– Ото була б оказія, якби саме того дня, коли, здається, нарешті зникнув Відомо-Хто, про нас довідалися маґли. Сподіваюся, Дамблдоре, він справді відійшов?

– Начебто так, – відповів Дамблдор. – Маємо бути вдячними. Може, бажаєте лимонного шербету?

– Чого?

– Лимонного шербету. Це такі маґлівські солодощі, які мені дуже смакують.

– Ні, дякую, – сухо відповіла професорка Макґонеґел, мовби натякаючи, що нині не до лимонних шербетів. – Отож, навіть якщо й справді відійшов Відомо-Хто…

– Пані професорко, чи не годилося б вам, такій розумній особі, називати його на ім'я? Що то за безглузде 'Відомо-Хто' – я вже одинадцять років переконую всіх називати його справжнім ім'ям – Волдеморт.

Професорка Макґонеґел здригнулася, але Дамблдор, що саме розпаковував лимонний шербет, цього начебто не помітив.

– Ми тільки заплутуємо все, кажучи 'Відомо-Хто'. Я ніколи не бачив жодної причини, чому ми повинні боятися вимовляти ім'я Волдеморта.

– Я знаю, що вам можна не боятися, – водночас і сердито, й захоплено сказала професорка Макґонеґел, – але ж ви інакші. Усі знають, що Відом… ну, гаразд, Волдеморт – боявся тільки вас.

– Ви мені лестите, – мовив спокійно Дамблдор. – Волдеморт мав силу, якої я ніколи не матиму.

– Тільки тому, що ви надто… е-е… шляхетні, щоб скористатися нею.

– Добре, що зараз темно. Я ще ніколи так не червонів, відколи мадам Помфрі похвалила мій новий капелюх.

Професорка Макґонеґел гостро зиркнула на Дамблдора і сказала:

– Сови – це ще дрібниці, а от знаєте, які чутки тут літають? Знаєте, про що всі говорять? Чому він зник? Що його врешті зупинило?

Професорка Макґонеґел, здавалося, підійшла до теми, яку прагнула обговорити й задля якої висиділа цілісінький день на твердому холодному мурі, бо ні кицька, ні жінка не могли б так пронизливо вп'ястися очима в Дамблдора. Було очевидно, що, попри всі чутки, вона повірить їм тільки тоді, коли їх підтвердить Дамблдор.

Одначе Дамблдор узяв собі ще шматочок шербету і мовчав.

–Так ось, кажуть, – мовила вона з притиском, – ніби минулої ночі Волдеморт з'явився в долині Ґодрика. Щоб розшукати Поттерів. Ходять чутки, начебто Лілі і Джеймс Поттери за… загинули.

Дамблдор схилив голову, і професорка Макґо-неґел тяжко зітхнула.

– Лілі і Джеймс… Я не можу… не хочу в це вірити… Ох, Албусе!

– Знаю… знаю, – сумно промовив Дамблдор і поплескав її по плечі.

– Це ще не все, – тремтячим голосом вела далі професорка Макґонеґел. – Кажуть, він намагався вбити Гаррі, сина Поттерів. Але не зміг… Він не зміг убити того хлопчика. Ніхто не знає, чому і як, але кажуть, ніби, не спромігшись убити Гаррі Пот-тера, Волдеморт утратив свою силу, – і саме тому його не стало.

Дамблдор понуро кивнув головою.

– Це… правда? – затнулася професорка Макґонеґел. – Невже після всього, що він… заподіяв, замордувавши стількох людей, він не зміг убити хлопчика? Я просто приголомшена… Його ніхто не міг зупинити, тож як, о Господи, спромігся вижити Гаррі?

– Хіба я знаю? – відповів Дамблдор. – Можна тільки здогадуватись.

Професорка Макґонеґел витягла мереживну хустинку і приклала її до очей, що ховалися за окулярами. Дамблдор засопів, дістав з кишені золотого годинника і глянув на нього. То був дуже дивний годинник. Він мав дванадцять стрілок, але не мав цифр: замість них по ободу рухалися маленькі пла-нетки. Проте, здається, вони щось йому розповіли, бо Дамблдор, запхавши годинника назад до кишені, проказав:

– Геґрід запізнюється. До речі, це, мабуть, він сповістив, що я буду тут, га?

– Так, – призналася професорка Макґонеґел. – І, може, я тепер почую від вас, чому ви обрали саме це місце?

– Я прийшов, щоб залишити Гаррі в тітки з дядьком. Тепер це його єдина родина.

