за ним рівнину замикали прямовисні гори.
— Мені здається, ніби я несподівано сіла до накритого столу! — торжествувала Алена.
— Гарне порівняння! — погодився Северсон. — Цю рівнину нанесемо на наші карти під назвою «Накритий стіл», — що ви на це скажете, друзі?
Поки мандрівники милувалися чудесним краєвидом, позаду, над горами, зійшло ще одне сонце. Велике зелене листя дерев і кущів у його сяйві перетворилось на щире золото.
— Край справді чудесний! — сказав Навратіл.
Допоміжний літак «Ластівка» повернувся з розвідки. Він облітав Кварту, щоб знову приєднатись до материнського корабля. Всі члени екіпажу уважно вивчали незнайому планету.
— Коли б я міг на хвильку забути, що ми вісім років летіли Всесвітом, піхто не переконав би мене, що під нами — не наша Земля. Погляньте: моря і континенти, смуги хмар… — радів академік Ватсон, який управляв літаком.
Перед «Ластівкою» далеко на темному тлі неба з'явилась сліпуча цятка — залитий променями сонць велетенський космічний корабель. Цятка швидко виростала, перетворювалась на пляму. Все ближче і ближче.
— Щось трапилось! — стривожено вигукнула Молодінова. — Погляньте-но на задню частину «Променя»!.. Пробито величезний отвір… Розтрощено «Чайку» й «Сокола»!.. Поспішаймо, можливо, ми ще встигнемо їх врятувати!
— В кабіні управління світиться!
— Живі! — вигукнув Ватсон. — Я бачу Цагена, Вроцлавського і Чан-су!
Тільки-но «Ластівка» пришвартувалась до «Променя», як відчинилися головні двері. З них виплив одягнений у скафандр Чан-су.
— Дуже радий, що ми знову разом, друзі, — сказав він. — На нас чекає важка боротьба за життя. Допомоги з Землі не можна чекати раніше як через тринадцять років: адже тільки звістка про катастрофу долетить туди через чотири роки. Не менш року триватиме побудова нового міжзоряного корабля, та вісім років подорожі сюди…
Екіпаж «Ластівки» був приголомшений лихом, що звалилось не знати звідки. Тепер уже всі разом оглянули пошкодження і зібрались в приміщенні клубу.
— Неушкоджені реактори треба якнайшвидше переправити на Кварту і відбудувати там атомну електростанцію, — сказала після довгої паузи Молодінова. — Без атомної енергії ми нічого не зможемо зробити.
— Я — Навратіл! Викликаємо «Промінь»! — почулося раптом з динаміка приймача.
— Я — Чан-су. Слухаємо.
— Біля річки, яку ми назвали ріка Надія, знайшли зручне місце для будівництва тимчасового житла. За даними попередньої розвідки небезпечних тварин та комах немає. Повітря — без отруйних випарів. Все плоскогір'я захищено від вітрів високою кам'яною стіною. В скелях є розгалужений печерний лабіринт, що нас дуже втішило. Це буде чудесний захисток від бурі й поганої погоди, а також зручні сховища-склади. Водночас ці печери полегшать нам геологічну розвідку нижчих шарів грунту.
Розділ V
Неприємна зустріч
— Працює як годинник! — спокійно сказав Краус і вимкнув двигун «Стріли». — Це була таки каторжна робота, але ми з нею впорались. Мабуть, скоро почне розвиднятись. Не завадило б трохи поспати, що ти на це скажеш?
— Не заперечую, — озвався» Грубер. — Треба тільки добре замкнутись. Отим загадковим чотирипалим, які вкрали в нас чашки, може хтозна-що спасти на думку. Добре, хоч стінки літака броньовані.
Вони ще з хвилину розмовляли про незнайомих істот, а потім поснули.
Першим прокинувся Грубер. Він хруснув суглобами, сів. Його дуже здивувало те, що в кабіні літака темно.
«Невже я проспав аж до вечора?» — подумав він і, глянувши у вікно, ахнув з подиву.
До літака прихилився величезний лист з товстим міцелієм. За цим — ще один і ще. Все довкола було так щільно заповнене лускатими стовбурами, паростками та листям, що неба зовсім не було видно.
— Вставай, вставай! — Грубер почав торсати свого товариша. — Хтось переніс нашу «Стрілу» в чагарник!
— Що?.. Що таке?.. — загорлав спросоння Краус. — Що за дурниці ти плетеш? — він схопив пістолет і підскочив до вікна, — Овва!.. Негайно треба подивитись, чи не сталося чого з літаком!
Він підбіг до дверей, відімкнув. Але знадвору їх щось тримало. Тільки при дуже сильному натиску вони трошки відчинились. Краус ледве просунув голову назовні.
— Двері підпирає товста гілка… Як ми могли потрапити в ці хащі — не розумію!
— Замкнись! Можливо, для нас тут приготували якусь пастку, — крикнув Грубер і підбіг до радіостанції. — Я негайно покличу на допомогу Навратіла.
Одчайдушний заклик Грубера зразу зіпсував приємний настрій розвідувальній групі, яка вже вирушила назад до річки після огляду плоскогір'я.
