у своїх душевних пошуках.
Ну от, нарешті переходжу до того, що буде для вас більш цікавим. Але задля цього повернемось на десяток років назад — в той час, коли я, юний, блукав своїми угіддями, мов неприкаяний, розмірковуючи про марність життя, і мріяв про далекі незвідані світи.
Отже, тоді, пригадую, я сидів на березі нашого невеличкого ставка, дивився на високі щогли дерев, жував травинку і думав, що моє життя, мов цей ставок, — привабливий зовні і застійний зсередини.
Мені було шістнадцять, і я розмірковував, яким чином дістатися Африки, коли несподівано почув над собою голос:
— Вам погано?
Біля мене стояла дівчинка років десяти.
Розпатлані коси, стара свитка, трохи завелика біла сорочка, яка звисала зі смаглявого плеча, і намисто довкола худенької довгої шиї, зроблене з нанизаних на нитку червоних, трохи прив’ялих, ягід.
Звичайне сільське дівчисько. Але ця ягідна низка на шиї і колір очей — вони були сині без жодного домішку іншого відтінку! — робили її казковою лісовою істотою.
— Так, мені погано, — погодився я.
— Чому? — запитала вона, ступивши ближче.
Я і сам шукав відповіді на це запитання, хоча мені його ніхто не ставив, аби я міг сформулювати свої претензії вголос. Просте запитання дівчинки змусило мене замислитись.
Завжди важче відповісти на питання «чому», ніж на — «як»…
«Як» — це лише така чи інакша дія, вчинок. А от на запитання «чому» можна шукати відповідь все життя.
Тоді моє маленьке «чому» формулювалось досить просто:
— Тому що мені тісно… — сказав я, намагаючись пояснити свій стан.
— Тісно — тут чи в світі? — серйозно уточнила дівчинка, обдаючи мене своїми синіми вогнями.
Ох, як мене пересмикнуло від цього «в світі»! Адже я думав про те саме: чи скрізь мені буде так задушливо, чи варто лише ступити за паркан свого благополуччя, аби відчути велич відкритого простору, подих нового вітру і власну спроможність протистояти задушливій буденності.
— Ще не знаю, — чесно відповів я.
— Ну, то взнай! — посміхнулася вона.
— Як?
Моє маленьке «як» вирвалось назовні випадково, адже на нього моя відповідь була досить чітка. Лишалося тільки подолати страх. Але мені було цікаво, що скаже ця «лісова мавка».
— Дійди до того краю лісу, — сказала вона. — Він такий великий! Йти доведеться довго — день чи навіть два. А коли вийдеш з протилежного боку, одразу зрозумієш, чи хочеш йти далі, чи варто повернутися…
Який чудовий рецепт, подумав я. І який простий. Дійсно, треба хоча б випробувати себе, а не сидіти і нидіти біля цього ставка.
— А ще… — Вона глибоко замислилась і додала те, про що я почав думати лише згодом: — Якщо і в світі тобі буде тісно — можна уявити, що ти НЕ ТУТ!
— Тобто? — не зрозумів я.
Вона зітхнула і поглянула на мене, як на хворого або на дорослого телепня, котрий не розуміє простих речей.
— Ось, наприклад… — Вона ненадовго замислилась. — Коли я полощу білизну в ополонці, мені здається, що звідти до мене махають крилами морські ангели. Татова сорочка — найстарший Синій Ангел, вожак зграї, хустини і рушники теж мають свої імена. Всі вони — бранці води, а я мушу визволити їх з безодні. Коли я розвішую білизну — знаю, що янголи злетять… Розумієш?
Я не розумів, сприйнявши її туркотіння за звичайну дитячу маячню.
Потім, під час небезпек, хвороб, бідності і голоду, я багато разів уявляв це «НЕ ТУТ» — і все в житті ставало на свої місця.
Жити в собі — ось що мала на увазі дівчинка з синіми очима — і тоді ніколи не відчуєш тісняви!
Це був ще один простий і чудовий рецепт.
Але була в цій зустрічі і ще одна незбагненна річ. Можу здатися вам божевільним, але скажу: якимось дивом Бог послав мені, як сказали б зараз, — «негатив» або «виворітку» доленосної зустрічі Егля з Ассоль. Сподіваюсь, вам не треба пояснювати, хто це? От і добре…
Ця шалена думка прийшла мені в голову в одну з безсонних в’язничних ночей, коли уявляв, що лежу в каюті човна, що прямує до Пуерто-Ріко, і щасливо посміхався в стелю, наводячи жах на своїх співкамерників. Ось тоді і зрозумів, що означає її «не тут».
…Коли ми розпрощалися, я запитав, як її звуть, вона відповіла: Марія. І назвала прізвище одного з заможних хуторян.
Отже, вона не була лісовою істотою чи витвором хворої уяви. Цілком реальна дівчинка десяти років.
Я серйозно подякував їй за розмову і сказав, що негайно зроблю так, як вона радить, — піду на край лісу і зрозумію, чи зможу йти далі.
— Коли ти повернешся? — запитала вона.
— Коли навчуся жити так, як ти, — «не тут»! — пожартував я.
Вона кивнула і пішла.
Пішла в один бік лісу по стежці, що вела до її хутора, я — в інший…
…Він замовк. Здається, навіть дерево, що височіло над нами, затамувало подих. Я боялася, що він припинить розповідь, адже виглядав втомленим.
— Ви навчились? — запитала я, ледь стримуючи незрозумілу тривогу.
Про це можна було й не питати, але я хотіла, аби він швидше перервав паузу.
— Ви здогадливі… - посміхнувся він.
Я бачила, яке зусилля над собою зробив, аби знову заговорити.
— Колись про ті часи писатимуть книги і дослідження — і все стане на свої місця. Ви доживете до них. Світ здригнеться, і дороги назад не буде. Колись…
Але тоді ми мусили жити в
Словом, я зареєструвався в тому «Комбіді». Мешкав разом із багатьма іншими членами комуни в своїй колишній спальні. Спав разом з іншими — покотом на підлозі, втупившись очима в стелю з облупленою і обстріляною ліпниною. Безносі янголи і сліпі купідони не впізнавали мене. Здавалося, що я просто заблукав у часі і треба лише перетерпіти, перечекати, доки зійде туман, а разом з ним зникнуть ці всі «продзагони», «продрозверстки», «комбіди» та інша диявольщина, налаштована на руйнацію.
Одного разу мене послали на хутір — той самий, з якого була та дівчинка.
Марія…
Я знову побачив її.
Вона була вже доросла. Але я одразу упізнав її. І вона упізнала мене. Ми пішли одне одному назустріч так, ніби я щойно повернувся «з того краю лісу», а вона просто швидко виросла.
Ми продовжили перервану тоді розмову без жодних здивувань.
