місцем вільній піщаній рівнині.
— Пристанемо? — урвав мовчанку Навратіл.
Літак наблизився до самого берега. Його поплавки черкнули по мілині.
— Всім надіти скафандри!
Натиснувши на кнопку, Краус опустив східці. Грубер відімкнув двері і обережно відчинив їх. Навратіл зійшов східцями і став на дно моря. Вода сягала по пояс його скафандра. Слідом за ним вийшли й інші вчені. Тільки Краус зостався в літаку, щоб не лишати його, на всякий випадок, без нагляду.
П'ятеро вчених взялись за руки і швидко пішли вперед. Серця у всіх прискорено билися, груди високо зводились.
Урочиста мить!.. Члени міжзоряної наукової експедиції вперше стали на твердий грунт незнайомої, віддаленої на мільярди кілометрів планети іншої сонячної системи!
Високо над головами п'ятьох учених замайорів під вітром прапор Всесвітньої Академії наук, і люди урочисто заспівали гімн Академії. І не біда, що їх було тільки п'ятеро. Це були представники всього людства Землі, і голос кожного з них, перетворений у електромагнітні коливання портативними радіостанціями скафандрів, летів, не знаючи перепон, над невідомим морем, над пустелями і джунглями, над всією Квартою.
— Друзі, а тепер — за діло! — сказав Навратіл, коли гімн замовк. — Найкраще буде, коли ми розподілимо завдання. Северсон і Мадараш дослідять ще раз склад повітря, а ми з Аленою вивчимо будову і хімічний склад рослин. Незабаром ми будемо повністю залежати від них, — адже не можна чекати, поки наші запаси будуть вичерпані до краю.
Вчені винесли на берег кілька чемоданів з обладнанням і нап'яли тент для захисту від спеки. Алена почала устатковувати невеличку ботанічну лабораторію, а Навратіл, озброєний сумкою, ножицями, ножем та сачком, подався на полювання. Сторожко озираючись, він перейшов піщану рівнину і зупинився біля першого куща заростей, які трохи далі переходили у прадавній ліс.
Насамперед він оглянув через збільшувальне скло дивні квіти рослин. Вони мали форму турецької чалми і висіли на тоненьких ниточках. Листки теж мали незвичайну форму, були товсті й цупкі. Їхня блакитнувато-зелена поверхня, звернена до найбільшого сонця, райдужно блищала, а ніздрювата «підкладка» нагадувала спорангії мухоморів.
Академік поклав до сумки кілька квіток та листок і обережно попрямував у хащі. Зачудовано оглядав він різноманітні низькорослі дерева з величезним лапатим листям, під яким людина могла б вільно сховатись від дощу. І це листя було на кілька сантиметрів завтовшки, а знизу мало такий покрив, як у грибів.
За хвилину сумка Навратіла наповнилась. Він вже хотів повертатись назад, коли це над головою щось задзижчало. В повітрі сновигав якийсь великий жук чи птах, — вид створіння визначити не вдаралось, бо воно під час польоту так швидко рухало всіма частинами тіла, що мало вигляд темної розпливчастої плями. Після кількох невдалих спроб Навратіл спіймав істоту сачком, але навіть при близькому огляді не зміг встановити, що це таке.
Коли він повернувся на узлісся, у нього від подиву мало не випала з рук сумка: од літака до берега, несучи на плечах ящик, брели Краус та Грубер — без скафандрів, в самих плавках.
Навратіл щодуху побіг до них:
— Ви з глузду з'їхали, нещасні?! Чому ви зняли скафандри?
— А навіщо вони? Дослідження на радіоактивність та склад повітря задовільні, так чому ж за такої спеки ми повинні ховатись у шкаралупи, мов слимаки?
— Невже ви позбавлені інстинкту самозбереження і кмітливості вчених? — Навратіл швидко зазирнув під брезентовий тент і, побачивши, що Свозилова й Северсон у скафандрах, зітхнув з полегкістю. — Що ж ви гадаєте, ми втрьох смажимось у захисних костюмах через боягузтво?.. Чи усвідомили ви, що і себе, і нас наражаєте на велику небезпеку?
— Навпаки, ми показали вам шлях, дослідивши на собі, що атмосфера Кварти для людини безпечна. Якби ви знали, як нам чудово дихається!
— А ви забули, що, можливо, разом з повітрям вдихаєте смертоносні мікроби? Категорично вимагаю, щоб ви знову наділи скафандри!
Грубер і Краус неохоче скорились.
— Чи дозволите продовжувати роботу? — запитав Грубер з відтінком іронії.
Навратіл, не відповідаючи, попрямував до літака, щоб допомогти переносити ящики з деталями вертольота. Він був прикро вражений і не хотів продовжувати неприємну розмову.
Вертоліт ще не було змонтовано й наполовину, а найбільше сонце вже зайшло за обрій. Небо потемніло, набуло кольору індиго. Невисоко над горизонтом тьмяно сяяла кривава Проксима. Третє сонце досі не з'являлось.
Щоб видніше було працювати, увімкнули головні прожектори літака. Монтаж тепер ішов повільніше, але п'ятеро вчених роботи не припиняли. Вони навіть не помітили, як над морем піднялась густа імла, що запнула червоне сонце, поступово затягнула все небо і огорнула узбережжя пітьмою.
