Була вечеря, і Гаррі щойно розповів Ронові, що сталося відтоді, коли разом з професоркою Макґо- неґел він покинув учнів на галявині. М'ясний пиріжок у Роновій руці завмер на півдорозі до рота.
–
– …століття, – докінчив за нього Гаррі, запи-хаючи до рота пиріжок. Він надзвичайно зголоднів після всіх денних пригод. – Вуд сам мені про це сказав.
Рон був такий вражений, такий приголомшений, що просто завмер, роззявивши рота й дивлячись на Гаррі.
– Наступного тижня почну тренуватися, – повідомив Гаррі. – Тільки нікому не кажи. Вуд хоче зберегти це в таємниці.
До зали увійшли Фред і Джордж Візлі й, помітивши Гаррі, поспішили до нього.
– Це супер! – сказав Джордж стишеним голосом. – Вуд нам розповів. Ми теж у команді – відбивачі.
– Ось побачите: цього року ми таки виграємо кубок із квідичу! – запевнив Фред. – Ми не вигравали відтоді, як пішов Чарлі, але цьогорічна команда буде класна. Ти маєш стати добрим гравцем, Гаррі. Вуд на радощах мало не стрибав, розповідаючи про тебе.
– Все це супер, але нам треба йти. Лі Джордан каже, що знайшов новий секретний вихід зі школи.
– Можу заприсягтися, що це той хід за статуєю Григорія Улесливого, на який ми натрапили ще першого тижня. До зустрічі.
Не встигли відійти Фред і Джордж, як з'явилися не такі любі гості: Медфой у супроводі Креба і Ґойла.
– Що, Поттер, остання вечеря? Коли там поїзд до маґлів?
– Бачу, тут ти зі своїми шмаркачами сміливіший, ніж у повітрі, – незворушно промовив Гаррі.
Креб із Ґойлом, звісно, аж ніяк не були шмаркачами, але за Високим столом сиділо багато вчителів, тож слизеринці могли тільки стискати кулаки і скреготіти зубами.
– Я й сам будь-якої секунди справлюся з тобою, – пригрозив Мелфой. – Карочє, можна й сьогодні. Дуель чарівників. Лише на паличках – ніякого контакту… Що таке?.. Ніколи не чув про дуель чарівників?
– Звичайно, чув, – втрутився раптом Рон. – Я буду його секундантом, а хто твоїм?
Мелфой зміряв очима Креба і Ґойла.
– Креб, – вибрав він. – Опівночі, о'кей? Зустрічаємось у кімнаті трофеїв, її ніколи не замикають.
Коли Мелфой пішов, Гаррі подивився на Рона.
– Що за дуель чарівників? – запитав він. – І що означає бути секундантом?
– Ну, секундант замінює тебе в разі смерті, – недбало відповів Рон, нарешті доїдаючи вже холодний пиріжок. Помітивши, як змінилось обличчя Гаррі, він швиденько додав: – Але, розумієш, помирають тільки під час справжніх дуелей, зі справжніми чарівниками. Ви з Мелфоєм щонайбільше нашлете один на одного іскри. Жоден з вас ще не знає тих чарів, які завдають серйозної шкоди. До того ж я впевнений: він сподівався, що ти відмовишся.
– А що, як я махну паличкою, й нічого не трапиться?
– Тоді викинь її і розтовчи йому носа, – сказав Рон.
– Перепрошую.
Хлопці озирнулися: перед ними стояла Герміона Ґрейнджер.
– Тут можна десь спокійно повечеряти? – обурився Рон.
Зігнорувавши його, Герміона заговорила до Гаррі:
– Я випадково почула вашу розмову з Мелфоєм…
– Боюсь, не випадково, – пробурмотів Рон.
– …Ви не повинні блукати школою вночі. Подумайте про ті очки, які втратить Ґрифіндор, коли вас упіймають, а саме так воно й станеться. З вашого боку це дуже егоїстично.
– Не пхай свого носа до чужого проса! – відрубав Гаррі.
