батьки були заможними. Мали маєток під Черніговом і давній родовий герб. На тій «срібній ложці» була викарбувана моя майбутня кар’єра успішного адвоката. Але ось шалена жага пізнання, яку я умовно називаю словом «літати», вкладаючи туди всі можливі сенси, притаманні цьому поняттю, не давала мені спокою, мов малярія.
Із заздрісною періодичністю, яка залежала чи то від місяця уповні, чи якихось інших внутрішніх і незрозумілих біоритмів, мене починало трусити, мов у лихоманці, від всього звичного і буденного, що оточувало мене. Запахи маринованих грибів і варення, побрязкування столових приборів, чемні розмови з додаванням іноземних слів, неспішний шурхіт коліс візка по бездоганно круглому дрібному гравію алеї, пухкання корків шампанського, усмішки панянок, мереживні носовички з вензелями, примірки карнавальних костюмів, розмови про освіту селян і майбутні зміни в суспільстві — все це фізично гнітило мене, ніби я був рибою, випущеною в болото. І я стрибав мов навіжений, намагаючись вхопити ротом хоча б ковток свіжого повітря.
Шалена жага жити захльостувала мене. Будь-яке коливання повітря, сторінка книги, новий запах, що линув з-за паркану, невибагливий мотивчик шарманки, віддалений наспів кочівників-циган, навіть споглядання ярмаркових картин кликали в путь.
Мені треба було самому пізнати всі стихії — море, ліс, гори і те, на що здатен, поки смерть не відібрала можливість рухатись. Чомусь вже в дитинстві мене душив страх близького кінця — і кожен день я проживав, як останній, з відчаєм констатуючи, що і цього дня лишився на місці…
Нарешті, ледве мені виповнилося сімнадцять, я таки втік з дому. Пішки дістався аж Камчатки, вступив до артілі, що мила золото. Не обтяжуватиму вас подробицями — вони гідні кількох томів! Але я ніде не залишався надовго — навчався одного і одразу брався до іншого. Якийсь час мене захопили мандри разом з циганським табором, потім потягло до моря, і кілька місяців я служив на рибальському човні в Балаклаві, ненадовго осів у Херсоні, де працював у фарбувальній майстерні, друкувався в місцевих «Відомостях», писав вірші, - і в залежності від заробітку міг жити і в найбіднішій хаті рибальського селища, і в готельному номері великих міст. Гроші йшли до мене, мов риби в нерестову пору, але ніколи не залежувались в кишенях.
Я був щасливчиком. У тому розумінні, що, зустрічаючись із людьми, приносив їм удачу. Чому так виходило — не знаю. Але після кожної зустрічі зі мною справи у людей йшли вгору. Це стосувалося будь-чого — у дрібному і великому, — від добрих уловів до отримання великих фрахтових замовлень. Тільки собі я не міг принести втіхи, адже згодом і цей світ став для мене замалим. Я дорослішав і починав розуміти, що мені не вистачає тих, з ким міг би розділити свої думки. Здебільшого люди хотіли грошей і не розуміли, як можна відмовитись від чистих простирадл і кар’єри в юриспруденції. Тим більше маючи вдачу і репутацію щасливчика!
Але попри це мене все одно не попускала «душевна малярія» і часом я відчував ту саму задуху, що і в себе в маєтку.
На якийсь час мені здалося, що вона може пройти завдяки вітру революції, котрий здіймався над просторами країни.
Схильний до романтики і авантюр, я вступив у партію соціалістів. Але не сприйняв руйнацію, котру несла ідея загальної рівності. Крізь решето того драного рядна, на яке поступово перетворювалась реальність, із усіх щілин полізло те, що доти перебувало на дні, - всі людські вади, а разом з ними — бідність, голод, руйнація на тлі пустослів’я про створення нового світу. Але я вже знав, що мені потрібно. Адже знайшов учителя. А разом із тим спосіб вгамувати мою душевну малярію. Я почав шукати не себе в світі, а світ у собі і людей того ж складу, що і я.
А все почалося з невеличкої брошури, датованої 23 роком. На обкладинці стояло дивне прізвище — Грін.
