згуртовані під Чорною міткою! Чи як?
Він відкинув назад своє жахливе обличчя і втягнув у себе повітря. Щілини ніздрів розширилися.
— Відчуваю запах провини, — сказав він. — У повітрі аж смердить провиною.
Неспокійний шелест вдруге пробіг колом, наче кожен, хто в ньому стояв, прагнув вийти, та не міг наважитися.
— Я бачу всіх вас наскрізь — неушкоджених та здорових, сповнених сили, — адже ви так швидко з'явилися! — і запитую себе... чому ця зграя чаклунів не прийшла на допомогу своєму хазяїнові, якому клялася у вічній відданості?
Ніхто не відповів. Ніхто не ворухнувся, окрім Червохвоста, що лежав на землі, шморгаючи носом над своєю закривавленою рукою.
— І я відповідаю сам собі, — шепотів Волдеморт, — вони, мабуть, повірили, що я переможений, вони подумали, що я помер. Вони розповзлися поміж моїх ворогів і вдавали, ніби ні в чому не винні, нічого не знають, ніби вони зачаровані...
— І тоді я питаю себе: та як же вони могли повірити, що я не відроджуся знову? Адже вони знали, скільки я натрудився багато років тому, щоб захиститися від людської смерті! Адже вони на власні очі бачили докази моєї нескінченної сили в часи, коли я був могутнішим за будь-якого чарівника, в минулому чи в майбутньому!
— І я відповідаю собі: можливо, вони вірять, що могутніша сила все ж існує — та сила, що перемогла самого лорда Волдеморта... можливо, тепер вони віддані комусь іншому... може, тому захисникові простаків, бруднокровців та маґлів Албусові Дамблдору?
Почувши ім'я Дамблдора, учасники зустрічі захви лювалися. Деякі почали бурмотіти й хитати головами.
Волдеморт не звернув на це уваги.
— Це мене розчаровує. Визнаю, що я розчарований...
Один з чоловіків раптом, розірвавши коло, кинувся вперед. Тремтячи з ніг до голови, він бухнувся Волдемортові під ноги.
— Хазяїне! — верескнув він. — Хазяїне, простіть! Пробачте нас усіх!
Волдеморт зареготав. Тоді підняв чарівну паличку:
Смертежер біля його ніг почав корчитися й верещати. Гаррі був певен, що цей крик мав би долинати до навколишніх будинків... хоч би поліція приїхала, з безнадією подумав він... хоч хтось... хоч щось...
Волдеморт знову підняв чарівну паличку. Катований смертежер, тяжко дихаючи, простягся на землі.
— Вставай, Ейвері, — м'яко сказав Волдеморт. — Підводься. Ти просиш: прощення? Я не прощаю. Я не забуваю. Тринадцять довгих років... Лише через тринадцять років відплати я вас прощу. Ось Червохвіст уже повернув деякі свої борги. Правда, Червохвосте?
Він глянув на Червохвоста. Той не переставав хлипати.
— Ти повернувся не тому, що відданий мені, а через страх перед своїми давніми друзями. Ти ж знаєш, що цей твій біль — заслужений.
— Так, хазяїне, — простогнав Червохвіст. — Будь ласка, хазяїне... благаю...
— Крім того, ти допоміг мені повернути тіло, — холодно сказав Волдеморт, дивлячись, як ридає на землі його слуга. — Хоч і був ти жалюгідним і зрадливим — однак допоміг мені... а Лорд Волдеморт винагороджує тих, хто йому допомагає...
Волдеморт змахнув чарівною паличкою. У повітрі зависла схожа на розплавлене срібло смужка. Вона почала рухатися й за мить набула форми людської руки, точнісінько такої, як справжня — тільки вона світилася, наче місяць. Рука пропливла в повітрі до Червохвоста і притулилася до обрубка.
Червохвостові ридання різко урвалися. Тяжко дихаючи й не вірячи власним очам, він розглядав срібну руку, яка без жодного сліду зрослася з його тілом — здавалося, він просто одягнув блискучу рукавичку. Здригаючись, він зігнув та розігнув сяючі пальці, тоді підняв грудочку землі й розтер її на порох.
