— Ти бачив? — спитав його знизу Мак-Гарді.
— Так, бачив, але людей досі не помітив.
— В таку погоду це й не дивно, — закричав Мак-Гарді крізь шум бурі. — Дивись, яка там злива!
— Швидко одягнемо скафандри, бо промокнемо до кісток! — Краус спустився 3 дерева. Вони рушили назад, — нього разу не через джунглі, а понад річкою.
Літак гойдало на бурхливих хвилях, а Грубер, який вже прочумався, бігав без скафандра берегом. Побачивши друзів, він помчав їм назустріч:
— Чому ви мене покинули?
— Радій з того, що ми не набрались так, як ти! — сердито сказав Мак-Гарді. — Ми ходили дивитись на селище.
— Ну, і…?
— Вранці оглянемо краще. А тепер заліземо в скафандрах куди-небудь між міцних стовбурів і якось перебудемо до світанку.
На ранок буря вщухла. Літак лежав у піску на березі, засипаний листям і гілками. Краус швидко перевірив двигуни: все гаразд, тільки трохи пошкоджено елерони.
— Це дрібниця, за хвилину полагодимо. Я боявся, що після бурі буде гірше, — сказав він з полегкістю. — Ходімо до селища. Може, нам нарешті пощастить, і ми зустрінемо кого-небудь.
На варті біля літака лишився Мак-Гарді. На розвідку пішли Грубер і Краус.
Глянувши з горба на селище, Краус здивувався:
— Дивно… Сьогодні спіральні конструкції нахилені зовсім інакше, ніж учора. Добре, що я запам'ятав їх положення.
— Після такої бурі ти ще дивуєшся з цього?
— Буря не має до цього ніякого відношення, — заперечив Краус — Під час бурі я стежив за спіралями; вони навіть не похитнулись. Мабуть, їх повернули квартяни… Що це за штуки, як ти гадаєш?
— Мене це не цікавить. Я б краще подивився на тутешніх мешканців, щоб знати, з ким маю честь…
— Вони прокидаються, мабуть, пізніше. Почекаємо… Чекали годину, дві, три — аж до полудня.
— Ані мишеня там не поворухнулось за цей час! — сказав Грубер.
Краус заперечливо похитав головою:
— Помиляєшся. Ти навіть не помітив, що конструкції знову повернулись. У мене таке враження, що це якісь збирачі сонячної енергії. Подивись: оця перша, що найближча до нас, скерована точно на найбільше сонце, а друга — на оранжеве…
— Справді! Я на це не звернув уваги. Ота, третя скерована просто до обрію, звідки якраз з'являється Проксима, — вигукнув Грубер.
Краус затиснув йому рота долонею:
— Тс-с! Тихше! Адже криком ми можемо накликати біду.
— Кого ти боїшся? — здивувався Грубер. — Всі поховались, як польові миші в нори.
— Хто його зна. Можливо, саме в цю мить за нами хтось стежить, — хоча б у підзорну трубу.
Грубер затремтів, але, глянувши на загадкові будови без вікон, одразу ж заспокоївся:
— Тоді квартяни повинні були б мати рентгенівські очі.
— А що, коли вони мають такі очі? Як ми це можемо знати, не бачивши їх?.. А що, як вони спостерігають нас з отих блискучих куль? Або можливо, вони невидимі…
— Невидимі? Ти це говориш серйозно?
— А чом би й ні? Життя виявляється в найрізноманітніших формах.
— Послухай, чи не наївся ти знову бананів?
— Не бійся, я тверезий, як риба. А які па вигляд квартяни — покаже час. Кілька днів будемо стежити за селищем, і якщо нікого не побачимо, я почну вірити, що тут живуть невидимі люди. Хтось же повинен керувати цими конструкціями; хтось їх побудував. Не виросли ж вони з землі, як кульбаба?
— А може, все селище керується на відстані… Можливо. А втім, переконаємось в цьому, коли побуваємо там.
— Зачекай! Мені ось що спало на думку: а чи не можуть бути квартяни мікроскопічно малими?
— Філософствування тут не допоможе. Зараз ми повинні якнайшвидше повернутись на «Ластівку». Приблизно через півгодини наші колеги почнуть передачу для людей Землі. Мене цікавить, що сьогодні нового у підземному житлі.
Розділ XIII
Небезпечний сусіда
«Стріла» прибула до «Променя».
Чан-су вийшов назустріч Фратеву. Він був підкреслено серйозний: його чоло перетинали три різкі зморшки, незмінна посмішка зникла.
— Я щойно хотів викликати Навратіла, бо піймав з Землі дуже важливе повідомлення… Страшне! — сказав він скрушно. — Всесвітня Академія наук надсилає нам його вже кілька тижнів з допомогою гравітаційного передавача. Прочитайте! — простягнув він Фратеву аркуш паперу і тремтячою рукою провів по своєму чорному волоссю.
