Минув якийсь час, поки всі учні покинули платформу. Біля квиткового компостера стояв старий зморшкуватий охоронець, пропускаючи їх по двоє-троє, щоб вони, вистрибуючи раптом із суцільного муру, не привертали зайвої уваги й не лякали маґлів.
– Ви повинні цього літа приїхати до мене. Обоє! – запросив Рон Гаррі й Герміону. – Я пришлю вам сову.
– Дякую, – сказав Гаррі. – Я… з великим задоволенням.
Штовхаючись у натовпі, вони прямували до переходу в маґлівський світ. Дехто з учнів гукав:
– Бувай, Гаррі!
– Поттере, тримайся!
– Ти, як завжди, популярний! – підсміхнувся Рон.
– Тільки не там, куди я їду! Це я тобі обіцяю, – відізвався Гаррі.
Він, Рон і Герміона разом пройшли крізь стіну.
– Ось він, мамо, ось він, дивися!
То була Джіні Візлі, молодша Ронова сестра, але показувала вона не на Рона.
– Гаррі Поттер! – запищала вона. – Дивися, мам! Я його бачу…
– Джіні, вгамуйся, показувати пальцем некультурно!
Місіс Візлі усміхалася дітям.
– Тяжкий був рік? – запитала вона.
– Дуже, – відповів Гаррі. – Дякую вам за печиво і за светр, місіс Візлі.
– О, це дурниці, любий!
– Ти готовий?
Це був дядько Вернон – з тим самим буряковим обличчям і вусами, з тим самим лютим виразом, – ще б пак! – Гаррі ніс клітку з совою по вокзалу, переповненому звичайними людьми. Позаду за ним стояли тітка Петунія й Дадлі, який нажахано зиркав на Гаррі.
– Ви, мабуть, родина Гаррі? – поцікавилася місіс Візлі.
– Е-е… в певному розумінні! – буркнув дядько Вернон. – Мерщій, хлопче, у нас обмаль часу! – І пішов до машини.
Гаррі затримався, щоб попрощатися з Роном і Герміоною.
– Ну, все. Побачимося після літа.
– Сподіваюся, ти е-е… гарно відпочинеш, – поглядаючи услід дядькові Вернону, невпевнено проказала Герміона, вражена такою його нелюб'язністю.
– О, так! – сказав Гаррі, і Рон з Герміоною здивовано побачили, що він усміхається.
– Дурслі ж не знають, що вдома нам заборонено насилати чари. Отож цього літа я
***
