— Ось! Ви вчора загубили!!! - І без найменшої перерви на те, аби віддихатись після бігу: — А що це — пудрениця? Чому в ній немає пудри, а тільки кнопки? А ви до кого? Ви зі школи? А це на вас дж… дж… джинси? А де ви їх взяли? У спекулянтів? Мама каже, що в них ноги не дихають. А як вони можуть дихати, якщо ніс на голові?!
Я взяла з її рук телефон.
— Дякую. Це не пудрениця.
Дівчинка замовкла, перевела дихання.
— А що ж це таке? — запитав Ярик.
— Хіба ви ніколи не бачили мобільного телефону? — сказала я.
Обоє закрутили головами.
Я сховала телефон в сумку, попередньо перевіривши, чи не розрядився, — звісно, він був мертвий! І уважно подивилась на дівчинку:
— Тебе звуть Віра?
— Вероніка, — сказала вона.
— Вона — Ніка, — поправив Ярик і додав: — «Вероніка» буде за паспортом.
Так, він дуже хотів мати паспорт.
Хотів швидше вирости, стати міліціонером і мати цю червону «серпасту і молоткасту» корочку. Якби не сів з батьками в авто 13 червня тисяча дев’ятсот вісімдесятого року…
Стоп. Стоп. Поєднувати побачене з почутим буду вдома.
Далі з мене посипались запитання, немов з Тіни Канделакі в телевізійному шоу «Найрозумніший».
— Як звати твого тата? — запитала я дівчинку.
— Вадим.
— А маму?
— Ліля.
Точно!
— Цей шрам на нозі ти заробила, коли стрибала з гаражів?
— Так.
— Мама працює в дитячому театрі? Тато — інженер? Ти не любиш морозива, бо колись об’їлася ним і потрапила до лікарні? Ти не боїшся темряви? Ти розмовляєш з Місяцем? Ти хочеш бути листоношею?
Так! Так. Так…
Ярик штовхнув дівчинку ліктем, і вона насупилась:
— Звідки ви все це знаєте?
З дитячою безпосередністю Ярик голосно шепнув їй на вухо: «Це — шпигунка…»
Діти з осторогою відступили на два кроки назад.
— Зачекайте, — сказала я, потираючи скроні долонями, аби вгамувати думки, котрі стрибали в голові, мов шалені коники. — Я нічого не знаю, лише здогадуюсь. Я ж не винна, що на всі питання ти відповідаєш «так».
Дівчинка замислилась.
Це був аргумент.
— Можна ще одне запитання?
Діти поважно кивнули.
— Який зараз рік?
Хлопчик взяв дівчинку за руку і відтягнув від мене на пару кроків. Певно, я їх налякала. Ярик щось знову зашепотів дівчинці на вухо.
Вона відмахнулась, вирвала руку, підійшла до мене і сказала:
— Тисяча… дев’ятсот… вісімдесятий…
Помітивши мою реакцію (роззявлений рот, вирячені очі, божевільна посмішка), дівчинка зробила ще один крок і, аби підбадьорити мене, тихо сказала:
— Ви дуже красива. Приходьте ще…
Потім повернулася і побігла додому, за нею побіг і хлопчик.
Я сиділа на кухні в темряві і дивилась на Місяць.
Як багато років тому.
Тільки тоді я лежала в своїй спальні з паперовими шпалерами в дрібну квіточку. Зараз такі шпалери не приліпили б і в провінційній їдальні.
Згадала свою мрію — побачити, куди вранці ховається Місяць. Чи є в нього хатка, де він відпочиває, коли настає день. Подумала про ту дівчинку — можливо, вона лежить в тій самій спальні і так само дивиться на Місяць…
Чи НЕ лежить і НЕ дивиться, а існує лише в моїй хворій уяві?
Я зачинила двері кухні, щоб не турбувати Мирослава, і ввімкнула ноутбук. Він заблимав, освітлюючи стіл тьмяним синім відблиском.
Посиділа, втупившись в екран.
Як завдати пошук того, про що хотіла дізнатися?
«Машина часу»?
Набрала в рамочці ці слова, і на екран одразу вистрибнули фотографії Макаревича та різні статті про улюблену «вокально-інструментальну» групу моєї юності…
Подумавши, написала у «віконці» пошуку інше: «Подорожі в минуле».
Теж купа посилань.
«
Ага, це ніби те, що треба! Пробігла очима далі:
Гм… Я перевела подих. Невже на мою долю випало щось подібне? Але ж я цього ніколи не бажала! Навпаки — усіляко уникала всього, що пов’язане з минулим, зі стресом дитячих років. Мені стало цікаво, і я продовжила читання.