запрошення посидіти в кав’ярні, хоча я сто разів натякнула, що «пригощаю». Він ніяково ховав ноги у старих кросівках під лаву, а на його щоках проступав нездоровий рум’янець, з рота пахло мандариновою шкоринкою, яку зазвичай жують, аби заглушити запах горілки. Повідомив, що закінчив льотне училище, встиг трохи попрацювати — зовсім трохи — і пішов обвал, з якого він так і не зміг виборсатись.
«Все, як у всіх». Двоє дітей. Дружина… Разом не живуть вже п’ятий рік. Батьки померли: мама від раку, батько пішов за нею рівно через рік.
— Ніби не жив… — похмуро додав він, коли ми прощались. — Тільки і згадок, що про наш двір. Там ми були щасливі. Пам’ятаєш, як сиділи на пожежних сходах і я сказав, що хочу з тобою одружитися? А як зустрічали перший сніг! Всім двором! Хіба зараз таке буває? Кожен за себе. З сусідами навіть не вітаюсь… Все набридло. Отако-о!
Я обняла його, поплескала по плечі і швидко пішла.
Якби…
Якби він знав, що йому випадково буде подароване життя, скористався б цим шансом?…
…Тимчасово перебуваю у Томочки.
Хотіла зняти кватиру, але цим треба займатися, а часу на оглядини помешкань немає — я прийняла пропозицію Олега і тепер шалено готуюсь до запуску програми.
Олежик задоволений, допомагає всім, чим може, облаштовує новий павільйон для зйомок і страшенно радіє, що я вилікувалась. Вбачає в цьому свою заслугу. Я, звісно, роблю вигляд, що так воно і є…
Я готуюсь до нової робити і переїзду. Хоча Томочка мене не квапить. Навпаки, хоче, щоб я залишилась в її охайному помешканні «на скільки треба, хоч назавжди». І поглядає винуватими очима. Вона завжди відчувала відповідальність за іншого.
А мені смішно. Я нічого у неї не питаю, але і так видно — вона світиться, хоча при мені намагається насунути на обличчя «маску скорботи». Таке вже виховання… А дарма!
Я теж свічусь. І цілком поділяю її емоції. Мені лишився тиждень до офіційного розлучення, їй, дасть Бог, стільки ж до бажаного заміжжя. Цього разу вона не пропустить свій шанс, і я її всіляко в цьому підтримую. Вона погарнішала, очевидно, порожнеча в її душі швидко заростає. Я теж виглядаю непогано. Адже і я повертаюсь до себе. Мені більше не сниться вежа — я дійшла до неї і зруйнувала. Мене більше нічого не стримує!
Це ні з чим не зрівнянне відчуття. Ніби довгі роки прожив в іншій країні, а тепер відкриваєш для себе рідну землю. Майже в прямому сенсі!
Впритул бачу кожну травинку і кожну краплю на ній. Кожен ковток повітря переповнює мене радістю і спокоєм. Скрізь я чую музику. Навіть якщо вона лунає з щільно припасованих до чиїхось вух навушників або за стінами багатоповерхівки. Ніхто її не чує — а я чую! Адже я чула її завжди. Тільки забула про це.
Десятки років я стрімко віддалялася від себе — від тієї Ніки, для якої було краще померти, ніж ворушити плавцями в теплій і каламутній воді, ковтати наживку і жиріти в тихій заводі.
Краще стати під холодний душ і змусити себе прокинутись.
Виявляється, якщо з усієї сили розчахнути двері, про які говорила Аделіна Паулівна, в напрямку «на себе», вони можуть здорово дати тобі по лобі.
Непогана терапія: поволі отямлюєшся і бачиш, що шлях за цими дверима не уривається. Не може урватися!
Певно, з цього я і почну свою першу програму. Мусимо тимчасово відступити, отримати «по лобі», щоб побачити перспективу.
І себе в ній — чи не зажиріли? І піти далі.
…На вулиці — дощ. Перший дощ після спеки. Мерехтить в повітрі, такий дрібний, без крапель, наче небесний садівник вирішив поприскати землю з пульверизатора.
Весь цей не такий вже й довгий час, доки вирішувала нагальні і тимчасові справи, не полишала думати про найголовніше…
Іван Олександрович Вільде, вулиця Жовтнева, 7.
«Любов з фантомами: міф чи реальність?» Таки знайшла цю свою давню вирізку з газетьонки, в якій перебивалася з хліба на воду багато років тому.
Ніколи не знаєш, чим озветься випадково сказане слово. В’їлась в цю статтю очима, мов домогосподарка, для якої і писала ті небилиці. Звісно, не знайшла там нічого корисного для себе. Крім кількох заключних рядків: «Можна прожити все життя і жодного разу не зіткнутися з дивом. Можна зіткнутися — і пройти повз нього з пучком редиски в сумці і думками про ціну на ковбасу. А можна просто піти назустріч…»
Але це написане так, між іншим і — для інших. Я вагалась: якою може бути ця зустріч? Тобто я маю «кинутися на шию» (а мене, до речі сказати, жодної хвилини не полишала ця думка!) людині, яка цього не чекає.
Отже, розпочати все заново? Навіщо?
І ще одне турбувало мене. Те саме: чи не нафантазувала я собі ось цю «любов з фантомами»?…
Раптом згадала, що у мене є остаточний тест на перевірку своєї ненормальності, на яку так промовисто натякав Мирось, коли ми подавали заяву на розлучення. Цей «тест» — мій лист.
Ось про що я забула! Лист, який писала тим ранком і який засунула за рамку фотокартки. Якщо він існує…
Але як має виглядати мій візит? Знову представлятися набридливою журналісткою і вигадувати, за чим прийшла цього разу? Чи не занадто?
Пригадала, він сказав, що чекатиме на мене. Здається, так? А чи можливо скористатися цим запрошенням?
Наприклад, сказати, що випадково проходила повз і вирішила заскочити «на вогник». Знову опинитися в кімнаті з круглим столом і зеленою лампою.
Розповісти все, як є. І про наше побачення в «лазівці».
Він, звісно, не повірить. Тоді попросити його власноруч розкрутити рамку фотокартки. Просто попросити це зробити — без жодних пояснень. Він дістане лист, почне читати…
І я…
І я згорю від сорому!
А якщо того листа там не буде?
Тепер все видавалося набагато складнішим. Таким, як і має бути.
«Чай-кава-капучино», «квитки в кіно»? Логічний розвиток подій. Стосунки?
Тоді чи не краще залишити все, як є?
Тисячі сумнівів терзали мене. І все ж таки вирішила «прогулятися». Ніщо не завадить мені круто розвернутися і піти, тримаючи в душі спогади про ту справжню і єдину зустріч.
Нехай буде так…
…Отже, на вулиці перший дощ за все літо — химерна срібляста сіть коливається у повітрі.
Вона надягає блакитну сукню.