– Чао! – докинув Рон.
Хай там як, але день завершувався не найкраще, думав Гаррі, лежачи з розплющеними очима і прислухаючись, як засинають Дін та Шеймус (Невіл ще не повернувся з лікарні). Рон цілісінький вечір давав йому різні поради, наприклад: 'Якщо він спробує прокльони, постарайся ухилитися, бо я не знаю, як їх блокувати'. Ймовірність, що їх упіймає Філч або Місіс Норіс, була досить велика, і Гаррі відчував, що спокушає долю, вже вдруге порушуючи сьогодні шкільні правила. Але в пітьмі перед Гаррі постійно бовваніло вишкірене обличчя Мелфоя, тож сьогодні була добра нагода розквитатися з ним віч-на-віч. Її не можна було втрачати.
– Пів на дванадцяту, – прошепотів нарешті Рон. – Час іти.
Хлопці накинули халати, дістали свої чарівні палички й навшпиньки пройшли через кімнату, а тоді пробралися вниз гвинтовими сходами й дісталися ґрифіндорської вітальні. В каміні ще дотлівали жаринки, перетворивши всі крісла на чорні горбаті тіні. Вони вже майже дійшли до отвору за портретом, коли з найближчого до них крісла почувся голос:
– Гаррі, я не вірю, що ти підеш на таке. Замерехтів ліхтарик. У кріслі в рожевому халатику сиділа насуплена Герміона Ґрейнджер.
–
– Краще б я розповіла твоєму братові, – огризнулася Герміона. – Персі – староста, він би швиденько це припинив.
Гаррі не міг повірити, що можна бути таким надокучливим.
– Ходімо, – сказав він Ронові. Штовхнув портрет Гладкої Пані й поліз у отвір.
Герміона і в гадці не мала так легко здаватися, тож полізла в отвір слідом за Роном, шиплячи, немов сердита гуска.
– Невже ви зовсім не дбаєте про Ґрифіндор, а думаєте тільки про себе? Я не хочу, щоб Слизерин виграв кубок гуртожитків, а через вас ми втратимо всі очки, які я заробила в професорки Макґонеґел, розповівши про перехідні замовляння.
– Іди геть!
– Гаразд, але я попередила вас! Ви ще згадаєте мої слова завтра в поїзді! Ви такі…
Але хлопцям так і не довелося почути, які вони, бо Герміона повернулася до портрета Гладкої Пані, щоб лізти назад, і побачила перед собою порожню раму. Гладка Пані пішла кудись із нічним візитом, тож Герміона не могла тепер повернутися до спальні.
– І що я маю робити? – розпачливо запитала вона.
– Роби, що хочеш, – відповів Рон. – Нам треба йти, ми запізнюємось.
Не встигли вони дійти до кінця коридору як Герміона їх наздогнала.
– Я піду з вами, – заявила вона.
– Ні, не підеш.
– Невже, по-вашому, я стоятиму тут, поки мене піймає Філч? А якщо він побачить нас утрьох, я скажу, що хотіла зупинити вас, і ви підтвердите, що це правда.
– Ото нахаба! – не стримався Рон.
– Ану, тихо! – урвав їх Гаррі. – Я щось чую. Чулося якесь сопіння.
– Місіс Норіс? – сполошився Рон, мружачись у темряві.
Але замість кицьки діти побачили Невіла. Скрутившись калачиком, він міцно спав на підлозі, але здригнувся й прокинувся, почувши їхню ходу.
– Добре, що ви мене знайшли! Я тут уже кілька годин. Не міг пригадати новий пароль, щоб дістатися до ліжка.
– Невіле, тихіше! Пароль – 'Свиняче рило', але це тобі не допоможе, бо Гладка Пані кудись пішла.
– Як твоя рука? – запитав Гаррі.
– Чудово! – показав їм зап'ясток Невіл. – Мадам Помфрі вправила за секунду.
– Добре. Слухай, нам треба йти, побачимося потім…
