— жив - ність, сам хлів, за кожне дерево в садку, кожен кущик ягід. Люди підпільно годували качок і курей, щоб продати і отримати хоч якусь копійчину для сплати податку, бо ж на трудодні платили мізер, та й то тільки житом. Тих же, хто не платив, саджали.
Тієї осені в Загорянах під сокиру пішли цілі садки. Вирішила й Соломія — тепер уже не ланкова, бо ж брат у тюрмі — вирубати якщо не весь, то половину саду. Лишить зо дві яблуні, вишню, аби були малим яблучка та вишеньки, ще кущ калини за хатою. А решта. І так у борг до Вірчиного свекра залізла, Марійці б черевички якісь купити на весну, бо ж ніжки, слава Богу, ростуть. Ні, не платитиме такого великого податку, як торік, хай він вигорить ясним вогнем.
Взяла Соломія сокиру, вийшла в садок. Шкода, звісно, рубати. І цю яблуньку, ще зовсім молоду, і он ту сливку, що сама садила. І цюю грушку. Та замахнулася, вдарила сокирою раз, вдруге. Дерево, зрештою, повалилося, али перед тим, як здалося Соломії, застогнало. А мо’, й заплакало, оно краплі-сльози течуть корою.
— Простіте, рідненькі, — прошептала Соломія.
Згадала, як батько лякав узимку старі дерева, котрі не родили, погрожував, що зрубає. А вона не лякає, не замахується, а справді рубає. Життє вкорочує. А що робити?
Вдарила раз, другий по яблуні, коли чує — хтось гукає. Гля, а з вулиці підходить дєдько Іван, колишній сільрадівський голова, тепер — бригадир.
— Доброго дня. Чого вам? — Соломія. — На роботу тре’ кудись іти?
— Яка там робота, коли таке горе, — каже бригадир. — Таке ото горе.
— Горе? Яке горе? Хтось умер?
— Хтось? Я тобі дам, хтось! — гнівно каже бригадир. — Ти що, не чула? Товариш Сталін, наш великий руководітєль і вождь, умер. По радіві передавали. Той-во, трахтур ци як там, ну де плакати тре’, об’явили.
— Я ж ни знала, — знічено відказала Соломія.
— Вона ни знала! А тре’ було знати. Товариш Сталін умер, а вона взялася садок рубати, врєдітєльством займатися, понімаєш. Що, на Сибєр захотіла? Ци у Воркуту за братиком своїм?
— Дєдьку Іване. Господи. Якби знала.
Сокира з Соломіїної руки, як була, на ногу — бух. Зойкнула. Добре хоч обухом, а не гостряком, а то б чобіт наскрізь.
«Точно ж, одправлять на Сибєр, — Соломії стає млосно. — А як же Марусенька?..»
Тим часом бригадир пальцем киває.
— Йди-но сюди.
І як Соломія підходить неслухняними ватяними ногами до тину, бригадир каже тихо так, нахилившись до неї:
— Нащо рубаєш, дурна? Може, тепер щось зміниться, може, й податки теї одмінять.
РОЗДІЛ ХІ НОГИ, ВИМИТІ В ДНІПРІ
1
Через чотири з гаком роки (гак у сім із чимось місяців) від того дня, коли Соломія дізналася од бригадира, що помер Сталін, а, отже, не треба рубати оподаткованих дерев, осіннім днем тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року її викликали до колгоспної контори. Посильна Ганя, постаріла і вже нарешті заміжня, сказала, що Мико Федорич наказували, аби явилася строчно. Строчно то й строчно, Соломії не звикати. Мико Федорич — так Ганя скоротила назвисько теперішнього голови колгоспу. Він був у Загоря- нах уже четвертим. Басюту пішли невдовзі по смерті Сталіна. Точніше, змусила піти жінка. Ще точніше, дві жінки. Перша приїхала в Загоряни, коли чоловік переобладнав і обставив хату. Законна дружина голови виявилася доволі невродливою, та, як сказала Вірка, губатою та цицькатою. Вірка ж і підсунула Прохоровичу велику, добре замурзану свиню. Вона прийшла до Алев- тини, як звали головиху, й сказала, що повинна перед нею повинитися. Бо ж мала любовні справи з її чоловіком. Та знаєте, з таким чоловіком мусово мати діло, як же не мати, як він такий спокусник, з нього так і пре, ну, самі, розумієте, що. Вірка потім сказала Соломії, що хтось же мусив цьому гадові помститися. А ще вона повідомила ошелешеній головисі, що таких, як вона, в селі багато, й вони навіть вдячні пані-товаришці Алевтині Дмитрівні, що мовби на якийсь час позичила їм такого гапетитного чоловіка. Звісно, по такій звістці й такій бесіді мусив виникнути скандал. Дурна баба Басютиха навіть у райком поїхала. На диво, сам Басюта не став відпиратися. Написав заяву і, як казали, зник у невідомому напрямку. Хоч подейкували, що зважаючи на його зв’язки, обмежилися доганою за аморальну поведінку, навіть з партії не виключили. Соломії його не було шкода, хоч перед тим, як зникнути з села, він таки зайшов до неї. Вперше зайшов пішки. І викликавши надвір, сказав, що розуміє — нема йому на що сподіватися, та був би неймовірно щасливим, якби вони поїхали звідси удвох.
Не знала Соломія — плакати їй ци сміятися. Прогнати, плюнути у вічі ци ж пошкодувати й зрозуміти?
Тильки й мовила:
— їдьте собі, Михайле Прохоровичу. Бог вам суддя.
Він зітхнув, потупцяв на місці, тоді сказав:
— Розумію. Звиняйте. Мо’, де зустрінемося.
І пішов, уже не молодий, хоч і не старий, товстенький чоловік, котрий, дихаючи, сопів, як ковальський міх. Котрий багато чого міг у ліжку, а в Соломіїній душі посіяв глибоко затамовану ненависть, яка тепер стала розлітатися вусібіч, як насіння осоружного кок- сагизу.
Після Басюти з сусіднього району прислали на голову Василя Миколайовича Кравця, котрий у серцях загорєнців лишив добрі згадки. Був третій голова спокійним, розсудливим, не кричав, за жінками не ганявся, виписував і ліс, і міг закрити очі, коли якесь дерево-друге самовільно зрубували. Тож загорєнці шкодували, коли через три роки його перевели у ліпший колгосп під Бугом.
Наприкінці першого року головування відмінив вирощування кок-сагизу. Не росте на поліському ґрунті,
