У разі, якщо диктатори і демократи будуть домовлятися про перемир’я, існуючі загрози вимагають однозначного визначення поняття. Адже далеко не кожен, проголошуючи «мир», справді прагне миру на засадах свободи і справедливості. Покора жорстоким гнобителям та пасивна поступливість безжальним диктаторам, на чиїй совісті звіряча розправа з сотнями тисяч людей, аж ніяк не є справжнім миром. Гітлер також часто виголошував мирні гасла, під якими мав на увазі підкорення його волі. Часто мир, запропонований диктатором, закінчується в’язницею або могилою.
Існують й інші загрози. Керуючись найкращими намірами, сторони іноді заплутуються в самому переговорному процесі та його цілях. Тоді «на допомогу» приходять демократи й іноземні дипломати, які єдиним неправильним кроком можуть надати диктатурі внутрішньої і міжнародної легітимності, проти чого вони самі ж виступали раніше, посилаючись на незаконне захоплення влади, порушення прав людини та інші порушення. А диктаторам легітимізація конче необхідна, адже вона забезпечить беззастережне панування в майбутньому, тому прихильники мирного врегулювання такий засіб досягнення своїх цілей повинні виключити.
Підстави для надії
Як зазначалося, лідери опозиції можуть почуватися вимушеними піти на переговори з огляду на безнадійність демократичної боротьби. Проте відчуття власного безсилля можна позбутися. Диктаторські режими не вічні, і народ, який живе за умов диктатури, не повинен залишатися слабким, диктаторам не можна потурати у збереженні необмеженої влади. Колись давно ще Арістотель зазначав: «…[О]лігархія і тиранія тривають менше, ніж будь-який інший устрій… [Д]е б це не було, тиранія не довговічна». Сучасні диктаторські режими також вразливі і можуть бути знищені, якщо навмисне цілити у їхні слабкі місця (у четвертому розділі ми їх розглянемо детальніше)[4].
Останнім часом історія засвідчила вразливість диктаторських режимів і показала, що вони можуть бути зруйновані у порівняно короткі терміни. Так, Польщі знадобилося десять років — 1980–1990 рр. — для повалення комуністичної диктатури, а у Східній Німеччині та Чехословаччині 1989 року все відбулося за один тиждень. У Ель-Сальвадорі і Ґватемалі 1944 року боротьба проти жорстоких військових диктаторів тривала приблизно по два тижні. Військовий режим шаха в Ірані було повалено за декілька місяців.
Диктатура Маркоса на Філіппінах 1986 року капітулювала за кілька тижнів під натиском народу: уряд Сполучених Штатів швидко відвернувся від Маркоса, коли могутність опозиції стала очевидною. Спроба державного перевороту в Радянському Союзі у серпні 1991 за лічені дні зазнала поразки завдяки політичному спротиву, після чого багато колишніх республік протягом днів, тижнів чи місяців проголосили свою незалежність.
Отже, традиційні переконання в тому, що силові методи діють швидше, а ненасильницькі засоби вимагають багато часу, як бачимо, необґрунтовані. І хоча в конкретній ситуації чи суспільстві на зміни й справді потребно багато часу, іноді реальна боротьба проти диктатури відносно швидко провадиться ненасильницьким шляхом.
Переговори — це не єдина альтернатива вічному вибору між знищенням, з одного боку, та капітуляцією, з іншого. Приклади, наведені вище, свідчать, що для тих, хто прагне водночас і миру і свободи, існує інший вихід: політичний спротив.
Розділ третій
ЗВІДКИ БЕРЕТЬСЯ СИЛА
Побудова суспільства із ознаками і миру, і свободи — це непросте завдання. Воно вимагає неабияких стратегічних здібностей, організації і планування. Та все ж без сили обійтися неможливо. Демократам нема чого й сподіватися на повалення диктатури і завоювання політичних свобод, якщо вони самі не здатні ефективно використовувати свою силу.
Але яку саме силу може реально мобілізувати демократична опозиція, яка була б достатньою для знищення диктатури та підпорядкованої їй широкої мережі силових структур? Відповідь треба шукати в розумінні сутності політичної сили, яку часто ігнорують. Це не так вже й складно, а деякі засадничі істини й зовсім прості.
Байка про «мавпячого короля»
Цікаве тлумачення політичної сили надав у своїй байці китайський мудрець ХІV століття Лао Цзи[5].
У феодальній країні Чу жив старий чоловік, який тримав у себе на службі мавп. Жителі Чу називали його «цзу гонг», що означає «мавпячий король». Щоранку старий збирав мавп на своєму подвір’ї і наказував вожакові вести інших у гори, де вони збирали плоди з дерев та кущів. Існувало правило, згідно з яким кожна мавпа повинна була віддавати старому десятину свого надбання. Тих, які порушували це правило, жорстоко карали. Мавпи страждали, однак не наважувалися чинити опір.
Одного дня мале мавпеня запитало інших мавп: «Це старий чоловік вирощує усі ті кущі та дерева?» Йому відповіли, що ні, дерева і кущі ростуть самі по собі. Тоді мавпеня здивувалось: «А хіба ми не можемо збирати плоди без його дозволу?» Мавпи сказали: «Так, можемо». «То чому ж ми всі повинні залежати від нього? — не вгавало мавпеня. — Чому ми всі маємо йому прислуговувати?» Не встигло воно закінчити, як інші мавпи наче прозріли чи прокинулися зі сну. Тієї ж ночі, дочекавшись, коли старий засне, вони рознесли на друзки всі клітки, у яких їх тримували, зруйнували частокіл. Прихопивши з собою усі запаси старого, вони подалися до лісу і більше ніколи не повернулися. А старий пізніше помер від голоду.
Ю Ліцзи застерігає: «Деякі можновладці управляють своїм народом за допомогою хитрощів, а не справедливих принципів. Хіба своєю недалекоглядністю не нагадують вони «мавпячого короля»? Як тільки люди прозріють, хитрощі на них уже не діятимуть».
Основні джерела політичної сили
Суть проста — диктатори залежать від людей, якими правлять, без них вони не зможуть зберегти владу. А живлять політичну силу такі джерела:
•
•
•
•
•
•