І тоді, і тепер я вважаю, що надзавдання кожного справжнього митця — довести читача до незручності від упізнавання себе в книзі, на полотні чи екрані. Чи бувало у вас таке відчуття, що читати якусь книжку стає нестерпно, незручно, ніби автор виставив на позір твою сутність без твоєї на те згоди? Більше того — не знаючи тебе особисто? Ось це і є диво. Попадання в «больову точку». Мистецтво знаходити її складніше за мистецтво голкотерапії: там всі точки означені, тут — колеш в темряву. Але коли влучаєш, це найбільше щастя. І… метод лікування також…
Таким лікуванням і виявилася для мене та невеличка брошурка з тим «іноземним» прізвищем.
Важко сказати, що я пережив, впізнаючи на кожній сторінці себе. Свої думки, своє сприйняття дійсності, свою лихоманку! Свою тугу по справжньому спілкуванню…
Посеред невігластва, словесної каламуті, голодних очей і брудних куфайок, запахів чобіт і обмоток цей дивний Грін майстрував свої палаци і човни, беззастережно не рахуючись із усіма цими реаліями.
Отже, це можливо?
Я зрозумів, що і сам давно живу в інших краях, що їх не варто шукати поза межами власної уяви, адже усе вже є в мені. А моя споконвічна «малярія» — це проникнення у внутрішній стан речей і стосунків, які не піддаються поясненню і не є зрозумілими для інших. Адже інші живуть лише
А я завжди хотів знайти гармонію між тим, що маю всередині, та всім зовнішнім, але не нав’язаним чи штучно побудованим, а з тим, що я назвав би ноосферою.
Одне слово, я почав пошуки того, з ким міг би поговорити на теми, що хвилювали мене. Тоді я працював коректором в харківській газеті. Це дало мені змогу дістати трохи відомостей про автора книги. Дізнався, що він живе в Криму. Почав писати листа. Досить дивного, який і послужив приводом для наклепу та арешту. Просидів пару років на казенних харчах, чому був навіть радий. Наприкінці досить дивного періоду, що називався «неп» — нова економічна політика, — мене несподівано випустили. Просто виставили за двері в’язниці в тому, в чому був, — протертих штанах і босоніж. Адже стало не до таких блазнів, як я.
Почалися інші часи. Згорталися синдикати, з промисловості витіснявся приватний капітал, почалася колективізація. Морок і відчай тривожно стелилися під ногами, мов дим, здіймаючись все вище і вище.
Я вирішив повернутися на малу батьківщину, з якої поїхав напередодні революції. Подітися було нікуди, писати — нікому. Адже, накинувшись на пресу, за якою скучив, дізнався, що письменник О. Грін вже помер…
Тоді я нічого не міг про нього знати, зовсім нічого. Мені просто було шкода, що так і не дійшов до нього.
Отже, роздобувши якісь чуні в знайомих і довідку, в якій домалював одну зайву літеру в своєму прізвищі, я вирушив туди, де на мене давно вже ніхто не чекав. За моїми плечима не було нічого, крім сумнівного життєвого досвіду і романтичних переконань про свободу особистості…
— Я вас затримую? — раптом запитав він.
Від несподіванки я здригнулась. Ніби з теплих хвиль його голосу випірнула під холодний душ. Я захитала головою і не змогла вимовити жодного слова.
Щось знайоме вчувалося мені в його голосі і розповіді — те, про що я давно забула.
Він кашлянув, дістав з кишені люльку і кілька хвилин ворожив із нею, набиваючи чорною смолянистою масою. Потім, випустивши в повітря кільце диму, безсило опустив руку з люлькою і продовжував говорити.
— Я дістався села, в якому колись стояв батьківський маєток. Звісно, над досить поруйнованою будівлею вже висів перекошений напис «Комбід» чи «Сільрада», точно не пам’ятаю. Це не мало значення.
Я намагався відганяти від себе ту реальність, а точніше ірреальність, в якій опинився. Цього мене навчив той невідомий мені Грін. І… одна дівчинка, про яку я чомусь завжди пам’ятав
