Відповіла собі: «Бо Маруся попросила. А мине так захотіли
назвати тато. Господи, що ж робити, як же Віталик?»
Писала. Писала і рвала написане. Потім попросила написати Марусю. Жахнулася, коли прочитала написане старшою донькою: «Тая сука, яку називав, братику, Солею, вискочила заміж за якогось старого грузина. Як будеш переживати, то будеш дурним. Вона не варта твого мізинця, і ти ще стрінеш у сто разів ліпшу дівчину. Плюнь і розітри. Казали мені, що хлопці через таких хвойд в армії і страждають, і намагаються щось собі зробити. Помни, що в тебе є мама Соломія і тато Гордій. Є брати й сестри. І є в тебе я, твоя сестра Маруся, хоч і не рідна, але яка тибе крепко любить. Ждемо твого дембеля і ще погуляємо на твему весіллі. Як не послухаєшся і втнеш яку дурницю, то сильно обіжуся. До свіданія. Твоя сестра Маруся».
— Може, не треба так? — Тільки й сказала Соломія, прочитавши написане донькою.
— А як тре’?
— Ни знаю. Али ж. Може, Соломія направду полюбила того грузина.
— Ну? А Віталик? — спитала Маруся. — Не даси послати, все рівно напишу так само.
— Що ж, посилай.
Соломія ж написала Соломійці, що дочка вже доросла, їй вирішувати свою долю, проте могла б і з батьками порадитися. Ві- таликові написала, що в житті всяко складається, що вона жде його з армії, всі його ждуть — не діждуться.
Десь через місяць Маруся показала письмо од Віталика. Він писав, що вельми вдячний за підтримку, а от тієї зрадниці забути не може, не так неї самої, як зраду підступної, й коли дембель- неться, то все одно знайде неї і вб’є.
— Що робити, мамо? — спитала Маруся.
Якби ж то Соломія знала. Якби ж то знала.
Мала надію, що все перегорить, пом’якшиться, якщо не забудеться.
їй було шкода, невимовно шкода Віталика. І шкода, страшенно шкода дочку — Соломку-вредницю, Соломійку дурну, Со- лечку її найріднішу.
4
Спочатку отримали телеграму: «Дарагая мама Саломея и папа Гордей поздравляем у вас внучка Тамара целуем Реваз Соля». А потім вони й побачили внучку, теж чорнявеньку, схожу на обох батьків одразу. Реваз був смаглявим, ще ліпшим, ніж на фотографії, де вони втрьох тримали на руках внучку. Високий, сильний. Правда, навіть старший на вигляд за свої тридцять вісім. Привезли багаті дарунки — аж із Грузії «волгою» приїхали — всій родині й одягу, і перснів та дивних тарілок вистачило. Соломія і раділа, не могла першою свею внучкою намилуватися. Та тривожно на серці було. З’їдала та тривога серце й душу. Надворі стояв початок травня, цвіли садки, а то значило, що от-от мав вертатися з війська Віталик.
На третій день гостювання сказала про те Соломійці. То й що, відповіла дочка. І тоді Соломія мусила сказати про те, що написав Віталик, що їм би ліпше не стрічатися.
— Покарання буде справедливим, — зіронізувала Соля. — Достойним Шекспіра. Ох, Віталик.
Та побачила Соломія — сум в доньчиних очах. Ледь пробивається, не одразу й уздриш.
А через день ще спитала, чого ж таким ім’ям внучку назвали? Вроді у грузин нема такого. То, виходить, українським.
— Якраз у грузин є Тамари, — відказала Соломійка. — Навіть цариця Тамара була. Коханців у безодню кидала. З кручі такої скидала.
— Нащо ж вона так?
— Може, щоб нікому не розказували. Тільки наша Тамарочка названа так на честь іншої Тамари.
— Сестри? Нє, сестри ж його якось по-інакшому, казав.
— От-от.
— То, може, бабця ци дід?
— На честь першої своєї жіночки назвав.
— Так вона ж хіба ни вмерла?
— Жива-живісінька. Од Реваза до іншого пішла, а тепер і від того. От і назвав на честь неї.
— А ти як же?
— У них жінка повинна слухатися чоловіка. Та ще й такого гарячого й ревнивого, як Реваз.
— Ой, доцю.
Тривога Соломина росла. Затьмарювала весну, обривала цвіт. Хоч і бачила, як ходить коло жінки свеї той Реваз, як ніжно у вічі зазирає. Ще через два дні вони поїхали. Поїхали. Поїхали. Поїхали. Як заведена твердила Соломія те слово. Поїхали? Куди? їй здавалося, що то вона сама кудись 'їде, а Соломійка, її Соломійка з Ревазом лишилися, дожидаються, мусять дождатися Віталика. Дочекатися, щоб убив їх обох? Нє. Вона аж охнула, коли прийшла та думка — щоб забрати Соломійку.
Ту Соломійку, котра сказала на прощаннє, за якусь годину до від’їзду:
— Мамо, я не знаю, що то було. Засліплення чи щось інше. Ми вдвох як засліпилися. Весна, море. Ой, мамо, що ж мені робити?
Що робити — Соломія не знала. Не знала, видно, й донька. А неїн чоловік?
Реваз, із яким зіткнеться, коли нестиме їм десяток яєць (на дорогу, хоч що вони робитимуть з ними в
