— Що тепер буде, Васильку? — спитала Соломійка, як з того збориська верталися.
— А що буде? Воне більшовиків битимуть, а нам Вкраїну тре’ зводити, хату свою вкраїнську.
Вперше у братових очах побачила Соломійка якусь дивну затятість. Наче нагострена коса проти сонця, погляд зблиснув.
Восени сорок другого року в неділю перед Покровою, коли вже бульби покопали, надумали дівчата з їхнього Млинища, кутка загорєнського, на ярмарок вибратися. Отако гуртом, як на вечорницях збиралися. Мона було й батьків попросити, тільки гуртом дівоцьким хотілося. Так і крам вибирати ліпше, і рада- порада поруч. Настя Троцьова батька намовила, щоб поїхав та їхню кумпанію взєв, а ще Герасима Панського (бо в панів колись за їздового чи то кучера служив), тому пообіцяли блєшчину самограю та добру закуску. То на двох возах і вирушили раненько до Любомля, або, як у їхньому селі казали, Любовня ци й просто Міста. Війна війною, то десь там далеко, а раз ярмарок є, та прослухали, що з других міст люде поз’їжджаються, то й мона якій намисто, а якій і спідничину ци кохтину на свєто прикупити. Бо ж багато хто мав родичів у сусідському силі, де на Покрову празник храмовий, а то гостина, що в обновці годиться заявитися до родичів. Ну, а там уже й до Дмитра, коли у них празник, рукою подати.
Соломійка і Руфинка були наймолодшими серед того дівоцького базарникового гурту, али, вважай, і найвродливіши- ми. Віднедавна стали помічати на собі ревниві погляди дівоцькі, бо ж могли відбити жаданих наречених. Ну, щодо Соломійки, то все ясно. Павлусь і Петрусь нікому її не оддадуть. Дорогою ж тепер з Соломійки кпили — хі-хі та ха-ха — кого ж ти вибереш? Як одного, то другий, диви, уб’є, а як другого, то той усеньке життє мучитися буде. Як ото той Степан, бо ж кажуть, і каліцтво собі учварив, що за твею мамою, Соломко, сохнув. «Ну, али ж таки женився», — Соломійка. «Бо то баба Луциха так зчарувала, внучку треба було замуж оддати, а по тій ціла червона кавалерія, кажуть, пройшлася». Соломійка: «Як вам не стидно, тож добре живуть, четверо дітей мають, все, як у людей».
— То ти кого вибереш? — не відстають дівчата.
— Обох.
— Як то обох? То є гріх.
— А мені покійні батюшка позволили.
— Ой, то й мені тре’ було з батюшкою дружити, сало-масло єму носити, — котрась, а решта так і приснули, сміх по шосейці аж до Любовня покотився.
Дівчатам хахоньки, а їй, Соломці, біда. Бо таки дві причепи з вечорниць провожають, і стоять двоє, і поступитися жоден — аніяк. З одним до танцю піде, у другого очі такі іскри викрешують, що цілу хату спалити можна. Мусить одразу із другим, щоб і його, і своє серце вспокоїти. Не раз натякали — вибирай, а в неї серце до обох начеб однакове. Про обох думає: і як до хати після проводин і стояння коло хвіртки йде, і як щось на городі ци на полі робить. Ну, а як шістнадцять їй минуло, ще в прийшлім, сорок першім році, обоє враз сказали, що сватів засилатимуть. Соломійці знов як приском сипнуло — кому одмовить, а кому — нє?
— Ви-те, хлопці, того. Не спішите. Я сама скажу, кому присилати.
Диво-дивне — обоє вони між собою й далі дружили. Жодного разу не побилися, навіть не посварилися. Ще й підсміювалися, коли на вечорницях хтось піддівав. Аякже, ми, гляди, й кулачний бій устроїмо. Обоє ж виросли вдатними женихами. Тико хіба характери трохи різнилися. Павло кремезніший і спокійніший, розсудливіший, а Петро — тонший, гінкіший, тихий, та часом як спалахне, мов копиця сіна, в яку сірника кинули. Правда, й відходить так само швидко. Не одна ж дівка думала — після того, як тая гонорова Соломка когось таки вибере альбо котрийсь сам одступиться, то гинший їй дістанеться.
Руфина ж, як на їхньому кутку казали, вже починала крутити хлопцями, як циган сонцем. То до того усміхнеться, пригорнеться, надію подасть, а другого вечора — ні поглядом, ні порухом пальчика не удостоїть. Ну, звісно, другий кавалєр і радий. Тико пісня не надовго. То в того носюра, як у бугая ріг, то в того праве око на друге село дивиться. Перебірлива, як дрібний горох, кажуть про таких. Проте Руфина дівка хоч куди — не тілиста, али й не худа, на лиці дві маківки зі щік виглядають, а з очей — дві хитрі лисички. Навіть казали, що не міг тихий
Кирило такую доньку встругнути, позичила Марина у когось доччиної краси.
Після ярмарку сталося те лихо. Вже й поскуплялися, Соломійка собі спідницю та чобітки вибрала, на гроші, що мама дали, дивчєта тоже були з обновками. Час є, то рішили містом пройтися, цікаво ж, а декотрі, як ото Юстинка Пертусьова, взагалі ще николи тута не були. Ну й впросили Герасима, щоби пуждав, а Троць старий до сестри троюрідної подався.
Ішли, балакали, по боках обдивлялися. Місто як місто, якби не брук та не отих зо три будинки у два поверхи, то, щитай, і від їхнього села не вельми різниться. Ну, в розмові котрась до Руфини звернулася. Ледь десяток кроків пройшли, як німець перед ними виріс. У сіро-зеленому строї, з автоматом на плечі. І як гавкне:
— Гальт Н — І вже як дівчата спинилися, ошелешені: — Кто єсть Руфіна? Отвічайт! Шнель 8!
— Я Руфина, — сказала після короткої мовчанки Руфина, і голос у дівчини тремтів, добре було чути.
Німець стояв похитуючись, як зелений маятник, а тоді ноги розставив, підняв руку і відставленого вказівного пальця на Руфину направив.
— Юде?
— Та що ви-те, пане, — Вірка Рикунцева першою озвалася, бо в Руфини губи чомусь стали тремтіти. — Наша вона, загорєнська. Тутешня. Вкраїнка. Хіба ж не видно?
— Юде, — сказав німець, та якось так задоволено, що в Соломійки мороз по шкірі пробіг.
Погляд в нього був теж задоволеним, наче в кота, що вполював після довгих ловів велику мишу. Пальцем поманив Руфину.
— Ком! Цу мір 9! Бістро!
Руфина аж взад ступила. Тремтіла вже, мов у пропасниці.
— Пане солдат, я не жидівка. Я з села. Так лише назвали. — І додала чогось: — Наших жидів уже забрали.