— Мій пане, — прошепотів він. — Хазяїне... вона прекрасна... дякую... дякую вам...
Він кинувся навколішки й поцілував край Волдемортової мантії.
— Не вагайся більше у своїй відданості, Червохвосте, — проказав Волдеморт.
— Не буду, мій пане... ніколи, мій пане...
Червохвіст звівся на ноги й приєднався до кола, зі сльозами на очах розглядаючи свою нову здорову руку. Тим часом Волдеморт наблизився до чоловіка, що стояв праворуч від Червохвоста.
— Луціусе, мій ненадійний слизький друже, — прошепотів Волдеморт, зупинившись біля нього. — Мені сказали, що ти не відрікся від колишнього життя, хоч і показав світові 'порядне' обличчя. Гадаю, ти й досі готовий очолити катування маґлів. Але ти, Луціусе, теж не намагався мене знайти... Насмілюся сказати, що твої подвиги на Кубку світу з квідичу мене розвеселили... та чи не краще було б, якби ти спрямував свою енергію на допомогу своєму хазяїнові?
— Мій пане, я був постійно напоготові, — озвався з-під каптура швидкомовний голос Луціуса Мелфоя. — Якби від вас з'явився хоч якийсь знак, хоч якась підказка, де вас шукати — я миттю опинився б поряд, ніщо б мене не зупинило!
— І все ж ти кинувся тікати від моєї Мітки, яку торік улітку випустив у небо мій вірний слуга, — ліниво проказав Волдеморт, і містер Мелфой замовк. — Так, Луціусе, мені про все відомо... ти мене розчарував... надалі я чекаю від тебе відданішого служіння.
— Аякже, мій пане, авжеж... ви такі милосердні, дякую...
Волдеморт ступив крок і зупинився навпроти проміжку в колі — між Мелфоєм та наступним смерте- жером. Місця б вистачило й на двох.
— Тут повинні стояти Лестранжі, — тихо проказав Волдеморт. — Та вони поховані в Азкабані. Вони довели свою відданість. Вони обрали ув'язнення в Азкабані і не зрадили мене... Коли Азкабан буде зруйновано, Лестранжі отримають винагороду, про яку навіть не мріяли. До нас приєднаються наші союзники — дементори... ми покличемо назад вигнаних велетнів... повернуться мої найвірніші слуги, повернеться ціла армія створінь, які наводять на всіх жах...
Він рушив далі. Повз деяких смертежерів він проходив мовчки, біля інших зупинявся й починав говорити.
— Макнейр... Червохвіст розповідав, що ти тепер працюєш на Міністерство магії, винищуєш небезпечних тварюк? Скоро ти матимеш набагато кращих жертв, аніж вони. Лорд Волдеморт про це подбає...
— Дякую вам, хазяїне... дякую, — прошепотів Макнейр.
— А тут, — Волдеморт зупинився біля двох найкремезніших постатей з каптурами на головах, — тут у нас Креб... тепер ти більше старатимешся, так, Кребе? А ти, Ґойле?
Обидва незграбно вклонилися, щось тупо белькочучи собі під ніс.
— Так, хазяїне...
— Будемо старатися, хазяїне...
— Те саме стосується й тебе, Ноте, — тихо проказав Волдеморт, минаючи згорблену постать, що ховалася в тіні Ґойла.
— Мій пане, падаю перед вами на коліна, я ваш найвідданіший...
— Годі, — відрубав Волдеморт.
Він підійшов до найширшого проміжку і якийсь час мовчки дивився на нього своїми порожніми червоними очицями, наче бачив тих, що мали там стояти.
— А отут бракує шістьох смертежерів... троє з них загинули за мене. Один занадто боягузливий, щоб повернутися... і він поплатиться. Один покинув мене назавжди... він, зрозуміло, буде вбитий. А останній залишився мені найвірнішим і знову служить, не покладаючи рук.
Смертежери заворушилися. Навіть крізь маски було видно, як вони схвильовано обмінюються поглядами.
— Цей вірний слуга зараз у Гоґвортсі і саме його зусиллями наш юний друг прибув сьогодні
