Я просто поїхала на околицю міста і втратила здоровий глузд! Від спеки чи втоми.
Але чим пояснити, що це відбулося двічі? Нічим! А якщо це так, то краще все забути.
Викреслити з голови.
Вимкнути ноутбук.
Більше ніколи не їздити на ту околицю. І нікому про це не розповідати. Хіба що… піти до скверу, знайти бабцю-гіпнотизерку, взяти її за барки і повести до відділку міліції. Вона точно щось зі мною зробила. Як кажуть — «пороблено»…
Я поглянула на Місяць.
Він лежав на гладкій чорній поверхні, мов на воді, й дивився на мене. Скільки років я прожила без цього запитання: де він живе, чи має коли-небудь відпочинок? Це питання гостро хвилювало мене в дитинстві. Куди поділась та наївна дівчинка? Невже я змінилася настільки, що змусила її відділитися від мене фізично? Відірвала її від себе, мов присохлий струп з рани. Змусила існувати окремо. В іншому вимірі…
Стоп! Стоп. Стоп…
Я згадала, як кілька років тому мені довелося працювати в одній «жовтій» газетці і писати всяку маячню про аномальні явища природи. Ці теми були в моді. Газета розходилась «на ура».
Тоді один божевільний і невизнаний теоретик години чотири втовкмачував мені свої досліди щодо влаштування Всесвіту. Мовляв, Усесвіт складається з двох накладених один на другий світів. Вони прозорі і дуже слабо пов’язані між собою. Збіг є лише в «опорних» крапках. Один світ — звичайний, другий — «тіньовий».
В цьому тіньовому світі такий самий набір елементарних часток, атомних ядер, простих і складних молекул. За певних обставин і умов ці елементи ніби виходять на поверхню — і перед щасливцями (той теоретик вважав себе саме таким) відкриваються картини минулого.
Але він нічого не казав про те, що в цьому минулому можна існувати.
І запевняв, що може вести діалоги з Сервантесом.
Чудово. Я теж була б не проти побалакати з Сервантесом, але зустріти саму себе — це вже занадто!
Я пирснула і з острахом прикрила рот долонею. Згадала анекдот: в Петербурзі екскурсовод водить музеєм школярів, підводить до скляної вітрини, за якою — два кістяки: великий і малий. І каже: «Це кістяки Петра Першого: в дорослому віці і в дитинстві».
Треба випити ліки і лягти!
Але як заснеш?
І знову ж таки: чому це трапилося саме зі мною, що в мені незвичайного?
Може, в усьому винен той мій «ривок», котрий я здійснила років у тринадцять?
Знову — стоп. Як кажуть, звідси, будь ласка, повільніше…
…Суть того «ривка» полягала в тому, що одного чудового дня вона зібрала всі свої речі, всі, до найменшої дрібниці, у великий мішок.
Виїхала за місто, вирила яму, висипала туди вміст того мішка, підпалила. А потім засипала ту яму землею. В якусь мить з жахом подумала, що робить так само, як і її мати, — нищить минуле.
Саме так це було. Пояснення? Дуже просто: хотіла назавжди відрізати від себе все, що пов’язане з цією, як кажуть дорослі, «золотою порою» дитинства! Вона набридла їй, вона сиділа в її грудях, мов кілок або велика «циганська» голка, не даючи вільно дихати і рухатись вперед.
Це «відтинання» сталося миттєво.
Вона повернулася до міста з зовсім іншим відчуттям і іншим віком, ніби одразу стала старшою за своїх однолітків років на сто!
Щоб закріпити те відчуття, того ж вечора пішла до бару, скуштувала найдешевшої горілки (знову з жахом подумавши, що, певно, вірно кажуть люди: «яблуко від яблуні недалеко котиться») і познайомилась із старшим хлопцем, який, на її щастя, виявився непоганим товаришем і не сміявся з її вади, як інші. Власне, його цілком влаштовувало те, що вона мовчала.
Особливо після того, як все, про що її ровесниці шепотіли в шкільних коридорах, трапилось…
Але що незвичайного в цій історії?
Мені здається — нічого. Дівчатка з неблагополучних родин часто закінчують своє дитинство добровільно і раніше за інших. Словом, я жбурнула в прірву якийсь період свого життя, мов м’яч об стіну. І тепер він, підкоряючись закону фізики, полетів назад і влучив у мою бідну голову, розколовши її навпіл.
Отже, хоч би що це було — душевна хвороба, наслідки втоми, марення чи (прости, Господи!) реальність, я мушу щось з цим робити.
Я знову поглянула на Місяць за вікном:
— Може, ти знаєш, що саме?…
Колись ми з ним добре розуміли одне одного! Тепер я знаю, що Місяць ніколи не лягає спати, а просто тупо курсує довкола Землі, підкоряючись законам астрономії. І лише я збилася з орбіти.
Заради чого?
Несподівано я згадала про Ярика.
Як могла про нього забути? Думала лише про дівчинку і про себе! Як завжди, виявила свій неперевершений егоїзм!
Ярик.
Хлопчик, який хотів зі мною одружитись.
Перша незворотна втрата.
Раптом згадала, як приємно було бачити його сьогодні, не важливо де — у маренні, божевіллі, у сні…
Я ж зовсім забула, який він був. Зовсім. Його подарунок — ведмедик Тедді — згорів разом з іншими речами. З ним згорів і біль-спогад про Ярика.
Якби все, що трапилось зі мною, було правдою — якоюсь неймовірною правдою, непояснимою, незбагненною, якимось дивом, що зійшло на мене, не важливо, яким чином, за що і навіщо, — я б могла попередити те лихо, запобігти, врятувати. Я ледь не підстрибнула на стільці. Ось що я маю зробити! Ось в чому полягає сенс цього дивного випадку.
Я поглянула на електронний календар: 3 червня!
Тобто — десять днів до тієї трагічної дати. І рівно стільки ж — до дня, коли я почала затинатися. Якби того літнього ранку…
Я вскочила і нервово заходила по кухні.
Ось воно — те ЯКБИ, про яке говорила бабця: «
Тільки я не входила до числа тих тисяч чи, як вона сказала, мільйонів. Адже спалила всі можливості будь-якого повернення навіть до пам’яті. Я заплющила очі, намагаючись уявити те полум’я.
І уявила: в ньому потріскували і згорталися в чорні рурки шкільні зошити, куди я записувала свої фантазії, обвуглювався старий бабусин ридикюль із колекцією флакончиків від парфумів, корчились і смерділи пластмасові ляльки, зникали листівки, що малювала на свята мамі, сумно