Раптом високо над головами вчених пролунав вибух.
Всі злякано підвели голови і помітили велику вогненно-фіолетову кулю, яка повільно пливла в повітрі.
Ще один вибух — і нова куля…
— Електрична буря! — вигукнув Мадараш і побіг до літака. Інші подались за ним. Щойно за останнім втікачем зачинилися двері, як пролунав ще один удар неймовірної сили.
Не втрачаючи самовладання, Северсон схопив кіноапарат — зафіксувати це дивне явище. Але довго знімати не вдалось. За кілька секунд налетів шквал. Він підняв «Стрілу», мов пір'їнку, і кинув її на голий пісок, аж до заростей.
Море розбушувалось. Величезні хвилі, набігаючи на берег, настирливо били об стіни літака, який зачепився поплавками за кущі. Вітер вив і лютував. Небом хрестнавхрест, освітлюючи його, як ракети, з громовим гуркотом літали вогненні кулі.
Об стіни літака розбивались все нозі й нові хвилі. Мандрівників кидало в кабіні з боку на бік; вони судорожно хапались за предмети. А «Стріла», як на диво, все ще витримувала натиск.
— Наш вертоліт! — вигукнув у розпачі Северсон. — Та він же…
Слова застряли у нього в горлі. Недалеко від літака з шаленим гуркотом розірвалась куляста блискавка неймовірної яскравості.
Мандрівники знепритомніли.
Коли вони прийшли до пам'яті, навколо було тихо. На обрії знов зловісно сяяла Проксима, а в її сяйві червонувато поблискував на березі мокрий пісок.
Розділ IV
Перші кроки
— Це можна назвати хрещенням вогнем. Небезпечний фейєрверк! — похмуро сказав Северсон.
— Так… — нахилившись до вікна, академік Навратіл уважно вивчав темне небо. — Все заспокоїлось, проте краще лишитись у літаку. Якщо буря налетить знову, все може скінчитися значно гірше.
— Але як там наші прилади та вертоліт?.. Дозвольте піти подивитись.
— Ні, краще почекаємо до ранку, — заперечив Навратіл.
Грубер страдницьки посміхнувся:
— До ранку?.. А як довго триватиме ніч?.. Хіба ми знаємо, коли яке сонце сходить, а коли заходить? В календарі тут коїтиметься таке, як у божевільні!
— Ви торкнулись дуже важливого питання, — серйозно сказав Навратіл. — Нам справді треба якнайшвидше скласти календар на майбутнє. Це не так просто, як на Землі, бо тут тривалість днів і ночей, в залежності від розташування усіх трьох сонць, безперервно змінюватиметься, а це, безумовно, матиме великий вплив і на погоду. Несподівані атмосферні зміни для нас найнебезпечніші. Ми повинні якомога швидше організувати на Кварті кілька метеорологічних станцій, щоб передбачити погоду.
— Мабуть, є ще невідкладніше завдання: побудувати десь тут більш зручне і безпечне приміщення, аніж наша «Стріла», — заперечила Алена Свозилова. — Нам дуже пощастило, що вона не розбилась під час бурі.
— Стривайте, стривайте! — пробурчав Краус. — Я ще не скінчив огляду.
Зелений вогник на пульті управління свідчив, що реактор працює. Однак ракетні двигуни мовчали, що не робив Краус.
— Тільки цього ще нам бракувало! — сказав він пригнічено й похнюпив голову.
— Ну, не занепадайте духом! — підбадьорював Навратіл засмучених супутників. — Можливо, пошкодження вдасться легко усунути. Завтра буде видніше!
Сіла за обрій і червона Проксима. Все узбережжя потонуло в темряві ночі. Сяк-так вмостившись на кріслах, мандрівники поснули.
Коли за дальніми горами зарожевіла ранкова зоря, професор Мадараш прокинувся. Він напружено очікував, яке з світил випливе на небозвід першим.
В пишному сяйві з'явилось найбільше й найяскравіше сонце — Альфа Центавра А.
Мадараш обережно відчинив дверцята і з хвилину уважно прислухався… Тихо-тихісінько… На Землі радісно зустрічає схід Сонця пташиний спів, а тут мертво, як у домовині… Яка гнітюча тиша!
Погляд Мадараша впав на піщану мілину. Вся вона була вкрита жовто-зеленими в'ялими водоростями… а від недобудованого вертольота не лишилося й сліду!
Забувши про все на світі, вчений стрибнув з літака на пісок і помчав до того місця, де вчора стояла тимчасова лабораторія. Але там нічого не було.
«Може, ящики та апаратуру занесло піском?» — спало раптом йому на думку. Він розсунув товстий шар водоростей і почав розгрібати мокрий пісок. Викопав чималу яму, але нічого не знайшов.
«А може, це не тут, а ближче до моря?» — Мадараш знову взявся до роботи, але все було марно.
— А, ось де він! — раптом пролунав голос Северсона. — Ми вас шукаємо скрізь, а ви ховаєтесь у пісок, немов страус. Чи, може, ви хочете знайти вертоліт?
Мадараш підвів голову:
