Мак-Гарді нервово смикнув головою:
— Гаразд. Тільки лети, прошу тебе, якнайвище. Так воно буде все-таки безпечніше.
Краус мовчки потягнув на себе важіль управління. «Ластівка» почала підніматись до безхмарного, ледь-ледь забарвленого фіолетовим кольором неба. Краєвид внизу швидко перетворювався на різнокольорову карту. Світло-зелена смуга змінилася блакитно-зеленою; за нею з'явились високі круті гори, а біля підніжжя гір простяглася широка долина, поросла пралісом та травами. Одна з річок в'юнилась поперек рівнини.
— Он там, біля річки… край лісу… — чомусь прошепотів Мак-Гарді, показуючи на маленький півострів, утворений коліном ріки. Посеред півострова видно було правильний жовтогарячий прямокутник, обмежений з одного боку дорогою, яка вела у степ і там зникала десь серед зелені.
Грубер скерував на загадкове місто бінокль.
— На прямокутнику видно своєрідні будови, схожі на гостроверхі піраміди. На їх верхів'ях щось понаштрикувано. Здається, поблискують також якісь металеві конструкції. Шкода, що летимо так швидко, дерева не дають роздивитись.
— Досить і того, що побачили, — спокійно сказав Краус. — Тепер ми хоча б переконані, що тут живуть розумні істоти. Коли на них подивимось ближче, тоді вирішимо, що робити далі.
Літак кружним шляхом повернувся до затоки і спустився на гладінь моря.
Доктор Заяц прийшов додому незвично рано — о дев'ятій вечора. Промимрив щось замість привітання, сів до робочого стола і затулив обличчя долонями.
Дружина тихо підійшла і погладила йому волосся:
— Не занепадай духом… Можливо, їм ще не вдалося побудувати передавач…
— Не може цього бути. Для такого чудово спорядженого корабля це не проблема… Мабуть, з ними щось сталось, інакше вони давно відповіли б. Адже застережне повідомлення та інструкцію для побудови передавача ми надсилаємо вже півроку.
У дверях з'явився Юрко в піжамі. Солом'яно-жовте волосся його було скуйовджене, як гороб'яче гніздо.
— Таточку, побудуйте ще один «Промінь» і пошліть їх шукати…
— Про це вже була мова… — сказав задумливо Заяц. — А чому це ти ще не спиш? Ану, хутко в ліжко!
Хлопець швидко причинив за собою двері.
— Хіба Юрко винний; що ти на нього гримаєш? — прошепотіла Заяцова. — А чому б, справді, так не зробити?
— Ти уявляєш собі все надто простим і легким, Ганоч-ко! Як ти сподіваєшся знайти кого-небудь в нескінченному Всесвіті? Це ж тобі не братіславська Петржалка, а сонячна система! Та ще й не одна, а три зразу! Швидше знайдеш голку в копиці сіна… Але що, як сигнали туди зовсім не дійшли?.. Може, наші розрахунки помилкові.
— Я цього не допускаю! — заперечила Заяцова. — Адже підтримуєте ви з допомогою гравітації зв'язок з обсерваторіями на Місяці та експедицією на Марсі?!
— Це правда, але хіба можна порівнювати Марс і тризір'я Центавра, — засміявся він гірко. — До Центавра світло летить понад чотири роки, а в Марс замалим не влучиш каменем. А втім, коли поміркувати, наші розрахунки можна перевірити, побудувавши нову ракету. Піду в Академію, поговорю з Хотенковим…
— Зараз? — здивувалася дружина, помітивши, що чоловік взявся за портфель.
— Так, негайно. Думки все одно не дадуть мені спати.
Завіса біля входу одлетіла вбік, і до печери вбіг схвильований Северсон:
— В складі з'явилась небезпечна розколина! Ми повинні негайно дослідити склепіння.
Коли печеру було забезпечено підпорами і всі знову зібрались у «вітальні», Молодінова рішуче сказала:
— Дослідницькі експедиції поки що відкладаються. Ми повинні негайно почати будівництво жилого будинку і нової атомної електростанції. Наші печери розташовано надто близько від вулкана. Найменший землетрус — і ми будемо поховані в них живцем.
Після хвилинного мовчання Навратіл подивився на присутніх:
— Виробляти будівельні матеріали штучно, в атомних лабораторіях, було б надто забарно. У нас лишається єдина можливість: використати устаткування, привезене з Землі, та матеріали, які нам дає тутешня природа. Від нашої кмітливості та знань залежить, як ці засоби використати найкраще…
— Я цілком переконана, що тут, в околицях, ми знайдемо вапняк, придатний для виробництва цементу, — сказала Молодінова. — Це завдання візьме на себе наша група. Ваша група, товаришу Навратіл, могла б тим часом дослідити рослинність, щоб з'ясувати, чи можливо використати квартянське дерево для обшивки. Сталі для залізобетону не бракуватиме.
Зразу ж після цієї короткої наради обидві групи вирушили на розвідку.
Група Навратіла повернулась досить швидко, але принесла не дуже втішну звістку: древесина квартянських дерев виявилась надто м'якою і вологою. Висихаючи, вона скручувалась і жолобилась; це було не винятком, а правилом, бо група дослідила не менш як сто видів рослин.