— Астрогравіметр працює?! Це надзвичайно!.. Нарешті зв'язок з Землею!.. — зрадів Фратев. Але вже після першої прочитаної фрази його піднесення змінилося пригніченістю. — А чи це не помилка? Чи можливо це взагалі?.. — він почав читати знову. — «Мак-Гарді і Грубер — злочинці…» …Сто чортів! Уміли прикидатись!.. А хто ж може бути отой третій?
— Звідки я можу знати? — гірко посміхнувся Чан-су. — Можливо, я…
— Або я… Кляте братство негідників!
Фратев нахилився до круглого віконця і задивився на гігантську кулю — на Кварту, що нерухомо висіла на зоряному килимі неба.
Чан-су став поруч нього, схвильовано забарабанив пальцями по шибці:
— За астрогравіметром весь час наглядав Мак-Гарді. Цілком можливо, що він прочитав повідомлення Академії і разом з двома іншими «братами» завбачливо втік під тим приводом, що їде нібито вивчати ріку Надію.
— Ви праві, це цілком можливо. Але я скоріше припустив би, що «Ластівка» потонула десь у трясовині під водоспадом. Кола б ви бачили той підступний край!.. Природа їх покарала за нас. Але це, однак, означає, що отим третім був Краус. Пригадую, що взяти участь у дослідницькій експедиції по Надії виявив згоду Мак-Гарді, а зразу ж за ним Краус, який потім висунув Грубера. — В такому разі моє. припущення вірне. Злочинці втекли і ховаються десь на Кварті. Місця для них там досить, адже планету ми ще не знаємо. Я зараз повідомлю про це Навратіла і Молодінову, хай вони вирішують, що робити. А ви тим часом подивіться на контрольним запис астро-гравіметра, я його ще не весь проглянув. Можливо, на стрічці знайдете ще й інші важливі повідомлення…
Фратев пішов до обсерваторії і почав повільно перемотувати контрольну стрічку. Риска… крапка… риска… риска…
— «Увага, увага!..» — знову і знову повторювалось повідомлення.
І тільки після десятого повідомлення Фратев наткнувся на інший текст:
— «…Чекаємо на швидку відповідь. Передаємо вам настанову, як побудувати передавач, що працюватиме за принципом використання гравітаційного поля…»
Фратев швидко витягнув з кишені блокнот і почав переписувати…
— Знайшов що-небудь? — запитав Мак-Гарді Крауса, який причалив гумовим човном до берега.
— Куди не глянь — нічого нема! — розчаровано відповів Краус. — Рівнина, рівнина, скрізь сама рівнина. Мабуть, треба повернутися в гори, бо доброго притулку тут, видно, не знайдеш. А де Грубер? Ще не повернувся?
— Ні. Я сам нетерпляче па нього чекаю. Казав, що тільки огляне джунглі в найближчих околицях. Сподіваюсь, що з ним нічого не скоїлося. Пострілів не було чути, а, настільки я його знаю, він стріляв би, мов шалений, при першому ж натяку на небезпеку.
Не встиг він це промовити, як із заростей прожогом вискочив Грубер. Обидва чоловіки злякано озирнулись.
— Нещастя, нещастя! В селищі «невидимих» — ящери! Велетенські! — Він похитнувся й упав на мілину; його вирячені очі гарячково блищали. — Швидше звільняйте «Ластівку»!
Через кілька секунд всі троє вже сиділи в кабіні, і літак мчав річкою.
— Тримайся лівого берега, щоб нас не побачили із селища! — радив засапаний Мак-Гарді Краусу.
— Піднімись краще в повітря, ящери лізуть за нами… І перед нами вони також, — бурмотів Грубер.
Мак-Гарді схилився над Грубером:
— П'яний як чіп. Чуєш, як тхне?
— Сядь на моє місце, — попросив його Краус. Повільно підвівся з крісла й випростався. — Я розрахуюсь з ним сам. Отже, наш товаришочок потай ходить по банани… — Він різко штовхнув Грубера. — Скільки ти їх з'їв? Говори, бо тямитимеш мене до нових віників!
— Тільки два-три… То нічого, дрібниці… Повір мені, ради бога, що тут є ящери…
Краус почервонів від гніву і звалив п'яничку на підлогу:
— Пити не будемо — ясно? Принаймні поки що. Ані ковтка!.. Ми зрозуміли один одного — правда?
Мак-Гарді мовчки кивнув.
«Ластівка» наближалась до гірського пасма. Недалеко від вузької ущелини в річку впадав струмок.
— Цим струмком зручно забратись у гори, — сказав Мак-Гарді. — А там уже щось знайдемо.
