— От бандюки! Сволота!
До неї приєднався і «хор хлопчиків» — Нахал Нахалич, Ваня-«встань-з- диваня» і ще з десяток цікавих:
— В міліцію треба заявити!
— Та хто ж їх тепер знайде?!
— Треба зняти відтиски пальців з молотка!
— Руки таким рубати треба, а не пальці знімати!
— Краще одразу — голову!
— Дивіться — ось цим гаком прорубали!
— А чий це молоток?!
З під’їзду вже вибігали схвильовані Ярикові батьки.
Дядько Микола на ходу підсмикував сині спортивні штани, тітка Ірина — у фартусі, з руками, обсипаними борошном (певно, готувала млинці в дорогу).
Натовп розступився перед ними, як хвилі моря, відкриваючи їхньому зору страшну картину злочину — нещасне скособочене авто діставало черевом землі.
Тітонька Іра хитнулась і сплеснула руками. Її підхопили, почали дмухати в обличчя, хтось крикнув: «Води! Води!» Дядько Микола тричі оббіг своє дітище, присідаючи біля кожного колеса.
— Тату, ми поїдемо? — стрибав біля нього Ярик.
— З пічки на лаву! — відрубав Микола. — Тут роботи на пару місяців — на чотири колеса заробити — не жарт!
Сусіди знову загомоніли, кожен давав свої поради, хтось кинувся за дільничним.
— Бачте, що робиться? — штовхнула мене в бік тітка Ніна. — Певно, у вас в Прибалтиці такого не буває… Така біда людям, така гриза…
Я кивнула і сховала руку за спину, адже саме зараз помітила на ній недочищену масляну пляму.
Шукала очима Ніку і нарешті помітила її — вона стояла далі від всіх, і її очі було наповнено сльозами розпачу.
Вона теж помітила мене і посміхнулась крізь сльози.
Підійшла.
— Ми збиралися їхати на дачу… — тихо сказала вона.
— Я знаю.
Тітонька Іра припала до даху авто, мов до кришки труни, і ридала, приговорюючи, що це авто — єдине, що у них було цінного, кляла злочинців, а заразом і міліцію, і власне життя, в якому «пашиш, пашиш, а потім якісь виродки зводять все на пси!», і таке інше.
— Годі! — прикрикнув дядько Микола, взяв Ярика за руку, дружину — під лікоть і повів усіх додому.
Так вони втрьох і зникли в темряві. Невтішні. Ображені. Обурені. Ошукані. Вибиті з колії.
Якби…
Якби ж знали, що сьогодні мають святкувати свій День Народження…
Я посміхнулась і зітхнула з полегшенням, поглянула на Ніку. Вона ще ковтала сльози і виглядала розгубленою.
— Ніко, — сказала я, — хочеш, підемо до річки?
Відверто кажучи, спершу я хотіла повести її в кав’ярню, пригостити морозивом і лимонадом, але вчасно згадала, що не маю тутешніх грошей.
Ніка з подивом глянула на мене:
— А ти можеш?
Дійсно, подумала я, чи зможу вийти за межі двору? Але якщо вона буде зі мною, то, мабуть, вона мене і виведе.
— Спробую, — сказала я. — Сьогодні у мене вихідний. І взагалі — останній день мого відрядження. Маю на те повне право.
Очі дівчинки радісно зблиснули.
— Добре! — стрепенулася вона. — Тільки я збігаю за Тедді!
Я навіть рота не встигла розкрити, як вона опинилась біля під’їзду. Я ледь наздогнала її.
— Не треба!!!
Закричала так, що аж затих і завмер натовп біля машини, в наш бік повернулися голови, запала тиша. Я побачила купу здивованих, а потім і підозрілих поглядів. Крадькома кинула погляд на свою футболку: на ній залишилась свіжа руда пляма — мабуть, я випадково чиркнула рукою…
Зараз хтось першим вкаже на мене пальцем — і я пропала. Тим більше що мої долоні ще пахнуть машинною олією. Я приязно кивнула всім сусідам і, намагаючись поводитись якомога спокійніше, присіла біля дівчинки:
— Н-н-ніко, д-д-дорога, візьмемо Т-тедді наступного разу, д-добре?
Від хвилювання я знову не могла нормально вимовити жодного слова.
— Добре, — просто погодилась вона і взяла мене за руку.
І ми пішли з двору.
Я і дівчинка з цього будинку.
Спиною відчувала, що сусіди дивляться нам услід. Щойно ми скриємось із поля їхнього зору, як вони — хтось перший з них — висловить свою підозру, яка зараз лише витає в повітрі на рівні химерної здогадки.
На межі лазівки мені закортіло обернутися. Я знала, що назад Ніка повернеться сама, що я вже ніколи не побачу цього подвір’я — ані завтра, ані післязавтра. Тепер дівчинка була моїм провідником, з яким я востаннє вийду за ці межі.
Я міцніше стисла її руку, і ми благополучно оминули дерево.
Вийшли на шосе, за яким була річка. І пришвидшили кроки. Потім побігли — хто швидше?! Обганяючи мене, Ніка засміялась…
Я мимоволі поглянула на годинник — була десята ранку.
Тедді лишився вдома.
Цей свідок був німим від народження…
…Ми лежали в траві на березі річки і, заплющивши очі, ловили обличчям сонце. Я поставила запитання, яке досі не давало мені спокою:
— Ніко, навіщо ти хотіла неодмінно взяти Тедді?
— Не знаю, — сказала вона. — Просто так…
Я посміхнулась: от звідки виросли ноги в моєї інтуїції. Додому її гнала тривога, якої вона не могла пояснити. У матері ніколи не було таких передчуттів.
Дивна дівчинка. Що я маю зараз зробити? Адже головне зроблено: я, мов курка, відволікла курчатко від небезпеки. Що ж іще? Нині я лише трохи продовжила її дитинство, в якому не буде смерті друга і зради батька, не буде хвороби і того затьмарення, котре оселилося в дитячій уяві привидом «чорного чоловіка».
— Ніко, сьогодні я поїду, — сказала я, — далеко і надовго. Швидше за все — назавжди.
— Це обов’язково? — запитала вона.
— Це необхідно.
— Ми більше не побачимось?
— А нам і не треба бачитись. Просто будемо знати, що ми, я і ти — є. Ти це
