Гаррі Поттер і філософський камінь

а ще одна ворожка закріпляла шпильками підібрані поли мантії. Мадам Малкін поставила Гаррі на сусідній ослінчик, накинула йому через голову довгу мантію і також почала підбирати поли та затикати їх шпильками.

– Салют! – озвався хлопець. – Теж до Гоґвортсу?

– Так, – відповів Гаррі.

– Тато купує мені книжки в сусідній книгарні, а мама десь на вулиці шукає чарівні палички, – повідомив хлопець. Говорив він повільно й занудно. – Потім я затягну їх подивитися на спортивні мітли. Не розумію, чому не можна мати свою мітлу ще першого року?.. Карочє, я думаю, що таки примушу батька її купити, а потім якось її пронесу.

Гаррі відразу пригадав собі Дадлі.

– А ти маєш свою мітлу? – вів далі хлопець.

– Ні, – відказав Гаррі.

– А взагалі… граєш у квідич?

– Ні, – відповів знову Гаррі, дивуючись, що то за штука той квідич.

–А я граю. Батько каже, буде ненормально, якщо мене не візьмуть грати за мій гуртожиток, і я теж так думаю. Ще не знаєш, у якому ти гуртожитку?

– Ні, – повторив Гаррі, почуваючись дедалі дурнішим.

– Ну, фактично, ніхто не знає, аж поки туди не потрапить, але я певен, що буду в Слизерині, як і вся моя родина. А уяви собі – опинитися у Гафелпафі! – я б, напевне, звідти втік, а ти?

– Гм, – миркнув Гаррі, який волів би сказати Щось мудріше.

Глянь на того типа! – зненацька вигукнув хлопець, показуючи на вікно. Там стояв Геґрід, Усміхаючись до Гаррі й киваючи на дві великі порції морозива, через які він не міг зайти в крамничку.

– Це Геґрід, – сказав Гаррі, втішений тим, що знає щось невідоме для того хлопця. – Він працює в Гоґвортсі.

– О, – мовив хлопець, – я чув про нього. Він там тіпа якогось слуги.

– Він ключник! – обурився Гаррі. З кожною миттю йому все менше подобався той хлопець.

– Так… Я чув, він якийсь дикун: мешкає на території школи в халупі і дуже часто напивається, а тоді береться до магії… карочє, все закінчується тим, що він підпалює своє ліжко.

– Як на мене, це золота людина, – холодно мовив Гаррі.

– Невже? – трохи глузливо запитав хлопець. – А чого він з тобою?.. Де твої батьки?

– Померли, – коротко відказав Гаррі, не бажаючи говорити з хлопцем на цю тему.

– Який жаль, – сказав той, хоча в його голосі жалю не відчувалося. – Але вони були нашого роду, правда?

– Так, вони були чарівниками, якщо ти про це.

– Я справді вважаю, що чужих туди не можна пускати. А ти? Вони ж не такі, їх ніколи не вчили наших звичаїв. Дехто з них навіть ніколи не чув про Гоґвортс, доки не отримав листа, уявляєш? Я думаю, треба триматися давніх чаклунських родів. До речі, як твоє прізвище?

Та перш ніж Гаррі відповів, обізвалася мадам Малкін: 'Готово, мій любий'– і Гаррі, нітрохи не шкодуючи, що припиняє розмову, зіскочив з ослінчика.

– Ну, добре, побачимось, мабуть, у Гоґвортсі, – сказав той зануда.

Ласуючи морозивом, яке купив Геґрід (шоколадно-малиновим з горішками), Гаррі мовчав.

– Що сталося? – поцікавився Геґрід.

– Нічого, – збрехав Гаррі.

Вони зайшли купити пергаменту та гусячих пер, і Гаррі трохи повеселішав, побачивши чорнило, колір якого мінявся під час письма. Виходячи з крамнички, він запитав:

– Геґріде, а що таке квідич?

– Най йому грець!.. Я всякчас забуваю, як мало ти знаєш: навіть про квідич не чув!

– Від таких пояснень мені ще гірше, – дорікнув йому Гаррі й розповів про блідого хлопця в салоні мадам Малкін.

– …І ще він казав, що тих, хто належить до маґлів, узагалі не треба пускати…

– Але ти си не належиш до маґлів. Якби він тілько знав, хто ти! Таж якщо його родичі чаклунського роду, він си виростав із твоїм ім'ям на вустах! Ти ж видів, що діялося в 'Дірявому Казані'? А загалом – що він тямит! Деякі з найкращих чародіїв, яких я знав на своїм віку, походили з давніх маґлівських родин, де зроду-віку ні в кому не було нічого магічного, – взяти хоча б твою маму! А ти подивися, яка в неї сестра!

