звірів, — вони були сильні й невтомні. Та ось я помітив ящера, який через свою вагу й неповороткість рухався повільніше. Кількома стрибками я підбіг до нього і видряпався йому на спину. Ящір мене навіть не помітив. Він напружував усі сили, щоб наздогнати інших.
Зразу ж за нами відсапувала потвора з довгою шиєю і страшною, всіяною дрібними гострими зубами пащею. Досить було б їй хоч трохи простягнути шию — і моя подорож через пекло одразу б скінчилась. Але коли тобі вже загрожує небезпека з усіх боків, перестаєш боятись.
Поки я стежив за небезпекою ззаду, мій незвичайний корабель добіг до широкої річки, без роздуму кинувся в воду і поплив до протилежного берега, над яким височіли перші схили великих гір.
Долиною прокотився оглушливий гуркіт. На повороті з'явився могутній вал води, який мчав просто на нас.
Я скочив з тіла свого рятівника і кількома рухами досяг берега. Мене заплеснув потік пінявої води, але я зумів якось утриматись за скелю.
З великим зусиллям я видрався на невелику гірську рівнину і заліз у чагарник. Щастя на мить повернулось до мене: просто на відстані руки передо мною гойдалися на гілках пурпурові овальні плоди, які я добре знав і не раз їв.
Завивав вітер. Часом над чагарником з'являлась голова якогось з ящерів. Проте я ні на що не звертав уваги, і ожадливо ковтаючи солодку м'якоть. Незабаром мої повіки склепилися від утоми.
В отих заростях я прожив кілька днів.
Рух гірських масивів тим часом припинився, вулкани згасли. Надра планети відпочивали. Погода також покращала, і повітря очистилось від вулканічного попелу Мої рани на тілі напрочуд швидко загоювались і засихали.
Незабаром я залишив своє тимчасове пристановище і повільно рушив у гори, до яру, де, тікаючи, покинув своє єдине майно — гумовий човен. Без нього мої шанси на порятунок зменшувалися до мінімуму.
Що вище я піднімався, то ширше розлягався передо мною краєвид. Вам це здається само собою зрозумілим, але мене дивувало: куди поділися ті гори, що виросли підо мною?.. Мені здавалось, що вони знову перетворились на рівнину, наче їх прокатали величезним котком. Тільки коли розвіялась імлиста запона, я побачив, що навколо було море, всіяне численними дрібними острівцями. Горби, які на короткий час піднялись до неба, знову опустились.
Чи сполучаються ці гори з континентом хоч де-небудь, чи стали островами?.. Якщо я справді на острові, значить, без човна звідси нікуди не виберусь. Древесина тут важча за воду, так що про побудову плота годі й думати. А без харчів я загину рано чи пізно…
Не менш десяти днів блукав я урвищами та ущелинами, схилами та гірськими рівнинами. Я раз у раз наштовхувався на тужавіючі потоки лави, — іноді такі потужні, що краєвид змінювався до невпізнанності і я втрачав будь-яку орієнтацію.
Нарешті я добрався до того яру, якого так довго шукав. Обидва сонця були вже за обрієм. Над головою в мене мерехтіли зірки.
Коли я наблизився до входу в ущелину, мені здалось, що в ній щось горить. Про це свідчили відблиски світла на протилежній стінці.
У мене перехопило подих: мій човен!
Не роздумуючи, я побіг уперед, однак в ту ж мить зупинився.
Посеред яру палахкотіло багаття, навколо якого сиділи квартяни.
Вони, мабуть, почули мене, бо враз змахнули крилами і піднялись у височінь. І разом з човном…
Але я, на щастя, не мав уже в ньому потреби. Через кілька днів ви мене знайшли на березі моря.
Дякую вам…
Розділ XXIV
Години злічено
Минув ще один рік, рік невтомної напруженої праці й боротьби.
Саме тоді, коли люди на Землі, затамувавши подих, стежили за першим телевізійним репортажем про життя на Кварті, з «Променя», який продовжував обертатись навколо планети, у безповітряний простір випливла група вчених, щоб приладнати останню броньову плиту до пошкодженої метеоритом оболонки корабля.
Глибоко під ними, така спокійна на вигляд, висіла велетенська затуманена куля, а навколо неї сяяли мільйони зірок. Всі три сонця, увінчані зеленкуватими пощербленими коронами, освітлювали блискучі стінки «Променя» та сірі скафандри вчених.
Монтажники працювали швидко й мовчки, — всі вже добре спрацювались, набули чималої практики.
— Ну, друзі, все! — неголосно промовив Навратіл, керівник групи. — Обидві оболонки корабля в повному порядку.
Мікрофон підхопив його слова, радіостанція в шоломі передала їх на всі боки.
— Ходімо до кабіни управління. Може, прибули які-небудь повідомлення з Землі та з «Фотона» й «Електрона».
Вчені залишили безповітряний простір і запливли до «Променя».
— А навіщо нам, власне, чекати на повідомлення Мадараша, коли на «Промені» є свій астрогравіметр? Ми зовсім забули про нього, і даремно!
Академік попрямував до обсерваторії, схилився над апаратом.
— Що за чортовиння? — промимрив він, проглянувши чималий відтинок стрічки. — Адже в цих знаках нема ніякого смислу!.. Чи не збожеволів часом і наш астрогравіметр, як це трапилось на «Фотоні» та «Електроні»?
Чан-су підняв кришку апарата, зазирнув усередину. Довго стояв нерухомо, тільки очі його перебігали з деталі на деталь. І раптом брови вченого нахмурились; він якось дивно засміявся, — так, ніби його щось і потішило, і вразило.
