшно несвідомі й не хочуть стільки дати, як він вимагає. Вже і арештував і шомполів декому казав всипати — не помагає. Позакопували у землю і кажуть, що нема. А людей, щоб притиснути добре село, у нього замало. Всього п'ятнадцять продармійців та начальник місцевої міліції. Та з того мало користи, — слабохарактерний,не хоче ні кричати ні бити.
