— Коби ж то, — Соломія.
— Ти ж тако хтіла, доню, аби таку боцюник приніс, — сказала баба. — Ну, а то що сама. Оно яко виходить з теми чоловіками.
Що баба мала сказати — незрозуміло. Язик її повертався тєж- ко, так само й дихала. Скоро Соломія збиратися почала. А дорогою, як на те, колишню свою свекруху стрітила. Цього разу ничого ни сказала, на привітаннє тико щось буркнула, зате у спину почула Соломія, що «скоро за тими байстрюками й вулицею ни мона буде пройти». Знала, що ни добре сприйняла Марія звістку про те, що колишня невістка живота носить, нарікала: синові, чоловікові законному, дитя подарувати не спромоглася, а тут, бач, од чужого, заїжджого, як сучка шмитка, сім’я підхопила та понесла. А найбільше чогось неї образило, що назвали дитину Марією, і не одному казала, що навмисне спаскудили неїне ім’я, аби, мовляв, їй досадити. То була неправда, яка пекла Соломії груди. І зара, стрівши Павлову матір, ледь стримала сльози. Добре, що Явдоха, сусідка, колежанка по ланці, навстріч йшла, постояли, поговорили, трохи відвела душу. Али ж донька й укутана була, старалась, аби ні вітринки ни залетіло, і спала вже на той момент, а бач — як на те пішло. Певно, вроки од теї Маньки, сказала мама Соломія. Мо’, й так, тико од того ни легше.
На другий день після тих відвідин донька раптом закашляла, а через день — уже й лобик горить. Соломія ладна вбити себе, що до дєдини потелющилася, що з Явдохою довго балакала. Ну, ще до дядини Гапки сусідка забігала, казала, трохи простужена. Фер- шала з медпункту покликали, то сказав старий мудрий Антін, котрого в силі їхньому дохтуром величали, що швидше за все інфекція, а мо’, й грип. І де той гриб видерся, бідкається Соломія, од кого, і знов сибе кляне.
Під вечір четвертого дня стало геть погано. Фельшер подзвонив у район, обіцяли вранці лікаря прислати. А ні, то самі везіте в район. Вночі ж Марієчка дихала так, що, здавалося, груденята геть розірве, плакала, а потім і плакати перестала, тільки час од часу хапала ротиком повітря. Соломія ни знала, що робити. Страх, що донька може не дожити до ранку, охопив неї. Вона заплакала, а потім закричала. Рідні заспокоювали, та в їхніх очах бачила тоже розпач.
— Соломко, як Бог дасть, — спробувала було сказати Соломія- старша.
Та Соломія вперше глянула на матір з ненавистю, мовби та була винна в біді.
— Мамо, що ви-те кажете таке! Я ни переживу, як з нею щось станеться.
Сіла, обхопивши голову руками.
Що робити? Ще раз бігти по фельшера? Так нічого ліпшого за ліки, які вже дав, у нього нима. З району, казали, дорогу замело.
Враз думка майнула в Соломіїній голові. З району. Можуть послухатися, як голова позвонить. Ну, чимось та приїхати. Та щось же треба робити! Не сиди сиднем, наказала собі. Зірвалася з лавки, ноги — у валянки, кожушок — на плечі, хустку на голову вже на бігу.
— Куди ти, Соломко, я сам до фершала збігаю, — почула братові слова.
— Я ни до фершала, — кинула.
На дворі вітер шугнув у лице, забив дух, жбурнув у вічі цілий оберемок снігу. На вулиці було ще гірше, сніговиця-хуртовиця геть збивала з ніг. Соломія раз було впала в замет, та піднялася, пошкандибала далі. Йшла, одверталася од вітру, передихала трохи й уперто місила заметену вулицю далі. У валянки набилося снігу, та вона на те не звертала. Мусила дійти. Йшла на той куток села, де жив тепер, ще й досі сам, голова колгоспу. Зірвало хустку з голови, понесло, та вона не спинилася, йшла далі.
Коли нарешті дісталася, передихнула, пригадала Басютині слова, що прийде ще неїна коза до воза. Прийшла та ще й такої ворохобної нічної пори.
Довго стукала у двері, у вікно, вже й подумала було, що голова, певно ж, у якоїсь вдовички ци й чужої молодички ночує. Стукнула ще раз з усієї сили, ледь вікна не висадила, і тоді почула з глибини хати заспаний голос:
— Хто там? Якого ще хріна носить такої пори? Війна чи що?
Голова постав на порозі розпатланий, в одній спідній сорочці.
— Соломія! Оце так сюрприз!
— Вибачєйте, Михайле Прохоровичу, — Соломія важко сапала. — Тико на вас одна надія. З донькою у мене, Марусею, зувсім погано. Ледь жива. Ни знаю, ци й доживе до ранку.
— Так треба було «скору» визивати.
— Звонили Антон Платонович, кажуть, машина десь у другому силі застрягла, уранці приїдуть.
— То що я можу зробити? — Голова хитався у дверях, як привид.
«Мабуть, випив добряче вчора», — подумала Соломія.
— Ви ж маєте вплив. Може, з райкому яка машина.
— З якого райкому? Та ти знаєш, яка дорога з Головна до За- горян ваших такої погоди? Тут бетеер 52 не пройде. Певно, ж геть усе замело.
— Ну. Ну, може, з міста б приїхали? Тут же шосейка.
— З Любомля? То ж тепер інший район. Хто поїде та ще й за такої погоди?
Соломія, у голові якої стукали десяток, а мо’, й сотня молоточків, теж захиталася, а тоді з свеї непокритої, продуваної вітром голови дістала те, що згадала:
— У вас же друзі скрізь, кажуть. У вас же брат у тій енкаведе.
— Друзі, кажеш? Брат.
Голова хитнувся й простяг до Соломії руки. Вона почула важкий запах перегару.
— А ти хочеш стати моєю подругою? Знаю, не хочеш. Якби стала. Завтра. Може, й подзвонив би кудись. То що, згода- угода? Даси, як позвоню?
