продовжуючи розповідь.
— …якби не зустрів цю дівчинку — тут, тепер. Живу, веселу, здорову, з тими ж синіми очима і розпатланими косами. Такою, якою я побачив її уперше в свої шістнадцять на березі ставка. Вона сиділа на лаві у сусідньому дворі останньою в довгому ряду своїх ровесниць і лузала насіння. Я одразу упізнав її, адже подібність була вражаючою!
З того часу я почав навідуватися в той двір, сідав на лаву і спостерігав за нею. Це може здатися старечим маразмом, блюзнірством чи божевіллям, але вона дійсно була схожа на Марію.
У мене лишилася стара світлина, яку я знайшов у її хаті на хуторі вже після того, як вона спорожніла, і це був кращий доказ того, що я не помиляюсь. Вона зійшла до мене з тієї світлини, ніби заспокоюючи наприкінці життя.
Потім трапилось те, що остаточно переконало мене в тому, що безкінечність існує.
Якось дівчинка сама підійшла до мене і запитала:
— Вам погано?
І голос, і манера заглядати в самі очі, і коси, недбало перекинуті на спину, а головне — те саме запитання, повернули мене до того далекого дня біля ставка, до моїх шістнадцяти…
Власне, в дитячому запитанні не було нічого дивного. Я стара людина, а старим людям часто буває погано.
І все ж таки запитання пролунало саме так.
І я відповів так само, як тоді, адже ніколи не забував ту розмову:
— Так, мені погано…
— Чому?
Тепер я знав надто багато різних відповідей.
Але знову розгубився, обираючи якусь більш-менш зрозумілу для дівчинки дев’яти-десяти років.
А потім вирішив сказати те саме, що промовив тоді:
— Тому що мені тісно…
Вона простягнула руку, поклала її мені на груди — зліва, на серце — і просто запитала:
— Тут?…
Звісно, у старих людей завжди тісно на серці.
Певно, вона знала і про це.
Але в її жесті я почув: «Тісно тут — чи в світі?»
А потім сказала, що їй так само тісно, тому вона хоче знати, що є за межами її двору, вулиці і там, «де закінчується ріка».
…Тепер у мене є втіха — спостерігати за нею і оберігати її. Коли вона втікає з дому на той кінець міста чи стрибає з турніка донизу головою, коли виходить з дому розпатлана чи голодна — у мене стискається серце.
Я не знаю, скільки мені відпущено оберігати її. І тому хотів би навчити того, що вмів сам: не боятися жити! А якщо буде надто тяжко — навчитися жити «не тут»! А це означає — мріяти, вірити і… любити.
Він зітхнув і додав з лукавою посмішкою:
— Прошу пробачити мене за сентиментальність. Це все, що я хотів вам сказати. Адже, гадаю, ви хотіли більше дізнатися про мене, ніж про неї, чи не так?…
Частина друга
Я лежу у себе вдома.
З діагнозом «Зовсім здуріла». Його поставив Мирослав, щойно я переступила поріг квартири.
Цікаво, який би діагноз він дав собі, якби зробив такий стрибок, як я: від того гастроному, де він, дев’ятнадцятирічний, стояв у черзі за кавою, — до сьогодні, коли побачив на порозі ту саму «невідому» жінку, що вчила його зубрити тези давно померлого «генсека»!
А це ж для мене було просто «вчора»!!!
Побачивши Мирося таким, яким він був нині, я дійсно зареготала, як ненормальна, і кинулася до ванної, на ходу здираючи з себе брудні речі. Кілька разів він гукав до мене, чи все в порядку, погрожував негайно викликати Томочку (певно, для підтвердження свого діагнозу) і питав, що зі мною роблять в тому профілакторії — чи не застосовують електричний струм в голову?
Тепер, після ванної, я лежу в нашому поки що спільному ліжку, втупивши погляд в стелю. Заснути не можу. Просто лежу і дивлюсь, як по стелі повзуть тіні і скачуть кольорові коники. І думаю, думаю…
Ні, не про свої проблеми — до них я повернусь вчасно. На це у мене є в запасі майже два дні. Два дні до вистави, яку я пропустила багато років тому. І два дні на те, щоб тут зіграти свою найважливішу роль.
Я думала про інше.
Про те, як швидко у людей відбирає пам’ять.
Або — як швидко людина забуває погане.
В принципі і те, й інше — те саме.
Пам’ятаємо лише хороше. Ковбасу за «рупь двадцять», молоко в скляних пляшках за «двадцять дві», звісно, копійки… Суцільний спокій, зупинка посеред історії під назвою «застій».
Лише дві події коливалися на поверхні того спекотного літа — Олімпіада і смерть Висоцького.
В кого не питала — називають лише це.
І ціну на ковбасу…
Щоправда, деякі відхилення у спогадах громадян усе ж таки лишились.
Принаймні наш сусід — міцний старигань, що днює й ночує на лаві, пригадав ще одну урочисту подію — сто десяту річницю з дня народження Леніна, що якраз припала на той рік, і про грандіозний суботник на честь цього свята, в якому взяло участь 150 млн чоловік. І про три пляшки горілки, за які вони з «дружбанами» вивозили сміття за місто.
Мої, певно, в той час теж обкопували палісадник і білили стовбури дерев на чолі з тітонькою Ніною. Гомоніли «про хороше», пили горілку, закусюючи домашніми огірками і бутербродами в дерев’яній альтанці, співали, почувалися щасливими, вірили в краще…
А тим часом Сахаров уже сидів у засланні за критику вторгнення СРСР в Афганістан і виступи на захист «в’язнів сумління»:
«
Зараз розбуди якого-небудь красномовного можновладця посеред ночі, і він скаже ще краще, з тою різницею, що не буде вірити в жодне своє слово.
