Вона сама не вірила у те, що казала, та все ж казала. Мусила казати. Раз у неї задумка народилась, то, хоть би що, сповнити мусить. І вона сказала, що хоче видати внучку заміж. Що є такий чоловік, тоже нещасний. Мо’, й нещасніший за неї, бо в неї постраждало тіло, не сперечайся, тіло твоє постраждало, а душу ти сама в комору, у погріб тіла зачинила, тико я знаю, що душа твоя плаче і проситься, аби її випустили на сонечко Боже по- глєнути.
— Бабусю, я ненавиджу чоловіків, — сказала Віталія.
— Всіх?
— Усіх. До одного.
Настя приступила до неї і звеліла:
— Роздягайся.
— Що?
— Те, що чуєш, — твердо сказала бабуся. — Хочу на твоє тіло глєнути, яке ти в тюрму засадила. Думаю, воно в тибе вельми гарне. Думаю, ти часом на нього дивишся.
— Я його ненавиджу, — сказала з притиском внучка.
— За що? За те, що хтось колись позбиткувався? Али ж воно гіршим не стало. І бруд той давно одмився. А хлопець, за якого сватаю, вельми добрий, тико хорий. Мусиш його вилікувати. І од болєзні душевної, і од туги за життєм, яке було в тего чоловіка. А вилікуєш, то й сама виздоровієш.
— Я не. хочу.
Внучка те прошептала. Настя взяла її за руку. Гарячу-гарячу. Повернула внучку до себе і заглянула їй в очі.
— Ти ж не хочеш, щоби я тибе зачарувала? У дерево сухе перетворила.
— Ви таки відьма, бабуню, — прошептала внучка.
Настя Луциха вернулася додому, в Загорєни, з внучкою. Дорога була далекою. Тільки раз їх підвіз якийсь добросердний чоловік на возі. За ту дорогу Настя нарозказувалася, наговорилася. І про родину розказала — маму і батька своїх, бабусю та діда, про своє незвичне сватання і життя. А тоді й про Степана почала говорити. Віталія, що спершу проклинала свою згоду піти невідомо куди, поступово й собі почала вставляти слово за слово. Ночували вони в добрих людей при монастирі і в Настиних родичів. Чим далі йшла Віталія — у неї поступово зникав чомусь страх.
«Будь що буде», — вирішила вона.
Здригалася, правда, як уявляла себе поруч з чужим чоловічиськом. На ліжкові. А що він з нею робитиме? Невже, як ті прокляті кати?
«Ні, ні», — подумки шептала дівчина, а ноги самі несли за бабусею.
Так вони дісталися до села. Віталія вдивлялась у сільські хати, більшість із яких була вкрита соломою.
— Бабусю, ви мене не покинете? — раптом спитала вона.
— Чом я тебе мала кидати? — відказала Настя. — Сьоннє ото повечеряємо, добре виспишся, а там і до Стипана підемо. А хоч, я єго до нас приведу?
— А якщо він мені не сподобається?
— Силувати не буду, — сказала Настя. — Господи, дівонько, люде в нас як люде. Давненько тобі була пора у бабуні побувати.
Насправді весь той похід Луциха заради Соломії-старшої задумала. Хоч теперка розуміла, що й заради внучки.
На другий день Віталія хрипко прошелестіла, що хай вже той чоловік приходить. І Луциха привела Степана. Сказала, що ліки має для нього. Степан спершу одказав, що нє, хай-но, потому, оно на дворі роботи багацько, завтра на поле копати бульбу, а він як робить, то не так болить.
— Ходімо, — вперто наполягала Настя. — Тамика для тебе й знахурка є, ліпша за мене.
«Знахаркою» виявилася молода, не вельми гарна, али й непогана дівчина.
— Онучка моя, — сказала правду Настя. — Я вас лишу на трохи, то тут собі побесідуйте. А мо’, й полічитеся.
— Бабуню. — спробувала кволо заперечити Віталія.
У селі потому розповідали, як було далі. Бо народу рота не зашиєш.
Казали, що лишивши їх удвох, тая Луциха наслала те, чого колись від покійної бабусі своєї навчилася, вроки, око повелітель- не, що людину змушує робити, що тая відьма схоче. Вона ж звеліла спочатку роздягтися своїй внучці, а потім Степанові. А тоді взяла їхню одежу і вийшла з хати.
. Двоє в хаті прокидалися поступово.
Віталія закричала.
— Чого ти кричиш, Соломіє? — спитав Степан, зводячись на ноги.
— Я не Соломія, — сказала Віталія.
— Я знаю.
Невідомо, хто першим у селі розпустив чутку про те, що відьма Настя зоставила двох — дівку й хлопця — голими в хаті.
