хіба це заважає любити?
— Добре, мабуть, я чогось не розумію, — зітхнула я. — Дозволь, я завтра сама познайомлюсь із твоїм другом ближче. Можна?
— Можна.
— А де він мешкає? Ти була в нього? — Про це я запитала з деяким острахом, боячись почути впевнену відповідь, адже в голові попри мою волю малювалися огидні і жахливі картини зваблення дитини в лігві самотнього збоченця.
Ніка назвала адресу — це був будинок за квартал від нашого — і додала:
— У нього на вікні стоїть порожня клітка — в ній жила канарка. Потім померла. А клітка досі стоїть…
Принаймні тепер я знала, де його шукати, куди викликати міліцію.
Але зараз ніяких підстав для того я не мала.
Що ж, почекаємо…
З’їдений похапцем бутерброд робив свою справу — мене почало хилити на сон, голос дівчинки долинав мов крізь вату, її фігурка розпливалася перед очима, тоншала, перетворювалась на дим. Натомість бачила обличчя Івана, потім — сповнені смутку очі Томочки, відсторонену посмішку Миросика, потім знову відчувала на своєму гарячому чолі дитячу руку: «Ти така гаряча. У тебе температура?…» Голоси…
Це голос мами: «Ти така гаряча…», ні: «Вип’єте зі мною?»…
ЙОГО голос: «Я знав, що ти коли-небудь прийдеш…»
Голоси бриніли у вухах, наповзаючи один на інший.
Я поринула з головою в море гарячої ртуті, кожна краплина якої відскакувала від пальців, перетворюючись на купу дрібних щільних кульок.
У кожній знущально посміхався відбиток мого викривленого обличчя.
Ніко! Хочеш, я розповім, що буде з тобою? Зовсім скоро, якщо я зараз не допоможу тобі? Не буде ніяких фей, метеликів і добрих гномів! Так що гартуйся вже зараз. Вже за пару років… дай-но пригадаю дату… ти лежатимеш на підлозі загальної спальні на дванадцять ліжок — побита і накрита мокрим простирадлом.
І нікому про це не розкажеш, адже розказати — це розписатися у власній слабкості, краще — по черзі вбити противників. Повільно і по черзі. Але тобі це не вдасться, адже тебе переведуть до іншого інтернату, потім — до школи. Інтернат — це фронт, де все зрозуміло одразу, школа — «мирне життя», в якому важко визначити своїх ворогів.
Ще?
Буде купа
Усе теперішнє — темне і миготить перед очима, як зіпсований екран телевізора. Щоденно ми намагаємось упорядкувати у своїй голові все, що відбувається, потрактувати так, як можемо і вміємо, так, як нас вчили, розікласти все по полицях. Але «по полицях» розкладається лише минуле і майбутнє. Минуле — тому, що в ньому вже все відомо. Його можна прикрасити так, як хочеться. Адже хто перевірить, чи так воно було насправді? Свідків немає…
Майбутнє розкладати приємніше, адже воно — з царини мрій, фантазій і перспектив. У ньому ти завжди на коні і завжди приймаєш вірні рішення. Байдуже, що ніколи їх не виконуєш. Адже майбутнє в певний час стає теперішнім — тим же хаосом і тією ж низкою запитань.
А як бути, коли минуле стає теперішнім, але все одно ти не можеш використати в ньому набутий досвід?
Аж доки станеш перед вибором: вбити цю маленьку дурепу і лишитися тут — з тим, на кого так давно чекала, — чи зникнути самій?
Іншого вибору немає — «Болівар не витримає двох»…
І це вже цілком зрозуміло: тобі дано один шанс на кілька днів.
І один вибір: має лишитися хтось один. Відчуєш це шкірою, хоч ніхто тебе про це не попереджав…
Що ж мені робити, Ніко?
Посадити тебе в те авто — 13 червня, — і «гуд бай», а самій перескочити через твоє дорослішання? Почати все — звідси? З тієї кімнати на вулиці Жовтневій, де лишилася моя душа.
Якщо я вирішу саме так, ніхто не заборонить мені розпорядитися своїм життям!
…Ніко, може, тобі краще померти?…
…Прокинулася від власного стогону.
Подушка мокра. Я плавилась в гарячому ліжку, мов свічка. У вікно світило сонце. Кімната була вибілена його немилосердними променями.
В очах стрибали «мушки» та інтеграли, голова важка, наче кавун.
Двері кімнати ледь чутно відчинилися.
Увійшла жінка-Весна.
Я з подивом побачила, що у неї в руках таця, на якій пляшка з оцтом, клаптик марлі, склянка води і тарілка з манною кашею. Що це таке?!
Хотіла підвестися, але сил не було навіть ворухнутися.
Жінка заспокійливо махнула рукою, мовляв, «лежіть, лежіть», і присіла на край ліжка. Намочила марлю в оцті і почала обтирати моє чоло і плечі. Одразу стало прохолодніше. Потім вона простягнула кілька пігулок і допомогла запити їх ковтком води.
— Ви нас налякали, — сказала вона. — Позавчора Віра сказала, що у вас жар. Ви кричали… Ми хотіли викликати «швидку», але, самі розумієте, треба документів…
Думка про «швидку» і документи одразу поставила мене на ноги, я нажахано замахала руками — ні, тільки не лікарня! Але приголомшило інше.
— Що значить «позавчора»?! — скрикнула я. — Яке сьогодні число?
— Десяте червня, — посміхнулася жінка. — Ви проспали майже півтори доби. До того ж у вас температура. Тепер вам треба поїсти.
Вона взяла тарілку і ложку. Невже збирається мене годувати?
Каша була трохи підгорілою…
Зовсім трохи. Але я добре пам’ятала цей запах — запах підгорілої каші.
Вона завжди забувала вчасно зняти її з вогню.
Я слухняно відкрила рота і…
І сльози покотилися по моїх щоках.
Вона злякалась, відсторонилась.
— Що з вами?
— Н-н-нічого, в-в-вибачте. Таке зі мною трапляється… — ледь змогла