— «Стріла» важить кілька десятків тонн, адже це не іграшка! — похмуро сказав Мадараш.
— Таку іграшку може зрушити з місця хіба тільки велетень, — додала пригнічена Свозилова. — Я так тішила себе думкою про майбутню зустріч з мислячими створіннями, а тепер треба боятися, що нас ненароком розчавлять…
Северсону хотілося підбадьорити Алену, але він марно шукав заспокійлих слів.
Подорож проти течії ріки була значно важчою. Чоловіки часто змінювали один одного біля весел. Свозилова боязко озиралася на всі боки.
— Не знаю гіршого почуття, аніж невизначеність і невідомість, яка витікає з незнання, — урвав напружену мовчанку Мадараш. — Ми зараз на становищі первісних людей, які від страху перед невідомим вигадували різноманітних духів, релігію. Зважимо тверезо: якщо квартяни — велетні, як могли вони пролізти в наш літак і вкрасти дві чашки?
Слова Мадараша трохи заспокоїли вчених.
— Тваринний світ планети також цього не підтверджує, — жваво погодився Навратіл. — Ми тут не бачили досі більшої тварини, аніж…
Він не закінчив. Весла креснули повітря. За інерцією академік похитнувся назад і випав з човна.
Северсон і Мадараш одночасно перехилилися через борт, щоб допомогти товаришеві, і враз вигукнули злякано. Човен, піднятий невідомою силою, був уже за кілька метрів від поверхні ріки. Навратіл одчайдушно махав руками у воді. Він показував кудись перед собою і швидко, наскільки вистачало сили, поплив до берега.
Тільки тепер учені помітили, в яку небезпеку вони потрапили. З води висувався величезний ящір. Човен з пасажирами сидів на його голові.
Потворі, видно, не сподобалась незвична шапка. Велетень стріпнувся і одним махом скинув з себе неприємний тягар.
— До берега! Аленко, тримайся мене!! — вигукнув Северсон, тільки-но троє потерпілих виринули на поверхню.
Гнані інстинктом самозбереження, вони через кілька секунд були біля Навратіла. Він допоміг їм вибратись на твердий грунт.
Часу на тривалі роздуми не лишалося. В такі хвилини єдине правильне рішення — втеча. На щастя, берег в цих місцях був пустельний, і ніщо не заважало пересуванню.
Мадараш озирнувся.
— Зачекайте, зачекайте! — сказав він, одсапуючи. — Потвора видається миролюбною. Слід було б трохи подивитись на неї.
Величезна тварина з плескуватою головою була, очевидно, потривожена мандрівниками так само, як і вони нею. Вона витягувала шию і вилуплювала червонуваті очі, щоб краще розглядіти небачених гостей, але за хвилину втратила інтерес до людей, які стояли нерухомо. Потім зацікавилась човном. Нахилилась до нього, розкрила хвилясто викроєну пащеку і спробувала схопити його зубами. Рот був замалий для того великого шматка: човен вислизнув і поплив за течією. Потвору це вразило. Вона підвела голову і скоса стежила за рухомим предметом; потім, набравшись хоробрості, посунула за ним.
— Рухається дуже швидко! — занепокоєно зауважив Навратіл.
— Будемо сподіватись, що тільки в воді, — прошепотіла Свозилова:
— Не втрачаймо виграного часу, — сказав Мадараш. — Адже ми зовсім беззбройні: рушниці лежать десь на дні річки.
Северсон стурбовано роздивився круг себе.
— Треба якнайшвидше досягти безпечного місця. Погляньте — ідеальні оборонні позиції! — показав він на схил, усіяний величезними брилами каміння. — За мною!
Як тільки потвора помітила, що люди тікають, вона залишила човен і кількома моторними рухами досягла берега.
— Це не плазун! Дивіться, воно має ноги! — вигукнув Северсон.
Справді, насилу витягаючи з води своє важке тіло, чудовисько гупало по мокрому піску чотирма товстими кінцівками; за мить над гладінню води з'явилась наступна пара ніг, а потім — ще одна…
— Жах! Має ніг більше, аніж усі ми вкупі! — прошепотіла Алена. — А за нами — голий схил…
— Угору! Швидше! — Северсон, тягнучи за собою Але-ну, почав видиратися на високий уламок скелі. Слідом за ним видерлися й Навратіл з Мадарашем. Майданчик на вершині скелі був такий крихітний, що довелось притиснутись одному до одного.
— Якщо судити з лебединої шиї, це мав би бути плезіозавр, який харчується рибою… — міркував Мадараш. — А втім, кінцівки в нього — як у нашої сороконіжки, а загалом нагадує травоїдного бронтозавра.
Ящір витягнув на берег уже все тіло. У воді лишався тільки кінець лускатого хвоста.
— Не рухайтесь! — прошепотів Навратіл. — Він, мабуть, звертає увагу лише на рухомі речі.
Здавалось, припущення академіка підтверджується. Якийсь час потвора допитливо озиралась, ніби шукала свою жертву, потім простягнула ноги і всією вагою лягла жовтим черевом на пісок. Вона спокійно грілась під променями двох сонць і тільки час од часу махала важким хвостом, аж виляски йшли по воді.