— От так штука! — Чан-су підбіг до відеофону. — Товаришу Навратіл, негайно йдіть до обсерваторії!
Навратіл примчав через кілька хвилин. — Трапилось щось серйозне? — запитав він, насилу переводячи дух.
— Не лякайтесь, нічого страшного, — заспокоїв Чан-су. — В нашому гравіметрі зіпсувався автоматичний скеро-вувач приймальної антени. До нашого сонця вона обернулась спиною, — їй більше до вподоби сузір'я Змієносця. А результат? Прочитайте самі!
— П'ять пострілів по гавах! — Навратіл марно силкувався розібрати неясні значки. — Ми або перехопили якісь важливі порушення гравітаційного поля в сонячній системі Змієносця, або…
Видно було, що Навратілу спало на думку якесь припущення, — таке неймовірне, що він навіть боявся висловити його вголос.
— …або… — підхопив Чан-су, — або ж це була нормальна передача мислячих створінь, які живуть у сузір'ї Змієносця. Чи, може, ви гадаєте, що тільки ми, люди, такі геніальні, що догадалися використати для зв'язку гравітаційне поле?
Вони мовчки перезирнулись один з одним: якщо припущення вірне, то це значить, що людство Землі рано чи пізно знайде спосіб порозумітися з своїми братами в протилежній частині Галактики.
— Он як воно буває на світі, друже… — тихо сказав Навратіл після тривалої мовчанки. — Сигнали з планети Ікс штовхнули нас на дерзновенну подорож у далекі зоряні світи. Ми досягли іншої сонячної системи, і знову лунає заклик…
— На жаль, на цей заклик ми з вами, мабуть, уже не відгукнемось… — з деяким сумом у голосі сказав Чан-су.
Може, вперше за багато років обидва вчені згадали, що вони вже не молоді. Життя людини продовжено, але воно все-таки ще дуже й дуже коротке. А Всесвіт вічний і нескінченний…
— Може, спробуємо відповісти? — Навратіл ще раз задумливо перебіг очима загадкові знаки на стрічці астрогравіметра.
— Шкода часу… — похитав головою Чан-су. — Наш гравітаційний передавач на Кварті надто малопотужний. Просто треба повідомити Академію. Передавач доведеться будувати на Землі, — він вимагатиме дуже багато енергії для своєї роботи.
Члени експедиції зустріли повідомлення про нові сигнали із Всесвіту з великим захопленням. Найзапальніші, — насамперед, звичайно, інженер Фратев, — уже почали мріяти вголос про майбутню подорож до сузір'я Змієносця. Але то все були тільки далекі мрії, а на порядку дня стояли невідкладні завдання: закінчити ремонт «Променя», приготувати ядерне пальне на дуже тривалу подорож до рідної домівки.
Ціною великих зусиль атомну електростанцію міжзоряного корабля вдалося відновити повністю; знищені зіткненням з метеоритом та катастрофою в підземному житлі реактори замінювались новими, виготовленими в майстернях на Накритому столі. Як повідомляв Мадараш людей Землі та екіпажі рятувальних зорельотів «Фотона» й «Електрона», «Промінь» щонайпізніше через два місяці уже міг вирушити в подорож через Всесвіт.
І все було б добре, але сейсмографи та автоматичні метеостанції почали з усіх кінців Кварти доповідати про неприємні несподівані явища на поверхні планети: після короткого перепочинку знову почали прокидатись вулкани. Метеостанція біля Затоки Шекспіра показувала температуру повітря сімдесят градусів Цельсія, на озері Жюля Берна — шістдесят три градуси. В атмосфері значно підвищився процент вуглекислого газу; прозорість її зменшилась через велику кількість вулканічного попелу.
Робочий майданчик на Накритому столі щоночі освітлювався сильними прожекторами. Вчені працювали по вісімнадцять годин на добу. Треба було поспішати, — тим більш, що й Алена Свозилова, яка терміново збирала колекцію рослин та тварин для Всесвітньої Академії наук по всій Кварті, доповідала про значне посилення вулканічної діяльності на сусідніх континентах — Геозії та Неруданії. Але відважні мандрівники не впадали в розпач. Як і раніше, звучали жарти й сміх, а інженер Фратев щовечора розповідав вигадані історії з своїх численних мандрівок по білому світу. І ніхто й не підозрював, що години планети вже злічено.
Одного з ясних теплих вечорів, коли втомлені вчені зібрались у клубі, щоб відпочити, раптом погасла електрика.
Ні, це було не від землетрусу: грунт під їхніми ногами не коливався, не пролунало жодного звуку. І все-таки вчені стривожились,
— Що сталось? — Фратев підскочив до вікна відсунув занавіску. Надворі було темно й тихо. В проміжку між хмарами на мить з'явилась Проксима, облямована кількома райдужними колами.
З темряви виринула довга постать Северсона.
— Біда друзі! — закричав він ще здалеку — Електростанція в Селищі Невидимих перестала давати струм. Мабуть, там щось трапилось… Де Аленка?
— Заспокойтесь, Северсон, Алена п'ять хвилин тому пов. домила, що вони вирішили заночувати на одному з островів у морі Життя… — Молодінова ввімкнула передавач і взяла в руки мікрофон. — Алло, алло… Говорить Селище Завойовників Всесвіту… Викликаємо Свозилову… Викликаємо Свозилову…
— Я — Свозилова! — почувся здивований голос Алени. — У вас щось трапилось?
— Негайно летіть оглянути Селище Невидимих. У нас немає струму. Можливо, пошкоджено гравітаційну електростанцію. Якщо там усе гаразд, то,
