дорозі?):
— Саломея Антоновна, ви настоящій жєнщіна, настоящій мама, я ето сразу понял. Простітє, што пахітіл у вас доч.
Через півроку він примчиться через пів-Грузії, мало не пів- Росії, всю Україну. Сам. І скаже:
— Как мнє попросіть у вас прощєнія? Как?
— Навіщо? — спитає Соломія.
— Навіщо — ето што? — перепитає він.
Соломія не знала, як по-руськи те слово?
— Навіщо? — Він мало не застогнав. — Нє знаю, што такоє... Возможно, ви спрашиваєте — зачем? Ви понімаєте? Нєт? Я хочу вернуться к Тамар. Но понімаєте, я нє могу етого зде- лать, пока.
— Скажіть, хай Соломійка вернеться додому.
— А моя доч? Она же єйо не отдаст.
Дивна думка прийшла до Соломії — вона сильніша за всіх чоловіків, з якими зводила доля. Вона народжена для того, щоб їм допомагати. Допомагати шукати самих себе. Якщо вони цього хочуть.
Вона довго дивилася услід білій машині, котра від’їжджала їхньою вулицею, потім повернула на іншу. Зникла. Розтала в осінньому багрянці. Наче й не було, як і не було високого, вродливого, смаглявого, збентеженого чоловіка, яким захопилася було її донька, також Соломія, третя Соломія в їхній родині.
5
Спочатку було письмо, якого принесла поштарка. Точніше, пош- тарчина дочка, що розносила часом письма й газети. З якимось трохи острахом, а ще з дивною надією (так-так, надією, що світилася в очах) вручила Соломії ненаського конверта.
— Тута вам, видать, з-за границі.
— З-за границі?
— Ну да, бачите, не по-нашому написано. Здається, з Канади.
— З Канади?
— Ага. Ото й адрес по-англійськи. Точно, Канада, Вінніпег. Ага, по-їхньому, спершу ім’я й фамілія. Дайте, прочитаю. Троць... Троцюк Тарас.
— Тарас. Господи Боже мій.
Поліна з Соломіїних рук (несла якраз дрова до хати, щоб грубку розпалити) одне за одним на землю повалилися. Одне по пальцях як боляче вдарило. Та не од того замерехтіло в Соломіїних очах, голова закрутилася, у скронях загупало. Тарас?! Живий?
— Вам погано, тьотю Соломко?
— Нє-нє. Зажди, зараз присяду. Оно там-о, на лавці.
— То хтось із рідних? — допитується дівча.
— Брат у мене був Тарас. Стильки літ не було звісток.
«Чого був? — думає Соломія. — Живий же, раз письмо прислав».
Сідає на лавку. Бере, розриває конверта з ненашими буквами. З малюнком, на якім височенний будинок.
— Прочитаєш зара. Ти по-їхньому знаєш?
— Ага, — каже поштарчина донька Оля.
Та читати не треба. На білім довгім листку паперу — наші букви.
— То самі прочитаєте, — Оля. — Бо мені ще розносити пошту.
— Прочитаю.
— А вам не погано?
— Вже нє. То так щось, голова закрутилася.
— То я піду.
Дівчина йде. Трохи заспокоївшись, Соломія береться читати:
«Доброго дня, Соломіє! Певно, вже здивувалися, отримавши цього листа. Не дивуйся. Я, твій брат Тарас, живий і здоровий, чого й тобі бажаю, як у нашому сели писали. А я пишу саме тобі тому, що інтуїція мені підказує — ти теж жива. Сподіваюся, й ти здорова. І Василь, хоч він і старший на пару літ за тебе. Добре було б, якби були живі-здорові наші батьки, мама Соломія й тато Антон. Тоді з усіма побачився б, бо вже тепер маю надію, що таки побачу й рідну землю, і вас. Бо ж у вас тепер перебудова, на Горбачова вашого і тут всі моляться, й на Україні там бурхливі події, про які й мріяти раніше не доводилося. Вибачте, що не писав, не подавав звістки. Не хотів завдавати прикрощів й клопотів і вам, і собі. Як зустрінемося — поясню й розповім детальніше. Поки що ж скажу, що в сорок другім році я потрапив на тодішнім Ка- лінінським фронті, куди нас перекинули з Далекого Сходу, в полон. Був поранений і контужений. Та вижив. Далі були всілякі перипетії, пригоди приємні й не дуже, пошуки й помилки, а після війни я опинився спочатку в Західній Німеччині, а потім у Канаді. Тут, помандрувавши трохи, й осів, спочатку в містечку Осі- дертаун, а потім перебрався до Вінніпега. Трудитися довелося тяжко, заробляючи на прожиття, та мене виручало те, що мав нахил до будівельної справи, а тут якраз почався будівельний бум. Нині маю і невелику будівельну фірму, і крамницю будматеріалів, тож живу непогано. Точніше — живемо. Я тут зустрів свою долю, женився. Звати дружину Дженні, маємо двоє синів і дочку, вже й трійко внуків. Гадаю, колись ви їх побачите. Ось поки що і все. Міцно цілую, Дженні передає привіт. Синів наших звати Говард і Роберт, дочку Вірджинія, внуків Гордон,
