всьому модному. А Миколка — просто смішний, завжди любив возитися з ними, наче малий, допомагав будувати халабуду за будинком.
На весіллі вона бачила, як Марта трохи поплакала. Певно, згадала Миколку, а потім — танцювала з усіма. Навіть з дядьком «Петром-барахлом», навіть з дядьком Ванею-«встань-з- диваня» і з Нахал Нахаличем теж. Увесь двір було всіяно цукерками і монетками — ледь до вечора позбирали. Весело було…
Коли виросту, думає Ніка, ніколи не забуду цей двір! Стану багатою, всім купуватиму цукерки — до старості. Варитиму велику каструлю борщу і виноситиму на той дерев’яний стіл, накриватиму його білим обрусом, як в кіно. Ми сидітимемо за тим столом і співатимемо пісень. І Богдан Ігорович буде з нами.
А Миколка повернеться з армії і одружиться зі Свєткою. Поки він служить, вона підросте, буде не така товста і конопата. Адже вона сама зізналась, що закохана.
— Щось вони довго… — каже вона, киваючи на Ярикові вікна.
— Ага, — каже Ярик.
…Нарешті на подвір’я виходять Ярикові батьки — дядько Микола та тітонька Іра.
Тітонька Іра несе кошик з продуктами, дядько Микола весело помахує в повітрі ключами від «Жигулів».
Вони з Яриком навперейми спускаються з пожежних сходів — хто швидше добіжить до машини?!
— Ну, банда, готові? — весело каже дядько Микола і відчиняє дверцята. — Залізай!!!
Вони стрибають на заднє сидіння — кожному дістається по вікну, сперечатися не доводиться!
Тітонька Іра сідає наперед.
Микола Іванович повертає ключ, авто здригається, і вони одночасно здригаються від радості — ура, поїхали!
— Стійте. Стійте! Стійте!!! — раптом кричить вона.
— Що трапилось? — кажуть всі водночас.
— Тедді! — пояснює вона. — Я забула взяти Тедді! А я йому обіцяла!
Ярик презирливо гмикає.
— Який ще Тедді? — питає тітонька Іра.
— Це її ведмідь, — пояснює Ярик і докірливо зиркає на неї, мовляв, дівчисько воно і є дівчисько.
Але їй байдуже — нехай спочатку навчиться так стрибати з турніка, як вона! А Тедді вона не залишить на цілих два дні!
— Ну, біжи. Тільки швидше! Чекати не будемо — потяг відходить за розкладом! — жартує дядько Микола.
Вона вискакує з машини, біжить до під’їзду.
Долає перший поверх, стрибаючи на правій нозі, другий — на лівій, на третій злітає на обох, перестрибуючи по дві сходинки.
Відхекується. Тихо встромляє ключ у шпарину: тітка Зоя любить довго спати — це вона знає. Колись почула, як та каже батькам: «Якщо мене розбудити зранку, стаю мов звір — покусати можу!» З неї досить і того, що тітка Зоя щипається.
Нечутно прокрадається коридором до своєї кімнати. І завмирає від несподіваного жаху: з кімнати, де спить тітонька Зоя, долинають приглушені крики. Взагалі звук йде моторошний, незрозумілий. Схожий на пташиний клекіт.
Зоя вмирає?
Вона розчахує двері.
І бачить щось жахливе: Зоя накинулась на батька і, навалившися на нього — безпомічно розпластаного на ліжку, — душить його! Вона зовсім гола, і довге руде розпатлане волосся, мов полум’я, стрибає по її круглій білій спині…
Вона кидається на цю ненависну білу спину, кусає, дряпає її.
Відчуває, як руки з довгими пазурами намагаються скинути її.
Зоя вскакує, і вона осипається з її гладкого тіла, мов тирса. Підводиться і знову кидається кусатись!
— Ох ти, мерзото! — кричить Зоя і киває батькові: — Вгамуй її, бо я за себе не ручаюсь!!! Це ж треба таке!
Крізь сльози вона бачить червоне батькове обличчя.
Він ще живий, тільки дуже червоний — навіть пурпуровий, ніби перестиглий помідор. Але — живий!
Він зіскакує, замотується Зойчиним халатом.
А потім…
Потім відриває її від Зойки. І замість вдячності і захисту вона відчуває його страх, ворожість, огиду, мов він бореться зі змією. Він з усієї сили жбурляє її в протилежний бік. Вона кулею відлітає просто до стіни. Дзвінко цокається головою. Їй навіть здається, що голова розколюється, мов яйце, і все, що знаходиться всередині, - стікає по стіні.
В голові дзвонять дзвони.
Дзвін вібрує у всьому тілі.
З носа тече струмок крові. Вперше вона бачить кров так близько. Вона така дивно-яскрава, мов калиновий сік. І така ж рідка. Не така, як в кіно, де кров схожа на мед чи чорнила…
Батько присідає поруч, щосили тормосить її за плечі. Що більше тормосить, то більше лунають дзвони. А крізь них долинає голос:
— Скажеш матері — приб’ю!
Тітка Зоя височіть над ними, загорнута в простирадло, мов статуя чи примара.
— А може, все на краще… — каже вона.
— Стули пельку, — каже батько.
Вона не хоче їх чути.
Голосніше вмикає дзвони. Вони рятують її від цих голосів.
Виривається.
Вона так міцно виривається з його рук, що з носа ще більше б’є червоний струмок. Б’є і потрапляє прямо до рота — солоний і гарячий.
Вона ковтає і спльовує його. І мчить до дверей, на сходи.
Мчить повз заведені «Жигулі», повз здивовані обличчя Ярика і його батьків за склом, повз усе це свято, котре вмить стає для неї чужим.
Мчить до арки — аби лише швидше зникнути з їхнього горизонту, від їхніх розпитів. Про це нікому не можна говорити! Нікому. Тепер ці дзвони бринітимуть в її голові завжди!
Мчить крізь дворики, ковтаючи горлом кров, — здається, вона тече всередині, по самому горлу, як вода. Вона дивиться на вікна, шукає одне — з порожньою кліткою…
Влітає на потрібний поверх, розчахує двері, знаючи, що вони завжди відчинені. На порозі над нею змахують крила чорного плаща — вона падає в них.
Чорні крила огортають її, здіймають високо в повітря. Вона гойдається в них, мов у гамаку — серед листя і зірок — там, в іншому житті.
— Що з тобою? Що трапилось? Що???
Вона вдивляється в обличчя.
Їй страшно. Вмить світ перевертається і стає ворожим, чужим. Якби бути кішкою — забилася б зараз під ліжко.
— Я-я-я-я-я… — каже вона, а потім просто хапає повітря ротом, мов