– То що таке квідич?

– Це наш спорт. Спорт чарівників. Це ніби… футбол у світі маґлів. Квідичем захоплюються всі, в нього грают у повітрі на мітлах, а м'ячів аж чотири. Тілько правила досить тєжко пояснити.

– А що таке Слизерин і Гафелпаф?

– Шкільні гуртожитки. Всього їх чотири. Усі кажут, що в Гафелпафі самі невдахи, але…

– Мабуть, я точно буду в Гафелпафі, – понурився Гаррі.

– Краще вже Гафелпаф, аніж Слизерин, – спохмурнів Геґрід. – Усі лихі чаклуни та відьми були в Слизерині. І Відомо-Хто також.

– Вол… перепрошую, Відомо-Хто теж учився в Гоґвортсі?

– Колись дуже давно, – відповів Геґрід.

Вони купили Гаррі шкільні підручники в книгарні 'Флоріш і Блотс', полиці якої були до самої стелі заставлені величезними книжками, що нагадували оправлені шкірою тротуарні плити. Були там і книжечки завбільшки з поштову марку в шовкових обкладинках; книжки з чудернацькими символами і кілька таких, у яких не було нічогісінько. Навіть Дадлі, який ніколи не читав, був би щасливий до декотрих з них хоч доторкнутися. Геґрід насилу відтягнув Гаррі від посібника 'Закляття й замовляння – зачаруй друзів і задурмань ворогів найновішими прокльонами: втратою волосся, драглистими ногами, заплітанням язика й багато чим іншим' професора Віндиктуса Віридіана.

– Я хотів довідатись, як заклясти Дадлі.

– Не сказав би, що це погана думка, але ти не повинен вдаватися до чарів у світі маґлів, хіба за надзвичайних обставин, – пояснив Геґрід. – До того ж, ти однаково ще не можеш насилати закляття, бо ще довгенько треба вчитися, щоб досягти сього рівня.

Геґрід не дозволив Гаррі купити й золотий казанок ('Тут написано: олов'яний'), зате вони придбали гарний комплект терезів (щоб важити компоненти зілля) і розкладний мідний телескоп. Далі вони відвідали аптеку, де було так цікаво, що майже не відчувався жахливий сморід суміші тухлих яєць і гнилої капусти. На підлозі стояли діжки з якоюсь липучою речовиною, стіни були заставлені глечиками з травами, сушеним корінням і яскравими порошками, а зі стелі звисали жмутки пер і переплетені низки кігтів та пазурів. Поки Геґрід розпитував чоловіка за лядою про необхідні Гаррі компоненти зілля, сам Гаррі розглядав срібні роги єдинорогів по двадцять одному ґалеону за штуку й манюсінькі лискучо-чорні очка жуків (по п'ять кнатів за ківшик).

Коли вони вийшли з аптеки, Геґрід знову переглянув список.

– Тілько чарівна паличка лишилася… Йой!.. Я ж іще не купив тобі дарунок на іменини.

– Та не треба… – зашарівся Гаррі.

– Знаю, що не треба. Слухай, я, певно, куплю тобі звірєтко. Тілько не жабу, бо жаби давно вже вийшли з моди, тебе засміют, а котів я си не люблю, бо я від них зачинаю чхати. Куплю тобі сову. Всі дітиська мріють про сов, вони страшенно корисні, носять пошту й таке інше.

Через двадцять хвилин вони вже виходили із 'Совиного Торговельного Центру Айлопс', який виявився темним приміщенням, сповненим шарудіння й мерехтіння яскравих, наче смарагди, очей. Гаррі ніс велику клітку з гарною полярною совою, що міцно спала, опустивши голову під крило. Він безперестанку дякував, затинаючись, немов професор Квірел.

– Та досить уже, – грубувато урвав його Геґрід. – Певно, ті Дурслі не вельми ущедрювали тебе да- РУнками. Що ж, тепер треба тілько в 'Олівандер' – єдине місце, де можна си придбати найкращу чарівну паличку.

Чарівна паличка – ось чого Гаррі прагнув найдужче.

Ця остання крамничка була тісна й занедбана. Облуплені золоті літери над дверима проголошували: