дивився одним розплавленим оком ведмедик Тедді, плавились капронові стрічки, значки, альбом з марками, потріскували сірникові коробки з «секретиками»: ґудзиками, підібраними на вулиці, мертвими метеликами, пластиліновими чоловічками.
Не помітила, як за вікном посіріло.
Я не прихильниця зустрічі сходу сонця, хоча через часті безсоння бачила його багато разів і боялася цієї тривожної години. На межі дня і ночі може статися все, що завгодно. На цій межі на мене завжди чатують найбільші жахіття — ліжко розверзається, і я падаю, падаю вниз…
Сіре полотно неба поволі почало рожевіти, ніби його краї вмочили в полумисок з кров’ю.
Цвірінькнула перша пташка.
За нею — друга. І третя. Я випила пігулку проти головного болю.
Тихо прокралась до спальні і підкотилася під бік Мирося, поглянула на його спокійне обличчя.
Подумала: якби тоді не прийшла в ту редакцію, з ним би зараз лежала зовсім інша…
Я проспала ледь не до полудня.
Але встала бадьора і готова до дій. Вже не мучила себе запитаннями — що зі мною трапилось і навіщо.
Мирось пішов на роботу. Я знову ввімкнула ноутбук. Набрала у віконці дати і числа.
«Тисяча дев’ятсот вісімдесятий»…
Але спочатку варто було перевірити себе — що лишилося в пам’яті?
Того літа відбулися Олімпійські ігри в Москві і помер Висоцький. Йшла афганська війна.
Була б тоді старша, мабуть, згадала б ще щось. А так про ігри знала лише тому, що на екрані весь час показували ведмедика з кільцями на паску. І він мені категорично не подобався — був надто пласким, великим, з банальною посмішкою і круглими очима. Як на дитячий смак — досить несимпатичний.
А смерть Висоцького майже увесь наш двір сприйняв, як власну, — весь день з вікон линули досить погані магнітофонні записи його пісень, утворюючи неймовірну какофонію. Чоловіки нервово курили і розливали горілку під дерев’яними дахами дворових альтанок.
Афганістан… З цієї далекої і невідомої країни, котру у дворі називали «Афган», наприкінці того жахливого літа привезли труну з тілом сина тітоньки Ніни, і вона одразу постаріла…
Це і всі мої знання з приводу «великого життя», адже моє, «мале» — з загибеллю Ярика, Людиною в Чорному Капелюсі, розлученням батьків, — затулило від мене все інше. Чи могло бути інакше?!
Що я бачила на екрані монітора?
Перелік подій того червня, котрі ніяк не зачепили мене тоді і про які я мало що знала навіть зараз:
Яке мені діло до цього всього — нині? І яке могло бути — тоді?
Пробігла очима далі.
«
Ги-ги! Дуже вчасна згадка про того Каддафі! Якби (якби!) тоді він знав, як повстане проти нього його відданий народ… Так, що далі?
А тринадцятого зовсім нічого не зафіксовано. Загибель одного маленького хлопчика і хвороба однієї маленької дівчинки в одному крихітному дворі радянських «хрущоб» були мільйонним спалахом локальних і нікому не цікавих дрібних катаклізмів «місцевого масштабу».
Остання важлива подія того місяця і року була датована 26 червня і стосувалася Франції: тодішній президент Жіскар д’Естен цього числа повідомив, що його країна має все необхідне для створення нейтронної бомби…
Нижче йшов перелік подій липня.
«
Про бойкотування ми нічого не чули. Принаймні ті, хто тоді мешкав у нашому дворі. Захопившись, я відкрила нове посилання, датоване нинішнім роком, і знайшла пояснення:
«
Так, про бойкот чи «вторгнення» ні в нашій родині, ні у дворі і гадки не було. Важливішим було те, що відбувається поруч.
Я подумала, що якби дійсно опинилася в тому році, то все одно нічого не могла б зробити в глобальному сенсі. Скажімо, зарадити смерті сина тітоньки Ніни чи попередити про Чорнобильську трагедію. Чи ще щось подібне. Хто б мені повірив? А от запобігти смерті Ярика — могла б!
Уникнути своєї хвороби — також.
Змогла б розповісти матері про її підступну подругу, тітоньку Зою, якої, до речі, ніколи не любила. Може, у мене дійсно, як сказала стара, є шанс?
А якщо він є — треба діяти.
Я почала хутко збиратися.
І розгубилася: з чим і в чому мені збиратися до ТОГО двору?
Звичайне жіноче запитання здавалося не таким вже й простим.