Групу Молодінової теж спіткала невдача. Будівельні матеріали знайшли у багатьох місцях, але місцевий вапняк і глини мали надто великий процент вуглекислої солі і зовсім непідходящі пропорції окисів кремнію та кальцію. Вони були такі засмічені домішками, що для виробництва цементу аж ніяк не годились.
— Ну що ж, доведеться мені обнародувати мою чудесну ідею! — бадьоро заявив Фратев. — Якщо ми не можемо спорудити будівлю з бетону, — використаємо каміння.
— Я теж такої думки, — погодився Навратіл. — Але як його видобувати? У нас на Землі спеціальні машини вирізають будівельні блоки певних розмірів і форми просто зі скелі.
— У нас на Землі!.. — засміявся Фратев. — У нас на Землі, мабуть, не сушили б мозок над цим! А тут — доводиться. Але коли ми трохи пильніше оглянемо «Промінь», то, напевно, знайдемо досить частин, з яких можна скласти потрібну машину.
— Це все чудово, проте головного таки не вистачає — круглої пилки для каміння. Стривайте, але ж її можна зробити теж? Твердого металу в нас досить, інструмент є… Фратев, ви — молодець!
— Я дуже радий, що нарешті моя талановитість дістає загальне визнання! — комічно набундючився той.
— На «Промінь» вирушимо одразу ж. Переведіть зореліт на дистанційне управління, а Чан-су візьміть сюди. Кожна пара робочих рук тепер буде потрібна тут.
***
«Ластівка» пропливла мимо кількох острівців, що поросли буйною рослинністю, і попрямувала до заплутаної дельти могутньої ріки.
— Жодного сліду будь-якої цивілізації, — дивувався Мак-Гарді. — Просто не віриться, що за сто кілометрів звідси живуть розумні створіння. Береги пустельні; здається, ніби тут ніколи не ступала нога людини.
— Мабуть, квартян річка не цікавить, — міркував Краус. — Вони мають крила і тому не потребують човнів.
— Звідки ти знаєш, що вони мають крила? Чи ти гадаєш, що у селищі, яке ми бачили, живуть оті літаючі мавпи? Сумніваюсь! Б'юсь об заклад, що мешканці селища — цілком інтелігентні створіння, мабуть, такі, як ми…
Краус єхидно посміхнувся:
— Якщо вони такі інтелігентні, як ти, Грубер, то красненько дякую!
Грубер уже хотів був відповісти, але несподівано зупинився. Мовчки показав рукою на правий берег і подав бінокль.
У Крауса від здивування очі полізли на лоб.
— Що трапилось? — запитав Мак-Гарді.
— Краще не питай, а натисни на педаль. Не хотів би я зустрітись з отими потворами віч-на-віч…
«Ластівка» помчала по річці так, що аж бризки полетіли на всі боки. Велетенських ящерів на березі це анітрохи не потривожило. Час від часу вони витягали свої довгі шиї і відкушували по кілька довгастих листків з високих кулястих дерев, що нагадували наші цикаси з вторинного періоду. Злякався тільки кругленький низький ящір з кількома гострими рогами на потворній голові. З войовничим виглядом він помчав просто на бронтозаврів. Ті відступили з дороги, але продовжували спокійно пастись.
— Вони досить сумирні, — зітхнувши з полегкістю, промовив Краус і повернув Груберу бінокль.
Річка почала швидко вужчати. З обох боків її стискували круті береги, а над ними здіймалися в небо гори з круглими верхів'ями. Після годинного плавання «Ластівка» спинилась у вузенькому проході перед небезпечними порогами.
— Ми, мабуть, біля брами царства справжніх квартян, — висловив припущення Краус. — В цій розколині добіса темно, увімкніть прожектори, щоб краще було видно дорогу. Цілком можливо, що на протилежному кінці проходу на нас чекає якась охорона.
«Ластівка» пішла вперед на мінімальній швидкості. Фантастичні тіні, які малювали прожектори на хвилястих кам'яних стінах, ще посилювали нервозність втікачів.
— Не завадило б трохи хильнути для хоробрості! — зітхнув Мак-Гарді. — Нерви не витримують…
Краус зважив на руці рушницю і кілька разів клацнув запобіжником.
— Спокій і розсудливість! Тепер уже, хлопче, на жаль, не можна послати за себе в вогонь кого-небудь іншого. Сьогодні все залежить виключно від нас самих.
— Краще вже не патякай! — крикнув Мак-Гарді. — Ти нагадуєш мені людину, яка йде вночі лісом і розмовляє голосно, щоб заглушити свій страх.
Краус люто зиркнув на нього, але промовчав.
Нарешті гори розступились, і в прохід зазирнуло проміння оранжевого сонця. Гладінь води спалахнула, немов ріка перетворилась на потік розплавленого золота. Біля підніжжя гір повзла легенька імла. До берегів знову під ступили джунглі. В них копошились всілякі звірята, а над деревами літали ширококрилі велетенські птахи,
— Зупинись на хвилинку, щоб можна було роздивитись! — владно наказав Краус.
Мак-Гарді вимкнув двигун і злякано обернувся:
