риба.
Не може вимовити ані слова…
…Я-я-я… прокинулась від власного голосу.
Він жив сам по собі і намагався вирватись із гортані чи то стогоном, чи то словом. Від цього стогону і прокинулась. Серце калатало. Я глянула на годинник — третя година. Завжди не можу визначитись щодо часу — чи настає ранок, чи все ще триває ніч. Зараз мені краще було думати, що — ранок.
У квартирі тихо. Мирослав спав в іншій кімнаті. Я почала тихо збиратися: джинси, футболка…
Обережно пробралась до ванної — там в нижньому ящику шафи зберігалися інструменти. Я давно не заглядала туди і боялася, що не знайду там потрібного. Але все, що шукала, виявилось на місці — досить великий і важкий молоток і купа різних цвяхів. Але цвяхи були тоненькими. Натомість під руку потрапив якийсь грубий гак — загнутий літерою «г» і з досить гострим кінчиком. Не пам’ятаю, навіщо він був нам потрібен, мабуть, його лишили будівельники, коли робили ремонт. Я покрутила гак в руці і вирішила, що це те, що потрібно. Гак і молоток загорнула в рушник і поклала в полотняну сумку.
Все це робила тихо, в темряві. О пів на четверту вийшла з будинку.
Ранок видався прохолодним. Я вийшла на шосе. Вирішила йти пішки.
До п’ятої мала дійти до місця — раніше не треба.
Сумка з молотком відтягувала плече…
Місто було порожнім, в сірому мареві неба поволі танули останні зорі.
На початку шостої я дісталася околиці, але втоми не відчувала, була зібрана і зосереджена, як ніколи. Всі думки відступили. Боялася, як завжди, лише одного — чи зможу перейти лазівку.
Проминула новобудови.
Побачила дерево.
Перехрестилась і зробила крок вперед.
Біль і запаморочення зустріла з радістю: межу перейдено.
Зо п’ять хвилин приходила до тями.
Дворик знову відкрився перед моїм зором. Порожній, порослий деревами, з острівцем палісадника, старою гойдалкою і «грибком». Я втислась у стовбур дерева, оглядаючи дислокацію.
Сині «Жигулі» стояли під під’їздом. Цвірінькнула перша пташка, нагадуючи, що на роздуми немає часу — ще півгодини і засвітяться перші вікна, у двір заїде молочний візок, а той єдиний «цвіріньк» перетвориться на суцільний пташиний гамір.
Я витягла інструменти і, оглядаючись, побігла до авто. Присіла в його тіні. Перечекала хвилину — чи нікого немає? - і встромила гак в шину, обмотавши його рушником.
Тепер треба було вдарити по ньому якомога сильніше. Чи вийде? Шина здавалася залізобетонною. Вдарила. Нічого!
Вдарила ще, прокрутила гак — і почула, як з діри почало виходити повітря. З одним колесом було покінчено. Але замінити одне колесо — не проблема. Тому приступила до трьох інших. Наступні удари були влучнішими. Мені здалося, що авто «дихає» так голосно, що перебудить увесь будинок.
Молоток і гак я кинула біля нього. Так, як це роблять наймані вбивці — лишають зброю біля бездиханного тіла, з тією різницею, що це «тіло» дихало досить інтенсивно і навіть посвистувало, виганяючи з себе залишки повітря.
Добре, що немає сигналізації, як на нинішніх іномарках! Авто поволі осідало.
Чудово! Чотири зіпсовані колеса — це не жарт.
Відповзати від машини довелося ледь не навколішки.
Ранок вже вступив у свої права. Сонце лоскотало крони дерев, у яких все голосніше лунав пташиний хор.
Тепер треба було потурбуватися про наступне — зробити так, щоб мене тут не помітили. Зі мною не було жодної старої речі, яка б вивела мене до певного часу з цієї пастки. Отже, варто десь заховатися, перечекати до дев’ятої — до того часу, коли подвір’я оживе, привести себе в порядок (адже я добряче забруднилась, виконуючи свою чорну справу) і увійти у двір в потрібну хвилину так, ніби нічого не трапилось. Якщо бодай хтось помітить мене тут зараз — я пропала!
Сховатися в під’їзді? Сісти під «грибком»? Стати під деревом? Залізти під кущі бузку в палісаднику? Все це не здавалося мені надійним — помітять.
Вийти за межі і назавжди зникнути? Не підходить. Я точно знала, що сьогоднішній день — останній, а справу зроблено лише наполовину. Куди подітись? Куди?
Стоп! А «халабуда»? Як я могла забути про неї?
За будинком ми з Яриком побудували «халабуду» — таке собі шатро на чотирьох палицях, вкрите старими ковдрами і сухою травою! Як я могла про неї забути?! Хоча що тут дивного, якщо не пам’ятала головнішого? Очевидно, дитяча пам’ять, захищаючись, витерла з якихось мозкових звивин все, що не вкладалось в мої тодішні поняття. Звідки ж в ній могла лишитися згадка про «халабуду»?
Події цієї ночі повертали мене в потрібне русло.
Ховаючись під стіною будинку, я пробралася на задній двір і одразу побачила сховище. Пірнула в нього, мов лисиця в нору.
Ретельно відтерла руки. Дістала люстерко — ніс і щоки теж були замурзаними, але у мене купа часу виправити це неподобство.
Піді мною м’яко прогинався товстий шар сухої трави, я скрутилась калачиком і несподівано відчула, як на мене сходить сон. Млосний, розслаблений сон. Він входив у кожну клітину разом із ароматом трави.
Так, мабуть, почуває себе ще не народжене курчатко за стінками ще теплого яйця. Курчатко, котре не знає, які тоненькі і нетривкі ці стінки. Варто лише стукнути по них лезом ножа, і… зашквариш на сковорідці.
Тепер я розумію, чому не відчувала затишку навіть у власному ліжку з шовковими простирадлами, — певно, назавжди запам’ятала це відчуття спокою і захищеності саме тут, на трав’яній підлозі.
З вулиці долинали ледь чутні звуки, ставали все голоснішими.
Час від часу я поглядала на годинник, забороняючи собі засинати.
Нарешті «час Х» настав. Я це одразу зрозуміла, почувши крик тітоньки Ніни.
Чудово уявила, як на тому кінці двору, стоячи перед понівеченим автомобілем, задравши голову, вона кличе батьків Ярика:
— Ми-и-и-и-ко-о-о-ло-о-о!!!
Визирнула назовні — нікого. Можна виходити. Швиденько випірнула зі свого затишку, обтрусилася, пригладила волосся і легкою ходою вийшла на подвір’я.
Перше, що помітила, — Ярика і Ніку на пожежних сходах, вони навперейми спускалися вниз на крик тітоньки Ніни.
А вона стояла перед перекошеними «Жигулями» і репетувала на все подвір’я:
