Якби

діри…»

Чорт забирай! Я ж не мала ніякого «екзотичного матеріалу», не уявляла, що таке «негативна щільність», і не відчувала над собою ніяких «гігантських гравітаційних сил». Взагалі — нічого, крім… Крім того нестерпного болю в шлунку! Можливо, я випадково потрапила в зону якогось таємного експерименту, що проводився на околиці міста? Але чому мене ніхто не зупинив, не попередив?

Я точно пам’ятаю, що довкола не було ніяких підозрілих об’єктів, які могли б вказувати на те, що в цій зоні проводиться експеримент…

Я пробігла очима кілька наступних посилань.

«В 2010 році відбулась подія, що змусила з новими силами народити дискусії про мандрівки в часі. Але і до 2010 року в нашій реальності відбувались речі, що ніяк не вкладаються в голови багатьох людей.

Наприклад, випадок з Джоном Тітором. Він зник в березні 2001 року, але перед тим устиг розповісти, що повернувся зі спецзавдання із 2036 року.

А в сьогоденні затримався, щоб відвідати родину.

У його розповіді було безліч «нестиковок». Але все ж таки у деяких дослідників подібних явищ виникла думка про те, що Тітор казав правду. Адже, за його словами, метою його місії була доставка схем комп’ютера IBM 5100 для начебто розшифровок кодів мов програмування APL і BASIC. Те, про що розповів Тітор в 2000 році, - а саме подробиці про комп’ютер — стало відомим лише в 2007-му…»

Отакої! Я почала натискати інші «лінки».

Переді мною відкрилися сотні форумів, обговорень і різного роду припущень.

Оскільки я ніколи не цікавилася подібним, голова моя пішла обертом. Несподівано згадала вчорашню балачку Мирося і Томочки: «Чому саме я?» Тобто чому це трапилося саме зі мною, а не з будь-яким зацікавленим в цій темі науковцем чи дописувачем цих божевільних форумів? Вони були б щасливі. Навіщо, навіщо це мені?!

«…Коли ми дивимося під збільшувальним склом на найрівнішу і гладеньку поверхню, то з’ясовуємо, що насправді вона дуже нерівна, груба, повна дір. У дуже малих масштабах ми завжди доходимо до межі, на якій стає очевидною зернистість матерії, її квантовий характер. Повірте мені, так само з часом — пише Гокінґ…»

Стівен Гокінґ! Попри мою цілковиту тупість в точних науках, це ім’я було мені знайоме. Юнак, що з дитинства був вражений аміотрофічним склерозом, закінчив Оксфордський університет, займався космологією та квантовою гравітацією, зробив у цих царинах чимало цікавих відкриттів і нині обіймає посаду професора математики Кембриджського університету — ту саму, на якій триста років тому перебував Ісаак Ньютон. Спілкується зі світом за допомогою мовного синтезатора. Попри невиліковну хворобу він здійснив політ у невагомості. Написав бестселер «Коротка історія часу»…

Ось хто міг би хоч щось пояснити! Принаймні — повірити.

Якщо, звісно, він ще живий.

Може, написати листа — «Шановний пане Гокінґу…»?

За спиною почулося шурхотіння. Це Мирось. Вийшов «попити», а насправді — загнати мене до ліжка, адже не терпить, коли я відокремлююсь на кухні. У нього взагалі дуже розвинене почуття колективізму.

— Скільки ти тут будеш сидіти? — каже він сонним голосом. — Ти ж у відпустці!

— Шановний пане Гокінґу… — замислено бурмочу я.

— Що? Ти в порядку?

— Так, так! — відмахуюсь я.

Мирось довго і багатозначно п’є молоко, довго миє склянку, незадоволено дихає мені в спину, намагаючись зазирнути в монітор. Я швидко закриваю всі посилання.

— Що за секрети? — підозріло каже чоловік.

— Жодних! Просто мені треба дещо з’ясувати, — нетерпляче кажу я. — Іди, я скоро…

Ображений Мирось демонстративно грюкає дверима.

Отже, що каже Гокінґ? Я знову відкрила посилання:

«…У невеликих масштабах час втрачає неперервність. На мікроскопічному рівні часопростір нагадує піну. Мініатюрні розриви і тунелі, які поєднують теперішній час із віддаленим на непомітну частку секунди минулим або визначають коротший шлях між двома точками у просторі, формуються в ньому і зникають. Теоретично такий тунель можна було б заморозити і збільшити до розмірів людини, щоб крізь нього міг пролізти мандрівник у часі.

Але навряд чи це коли-небудь вдасться. Чому? Тому що такі тунелі будуть живильним середовищем для парадоксів — наприклад, крізь такий тунель можна буде побачити себе кілька хвилин тому.

Ба більше, можна було б через тунель вистрілити та вбити самого себе. Але це означає, що «я загину на хвилину раніше, ніж сам у себе вистрілю». Можливість повернутися в минуле неминуче призводить до виникнення таких парадоксів, оскільки підриває священний принцип фізики, що наслідок не може передувати причині…»

Все це було страшенно цікаво і… дуже далеко від мого розуміння.

Я навіть пошкодувала, що я — скептик і прагматик, не люблю фантазій і всякого штибу вигадок. Звикла жити без пустопорожніх балачок. Хочу мати докази, вірю фактам, аксіомам і не терплю ніякого мракобісся.

Та дівчинка…

Хто б вона була — її НЕМАЄ. Не може бути!

Я НЕ ХОЧУ, щоб вона була і бентежила мене своїми розбитими колінами…

Я можу читати зараз все, що завгодно, будь-яку наукову чи псевдонаукову маячню, котра збуджує домогосподарок і божевільних. Я не належу ні до тих, ні до інших.

І хіба можна вірити всьому, що «висить» в мережі?

Тим більше що на всіх цих «космологічних» форумах замість фотографій користувачів стоять портрети якихось монстрів з мультиків із закликами «тікати з великих міст», пророкуванням кінця світу і власними спогадами про мандрівки в часі.

Я подумала, що не один з цих форумних монстрів віддав би половину життя, щоб хоч на мить зіштовхнутися з невідомим. Певно, і я б не відмовилася від зустрічі з інопланетянами, ельфами чи як там?… — гоббітами…

Залюбки поспілкувалася б з Білою Совою, відвідала Пандору чи пройшла б крізь стіну.

Все, що завгодно! Адже ельфи і гоббіти — милі «кіношні» вигадки, улюблені герої нинішньої дітлашні.

А що відбулося зі мною?

Я не потрапляла ні в які коридори, не проходила крізь заморожені часові отвори, мене не присипляли і не вживлювали в мозок чіп. Нічого такого зі мною не було!