— Найн! — сказав німець уже твердіше: — Ду іст юде 10. — Поворушив губами і додав уже на ламаній руській мові: — Пойдьош к своїм. Встретітса. Муттер унд фатер 11.
— Н-ні. Я не піду. Пане сольдат.
Німець спокійно зняв з плеча автомата, клацнув затвором, на них наставив.
— Ком! Шнель!
Схопив Руфину за руку, рвучко витяг до себе, тоді автоматом з другої руки вибив кошика з купленим крамом. Вдарив по руці так, що дівчина несамовито зойкнула.
— Уперьод! Шнель маршірен 12!
Вже як вони відійшли трохи, Руфина оглянулася, крикнула розпачливо:
— Дівчата! Робіть же щось! Мене ж уб’ють!
Вони, звісно, чули, що тут, у Любомлі, де жило багато юдеїв, частину їх розстріляли десь там, за містом, а частина жила в якомусь таборі, що звався гетто. Та й з їхнього села п’ять юдейських сімей забрали. І Гершка-крамаря, і Хайку, котра всіх обшивала. Кажуть, тико мала Хайчина Ривка, наймолодша дочка, зуміла втекти, ци то перед приїздом німців до сусідів мати одвела, а де теперка — невідомо.
Дівчата з переповненими жахом поглядами проводжали Руфину й солдата, котрі віддалялися. Що вони могли вдіяти? У німця була зброя, здатна будь-якій з них, а то й усім разом вкоротити віку.
— Батькам неїним скажемо, — Люба Личункова. — Воне й приїдуть, роз’яснять. Ну, як тре’, то щось візьмуть та й одкупляться.
— Альбо старості. Він же знає, що Мацики не жиди.
— Тико хай не каже, що їх Мациками прозивають. Бо ж на жидівське прозвисько схоже.
Отак вони заспокоювали одна одну. І начеб легше ставало. Спокійніше на душі. Поки Вірка не сказала:
— Хоть би він дорогою Руфку не застрелив.
І тоді Соломійка, що наче в заціпенілому сні-маренні перебувала, таким неймовірним і жахливим було це видовисько, скинулася.
— Ви як хочете. А я за ними піду.
— Куди?
Любка за рукав ухопила. Інші теж дивилися нажахано, а швидше — жалісливо.
— Він і тебе може стрелити.
— Я піду, — голос її тремтів, проте вже наливався крицею. Як і все її єство. Геть виструнчена стояла, хоч і дрижала — дрібно- дрібно.
— Нате, передасте, коли що.
І торбинку свою Любці до рук ткнула.
— Соломко! — Вірка зойкнула. — Не дурій, подруго. Чуєш? — І пожартувати спробувала. — Бо й заміж не вийдеш. Обоє уха- жорів плакатимуть. Соломко. Ну що за людина! Дівоньки.
Та Соломійка вже не йшла — бігла. Бруківка горіла під її ногами. У голову наче хто жару насипав. Здавалося, її розпалена голова от-от одірветься й полетить. Хай. Соломійка знала — вона все одно бігтиме. Доки стачить сил. Бо хіба мона людині ні за що ні про що смерті завдавати? Навіть якщо цяя людина — Руфка. Хай яка вона ни є. Таж ни мона й таку ні за що вбивати.
У голові раптом застукало дивним стуком, наче манюсінькі молоточки, тико не по залізу, а по висхлому дереву. Щось ніби просилося до неїної бідної, мовби розпухлої на всеньке місто, голови. І вона почула голос отця Андронія: «Нема порятунку синам із- раїлевим, споконвіку нема, а не тільки тоді, як вони Божого сина на смерть оддавали». То він їй одказував у відповідь на неїне запитання, чого теї юдеї по всьому світу розбрелися. І ще додав: «Раніше вони словом рятувалися, та слово їхнє Бог на їхній землі чув, а тепер не можуть і словом порятуватися, золотом-сріблом намагаються, тільки його Бог не бачить. А мо’, й не хоче побачити».
— Отче, — прошептала Соломійка, що вже не бігла, а йшла задихана. — Руфина не ізраїлева дочка, а якби й нею була. то хіба. хіба. хіба мона за те умертвляти неї?
Голова стала звужуватися, вже її ніби тисли обручі, гарячі, тяжкі й невблаганні. Вони заважали щось вимовити. Таке, що конче тре’ сказати. Стиснута голова гасила мову. Ще, перш, ніж вона побачила німця й Руфину, котрі завертали на другу вулицю, встигла пригадати, навіть не пригадати, а наче впали звідкись самі, слова: «Юдита припала лицем до землі, посипала собі голову попелом, відкрила волосяницю, в яку була одягнена 13.»
Здивовано дивилися на її гонитву одинокі перехожі.
Німець, певно, почув стукіт жіночих чобітків, бо повернувся, а як вже ближче Соломійка підійшла, направив автомата:
— Гальт! Цюрук! Шіссен!14
— Пане, — з відчаєм гукнула Соломійка. — Сказати вам щось маю, пане.
Вона простягла руки навстріч німцеві. Той не опустив автомата.
— Пане, тико три слова. Два слова.
Німець стояв, мов соляний стовп серед зимної пустелі. Раптом Соломійка подумала: а як він неї тоже боїться? Думає, що і в неї під пальтом як не револьверт, то ніж схований. Ступила вперед і за погрозливим порухом німака зрозуміла — ще крок і він може справді стрелити.
«Юдита припала лицем до землі», — почула знову Соломійка.
