Зникли нитки, особливо кольорові, а то для Соломійки було особливо прикро, бо ж вона якраз до вишивання пристрастила- ся — бабця вчила — і вже сама вишила мамі й татові сорочки, збиралася й собі та. Та майбутньому чоловікові. А ще почала вишивати великого розкішного рушника, такого, щоб од бильця до бильця ліжка діставав.
Крамар Гершко, якому веліли закривати «часную лавочку», ходив тепер селом сам не свій, правда, дещо сховане загорєнцям — то тико вам, чоловіче добрий, сей крам — пропонував з-під поли, оглядаючись навіть у хаті. При тому хвалив у повен голос товариша Сталіна, Йоську Саривонича, котрий дбає про всенький люд, од малого до великого. Очі при тім у Гершка ци то сміялися, ци плакали невидимими сльозами — не розбереш, що в того жида в оці сидить, та й на який досвіток ото кукурікає.
З Головна, яке тепер було районним містечком, Тарас вернувся з бомажкою-повєсткою. Прочитав — такого-то числа, «через неделю» явитися «на сборный пункт военкомата для прохождения действительной военной службы».
— Що ж то буде, синку? — Соломія-старша заойкала та захмарилася .
— Ну чо буде, те й буде, одслужу, як ото хлопци у польськім війську служили, а я в червоному, тико й по всьому.
— А ни дай-бо, война, — мати вже й сльозу пустила — жінка, звісно.
— Та яка там війна! З фіном оно замирилися, а з німаками повна дружба.
Соломійка відчула — веселість в брата удавана. Йти до війська йому було у п’ятницю, у четвер мали вечірку зобрати з родичів на проводини, а в середу під вечір Тарасик сказав:
— Давай-но, сестричко, трохи пройдемося на прощаннє.
Соломійка зирнула на брата — збентежений і начеб виструн-
чений якийсь чи що. Ніби його вже під ружо поставили.
— Ходімо, братику.
Вони спустилися городом до ковбані й струмка, що обтікав невеличкого горбика, а далі в річку Мережку впадав. Вздовж струмка було густо насипано листя з дерев, що росли з правого берега.
«Куди ж він мене веде?» — подумала Соломійка.
Тарас наче почув її думку й сказав, що вийдуть на он ту вулицю альбо коло гірки посидять.
— Тоді давай до гірки, — сказала Соломійка.
А як сіли рядком, Соломійка раптом почула — жаль, що вона його сестра. А то би до війська проводжала, як дівчина.
Тарас того вечора багато чого згадав з їхнього спільного дитинства — ігрища, суперечки, а найбільше все добре, що було між ними. Раптом Соломійка збагнула — прощається, бо має передчуття, що не вернеться. Щемкий жаль охопив її душу. Як його заспокоїти?
Вона взяла Тараса за руку. Відчула, як ледь-ледь тремтять його пальці.
— А знаєш, я насправді великий боягуз, — сказав Тарас.
— Ти не.
— Мовчи, — сказав брат. — Мовчи. За одно я радий — мама типер стали гиншими, як буле. Так ни тривожаться, як раніш.
— Правда.
Обоє знали чого. Вже знали. Бо доросли. Ну, хай Соломійка менша. Таж на розум бистра. Знали, що мама любила одного, а вийшла за другого. Тилько тоді Соломійка не знала про свою долю.
А час покотився стрімко. Що він так ото котиться, не котиться, а біжить, вони потім зрозуміли. Тарас із війська прислав письмо, аж через місяць, уже й тривожитися почали, а він повідомляв, що живий-здоровий, чого й вам жилаю (так і написав, ни по-нашому), довго не писав, бо й їхали довго, через всю Расєю, аж до китайської граници. Ті два слова закреслені були. Али ж Соломійці вельми цікаво було, де ж то братик служить. То вона й так і сяк вертіла, і до гасової лямпи, яка ти- перка в них була, підносила, аж поки на сонци не здогадалася потримати. А тоді пальчиком потерла, нігтиком пошкрябала — воно й проступило. Бо, видно, олівцем закреслювали, а Тарас чорнилом писав. Аж засміялася Соломійка од свеї здогадливосте. Вона хитра. А Тарасик писав, що тут морози великі, тико чудно — ні деревця кругом, степ один, то так мєсность називається.
На братові каракулі дивилася, й відлягало од серця. Далеко од границі, од німця, котрий тепер за Бугом стояв, а отець Андроній покійний казали, що до Бугу од їхнього села верстов зо двадцять. За зиму й весну п’ять письом ще прислав брат. Одпису- вала Соломійка і дєкувала батюшці, котрий тепер у ліпшім світі був, що її грамоти підучив, з Біблії цільні, бувало, сторінки велів переписувати. Бач, згодилося, бо з тої переписі, на яку спершу сердилася, а не послухатися не посміла, і сміялася, було. Типерка думала, що даремно зі школи пуйшла, бо за пару днів після тої оказії з очима і пан Казимеж приходив, питав — у чім справа, а Соломійка крадькома язика йому показала з-за маминої спини. Вперлася — не піду, хоч пан Казимеж казав, що до науки вона здатна, нахил має, шкода таку ученицю втрачати. Соломійка вперлася — не хочу і все, батько й мати не вельми й наполягали, а Соломійка через пару днів зновика виплакалась, та й по всьому.
Весною Василько на шахти завербувався, признався Соломій- ці — чув, звідтам, з тех шахт до армії не беруть. Соломійка не хотіла з братом розлучатися, та все ж шахта була ліпш, ніж армія. А виявилось — не ліпш, бо навесні брат вернувся геть з побитою рукою, добре хоч, казав, що ліва. Балка впала, як креплєніє робели, сказав. Соломійка ті покалічені пальці гладила і дмухала на них, дивилася на брата винувато.
Тої весни йшов Соломійці шістнадцятий рік, вже й на вечорниці ходила, а з вечорниць удвох і проводжали — по праву руку Петрик-Петрусь, а по ліву — Павлик-Павлусь. На другий вечір місцями мінялися. Так тривало й коли війна почалася. Бо що війна — дні три погуркотіло на заході, а більше на півдні, десь коло Любовня, в село німци прийшли у четвер, як два неповних роки тому більшовиків, стрічали їх з к’ятами. А як було не стрічати, коли семеро сімей вже на Сибір вивезли, двоє у Луцькій, а четверо в Ковельській тюрмі, коли вже війна почалася, постріляли. Ну, поставили старостою Семена Бартоха (чогось сам згодився, хоч і не багатий був) та й далі на схід посунули.