–Та ви що?.. – Невже ви маєте на увазі людей, які мешкають отут? – вигукнула професорка Макґонеґел. Вона зірвалася на ноги і показала на будинок номер чотири. – Дамблдоре, це неможливо. Я цілий день за ними спостерігала. Годі знайти якусь іншу пару, що так відрізнялася б від нас. А син у них який, – я бачила, як він верещав на всю вулицю і штурхав свою маму, вимагаючи цукерок! Як може тут жити Гаррі Поттер?

– Це найкраще місце для нього, – твердо заявив Дамблдор. – Тітка з дядьком усе йому пояснять, коли він виросте. Я написав їм листа.

– Листа? – розчаровано перепитала професорка Макґонеґел, умощуючись знову на стіні. – Дамблдоре, невже ви гадаєте, що це можна пояснити листом? Ці люди ніколи не зрозуміють того хлопчика! Він має стати знаменитим, легендарним, і я не здивуюся, якщо сьогоднішній день у майбутньому святкуватимуть як день Гаррі Поттера. Про Гаррі напишуть книжки, і його ім'я знатиме кожна дитина!

– Авжеж, – підтвердив Дамблдор, поважно дивлячись поверх своїх серпастих окулярів. – Від того голова запаморочиться в будь-якого хлопця. Знаменитий, перше ніж навчиться ходити й говорити! Славетний, сам не знаючи чому! Хіба ви не розумієте, що буде набагато краще, коли він виростатиме, не знаючи про це, і дізнається тільки тоді, коли дозріє?

Професорка Макґонеґел відкрила було рота, але передумала, ковтнула слину і проказала:

– Так… Ви маєте слушність, звичайно. Але як хлопчик опиниться тут, Дамблдоре? – Вона раптом глянула на його мантію, припускаючи, що саме в ній захований Гаррі.

– Його принесе Геґрід.

– Гадаєте, це… безпечно – довіряти Геґрідові таку важливу справу?

– Я б і своє життя йому довірив, – відповів Дамблдор.

– Я не кажу, що в нього немає серця, – неохоче протягнула професорка Макґонеґел, – але ж погодьтеся – він легковажний. Він схильний до… Що це?

Навколишню тишу порушив низький гул, що ставав дедалі гучнішим, доки вони озирали вулицю, шукаючи світла фар. Згодом гул перетворився у гуркіт, і вони глянули вгору, зринувши з неба, на дорозі перед ними приземлився величезний мотоцикл.

Так, величезний, але й він видавався малесеньким проти чолов'яги, що приїхав на ньому. Він був майже вдвічі вищий за нормальну людину і принаймні вп'ятеро ширший. Він здавався неймовірно великим і якимсь несамовитим: довгі пасма кошлатого чорного волосся й бороди закривали йому обличчя, долоні були здоровенні, наче накривки сміттєвих бачків, а ноги у шкіряних чоботях скидалися на дельфінів.

У дебелих і м'язистих руках він тримав купу ковдр.

– Геґріде, – полегшено зітхнув Дамблдор. – Нарешті. А де ти взяв мотоцикла?

– Та си позичив, професоре Дамблдоре, прошу пана, – відповів велетень, неспішно злізаючи з мотоцикла. – Молодший Сіріус Блек дав мені його. Всьо файно, пане.

– Проблем не було?

– Та нє, прошу пана. Хата майже завалилася, але я забрав дитєтко ще до того, як збіглися маґли. Хлопчик заснув, коли ми летіли над Брістолем.

Дамблдор і професорка Макґонеґел схилилися над ковдрами. У тому сповитку міцно спало немовля. На чолі, під жмутиком чорного, як смола, волосся виднівся дивної форми знак, подібний на блискавку.

– Це?.. – пошепки запитала професорка Макґонеґел.

– Так, – сказав Дамблдор. – Він матиме цей шрам назавжди.

– Дамблдоре, а чи не можна його прибрати?

– Навіть якби міг, я б не прибрав. Від шрамів інколи є користь. Я от маю рубець над лівим коліном, – і це досконала мапа лондонського метро. Ану, дай-но його мені, Геґріде, не марнуймо часу.

Дамблдор узяв Гаррі на руки і обернувся до будинку Дурслі.

– Прошу пана, можна… можна я попрощаюся з малим? – попросив Геґрід.

Він схилив над Гаррі свою велику кудлату голову й незграбно поцілував його. Тоді раптом заскавулів,

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату